Упродовж XVII–XIX століть жінкам забороняли голос у політиці, в громадському житті й на сторінках книг. Їм не дозволяли навчатися, обмежували доступ до друку, й часто видавництва змушували приховувати своє авторство під чоловічими псевдонімами.
Літературний світ був територією чоловіків, і жіночий голос у ньому звучав «підозріло» — надто емоційно, надто особисто, надто «не для великої прози». Жінкам доводилося приховувати свою стать, аби їхній текст сприйняли серйозно. А якщо жінка наважувалася писати, суспільство ставило під сумнів саму її здатність мислити глибоко й переконливо.
Тому багато письменниць обирали чоловічі псевдоніми. Це був спосіб вижити в культурному просторі. Під чоловічим ім’ям рукопис охочіше читали, критику сприймали м’якше, а шанси на публікацію зростали. Жінки ніби вдягали «маску», щоб їхній текст оцінили не за статтю, а за змістом. Парадоксально, але щоби бути почутою, потрібно було стати «кимось іншим».
Та навіть анонімно чи під чужими іменами жінки змінювали світ власним словом. Історія боротьби за право писати й бути почутою, підписувати твори власним ім’ям стала важливою частиною ширшої боротьби за права жінок.
Свобода голосу у ХХІ столітті: чи справді її здобуто?
Сьогодні ситуація змінилася: жінки публікуються під власними іменами, керують видавничими проєктами, очолюють літературні спільноти. Їхні твори стабільно очолюють списки бестселерів і формують культурні тренди читання у всьому світі. У 2023 році 17 із 25 топових бестселерів PW (Publishers Weekly) за продажами були написані жінками.
Проте питання рівності та сприйняття авторства досі залишається відкритим, особливо в «складних» жанрах і на ринку, де стереотипи живуть довше, ніж здається.
Своїм досвідом та баченням поділилися сучасні українські письменниці, чиї книги вийшли у видавництві READBERRY. Їхні твори отримували нагороди та визнання на міжнародних і всеукраїнських конкурсах та преміях: Дара Корній, Таня Гуд, Мія Марченко та Валерія Малахова.
Авторка серії «Гонихмарники» та «Між темрявою та світлом» Дара Корній зізнається, що зміни щодо сприйняття гендерних ролей у сучасному світі неймовірно круті.
«Добре, що минулися ті часи, коли жінки мусили “вдягати” чоловічі імена, аби бути почутими. Сучасна українська жінка має право вибору. Можливо, не завжди і не в усьому. Але це поки… бо ми доволі успішно лупаємо цю скалу. Тому героїні моїх творів — сильні, вольові, незалежні, впевнені у собі. Вони не безстрашні і не ідеальні. Вони також помиляються. Вони можуть боятися, втрачати, розчаровуватися і водночас стають тими, хто тримає вісь світу. Так, я ніколи й нізащо не зроблю їх зручними. Я не прикрашаю їх і не виправдовую. Я дозволяю їм бути цілісними — світлом і тінню водночас. Бо тепер, коли реальні жінки нарівні з чоловіками тримають фронт і тил, я не маю права писати фальшиво».
Авторка популярної серії «Непрості» Таня Гуд каже, що завдяки свободі авторського голосу вона як творча особистість із кожним текстом розкривається дедалі більше.
«Дозволяю собі писати без рамок, експериментую, викреслюю з голови всі упередження й заборони — і це позначається на моїх героїнях. Вони стають сильнішими та займають своє місце, хай там що. А ще дружать, люблять і розвиваються. Бо, на мою думку, жінка має право обирати не лише одну роль, а безліч».
Співавторка книги «Діти вогненного часу» Мія Марченко зазначає, що в «складних» жанрах, як-от наукова фантастика, ще є високий відсоток скептичного ставлення до авторок. Вона згадує ситуацію з Джоан Ролінґ:
«Якщо одній з найпопулярніших письменниць світу досі доводиться прикриватися чоловічим іменем, щоб добре продавати свої книги, думаю, про повну свободу жіночих голосів говорити ще рано. В Україні, наприклад, і досі можлива ситуація, коли у збірці різдвяних оповідань авторок можуть попросити скоротити свої твори, щоб автори-чоловіки могли отримати більше сторінок і більше простору для самовираження».
Мія Марченко
За її словами, і досі під час публічних інтерв’ю чоловіки, які ставлять запитання, цілком спокійно дозволяють собі сказати авторці: «Ви дуже красива, а питання в мене до пана письменника» — і не почуваються при цьому «дрімучими неандертальцями». Пані Мія ділиться з власного досвіду: поки що чоловіча аудиторія згодна визнавати жінку-авторку як рівну авторам-чоловікам загалом у дитячій, романтичній та гуморній літературі. Ті ж авторки, які обирають для себе складніші жанри, можуть багато цікавого розказати про мізогінію.
Співавторки книги «Інститут шляхетних убивць», які пишуть під псевдонімом Валерія Малахова, одноголосні в тому, що повної свободи не відчувають.
«Досі чутні репліки (як правило, від чоловіків): “Авторка жінка — отже, це щось низькопробне, не читатиму!”. Досі поширена думка, що жінкам нема що робити в науковій фантастиці, в бойовиках. Чомусь вважається, що єдина “суто жіноча” царина — це любовні романи та фентезі, а надто роментезі. Але принаймні вже кажуть на повний голос, що основна маса читачів — це читачки, а ми, авторки, можемо публікуватися під жіночими іменами. Непогано просунулися!»
Письменниці розповідають, що раніше складно було написати популярний твір із головною персонажкою, яка була б діяльною і суб’єктною, і її діяльність не полягала б винятково в пошуку чоловіка. Тепер сильних та самостійних персонажок багато, і зокрема в їхніх творах.
Героїня як центр події, а не тло
У відповідь на запитання про свідоме зображення сильних героїнь, які діють, ухвалюють рішення, несуть відповідальність за хід подій, авторки майже одностайні — це усвідомлена позиція.
Дара Корній підкреслює, що її персонажки Мальва (героїня серії «Між темрявою та світлом») та Аліна (героїня серії «Гонихмарники») не чекають, поки хтось урятує чи визначить їхню долю. Вони помиляються, падають, набивають синці, але обов’язково підводяться, щоб усе виправити. Жінка в її текстах — не декоративний елемент, а серце сюжету.
«Світ, у якому я живу і який творю у своїх історіях, часто тримається на жіночих рішеннях — мудрих або фатальних. Я не вмію писати “другорядних” жінок. У час війни це особливо очевидно: українські жінки не другорядні ні в історії, ні в щоденній боротьбі. Вони ухвалюють рішення, беруть на себе відповідальність за власне життя та життя світу, який люблять. Тому і мої героїні не чекають рятівника — вони самі стають рятівницями. Мені важливо показувати дівчат не як тло для чужого подвигу, а як серце події», — говорить Дара Корній.
Дара Корній
Таня Гуд наголошує: сучасна героїня може рятувати не лише себе, а й інших. Вона не «діва в біді», а суб’єкт подій.
«Для мене принципово зображувати жінок такими, якими вони можуть бути і в реальності. Не ідеальними, а сильними й справжніми. Саме це я і прагну показувати крізь тексти. Мої героїні проживають власні драми, долають труднощі й ухвалюють рішення, не покладаючись на чоловічі плечі, а деякі — ще й чоловіків своїх рятують», — зізнається Таня Гуд.
Мія Марченко трактує свою позицію радше як констатацію реальності: у культурі українських родин жінки часто фактично визначають хід подій. Література лише фіксує те, що існує.
«У підлітковому віці часто саме дівчата і дозрівають до дорослих рішень швидше, і відповідальності несуть набагато більше, адже так воно є в нашій культурі виховання. Жінки в українській культурі узагалі визначають хід подій (хай навіть приховано) у 90% випадків, тож сильні героїні — це просто констатація факту», — підсумовує пані Мія.
Валерія Малахова додає історичний вимір: колись жіночим персонажкам відводили три ролі — приз для героя, жертва або тло. Сьогодні ці межі активно руйнуються, і навіть якщо головний герой — чоловік, у просторі сюжету жінка не буде другорядною. Обидві авторки, які працюють під цим псевдонімом, просувають у літературі діяльних жінок.
«Навіть якщо головним героєм твору є чоловік (буває і таке), він буде ставитися до жінок із повагою і, можливо, десь поруч буде старша товаришка, яку він вельми цінуватиме», — говорять письменниці.
Чи формується нова модель жінки-лідерки?
На думку авторок, українська література вже демонструє трансформацію героїнь. Війна лише загострила її.
У своїх творах Дара Корній говорить про жінку як співтворчиню історії — воїтельку, матір, вірну подругу, доньку, науковицю, відьму чи підлітку на межі ініціації.
«Жінка більше не фон для великої історії — вона її співтворчиня. Вона — суб’єкт історії. Як і сучасна українська жінка, яка бере на себе відповідальність не лише за дім і власних дітей, а й за свою країну, за її майбутнє. Тут важлива роль сучасних авторок. Я стараюся писати зсередини досвіду — тілесного, історичного, травматичного. Не створювати досконалих героїнь, а робити їх “живими”. Здебільшого вони мають своїх реальних прототипів у житті», — каже пані Дара.
Таня Гуд вважає, що через тексти авторки віддзеркалюють суспільні потреби та страхи.
«Через літературу ми можемо побачити, чого ще у світі не вистачає чи від чого треба якнайдалі тікати й не допустити подібного в реальності», — говорить письменниця.
Таня Гуд
Мія Марченко підкреслює: сильних героїнь в українській літературі не бракує, тож спеціально й зумисне нічого створювати не треба, лідерська модель жінки — це несуча конструкція творів. На її думку, сьогодні важливо формувати, особливо в дитячій та підлітковій літературі, адекватну самооцінку.
«Досі треба і варто наголошувати на рівності гендерних ролей, відходити від погляду на дівчину, як на обслуговуючий персонал у родині і далі в житті. От саме це є відповідальністю авторів дитячої та підліткової літератури. Це вважаю своєю задачею», — зазначає авторка.
Валерію Малахову тішить те, що в українській моделі більше й реалістичніше розмірковують про жінку на війні і менше — про ідею всепрощення і примирення з ворогами.
«Але загалом ми тримаємося в руслі світового тренду на феміністичну літературу та описання жіночих досвідів. І, звісно, авторки відіграють у цьому ключову роль, бо хто краще опише жіночий досвід, ніж жінка? Так, є й спроможні на це чоловіки, але поки що жінки впевнено тримають тут першість», — підсумовує письменниця.
Чи змінився читацький запит на головних персонажок?
Авторки одностайно кажуть: запит на сильних персонажок зріс, особливо після початку повномасштабного вторгнення.
Дара Корній підтверджує, що в час, коли українські жінки стали волонтерками, військовими, парамедикинями, очільницями громад і просто тими, хто тримає тил і родину, читачеві вже замало умовної «принцески в очікуванні».
«Я бачу це у відгуках: читачки пишуть, що в моїх героїнях впізнають себе, подруг, сусідок; читачі — що їм так важливо мати поруч рівну силу, яка не зрадить», — говорить письменниця.
За словами Тані Гуд, ще десять років тому часто траплялися тексти, в яких жіночі персонажки здавалися безпомічними.
«Зараз письменниці/ки пишуть книжки, в яких героїні здатні і собі дати раду, і світ урятувати. І я цьому невимовно тішуся», — зізнається авторка.
Мія Марченко ділиться, що все рідше читачки хочуть бачити поряд з дівчатами-героїнями хлопців, які також беруть участь у пригодах. І вже вкрай застарілими здаються зараз тексти, де хлопці-герої дозволяють собі зверхнє ставлення до дівчат.
«Загалом добра книга має проходити тест Бекдел (тест на сексизм через міру репрезентації жінок у тексті — авт.), і тоді все з нею буде чудово», — зазначає авторка.
Авторки, які пишуть під псевдонімом Валерія Малахова
Валерія Малахова спирається на факт, що більшість читачів — це жінки. На її думку, жінкам цікаво й важливо читати про жінок.
«Нам потрібні рольові моделі. Чули про ефект Скаллі? Раніше, коли головних персонажок майже не було, жінки були змушені читати переважно про чоловіків, але тепер вони бачать, що “так теж можна було”, й охоче читають про жінок: детективок, авантюристок, правительок, військових, очільниць великих корпорацій і лиходійок. Це не скасовує повністю зацікавленості в чоловічих персонажах і досвідах, але коли ми нарешті змогли читати про себе, то не можемо зупинитися», — розповідає авторка.
Тож жінки, які стояли за чоловічими іменами, не лише писали книжки — вони змінювали уявлення про те, ким може бути жінка в суспільстві. І кожна підписана сьогодні жіночим ім’ям книга — це маленька перемога в довгій історії боротьби за право говорити відкрито й від свого імені.
