Правду кажуть лише блазні. Рецензія на роман Гайнріха Бьолля «Очима клоуна»

Саме так відповідає на запитання «І що ти за людина така?» головний герой роману Гайнріха Бьолля «Очима клоуна» Ганс Шнір, професійний клоун, який одного вечора повертається до рідного Бонна з травмованим коліном, порожніми кишенями і розбитим серцем. «Очима клоуна» — це його голос. Одна ніч. Один монолог. Близько 10 телефонних розмов. І цілий зріз повоєнного німецького суспільства, побаченого очима людини, якій нічого втрачати і тому нема чого приховувати.

Уперше український читач познайомився із перекладом роману в 1965 році. Сьогодні ж книга виходить у новому нецензурованому перекладі Христини Назаркевич завдяки видавництву «Крапки». Переклад і публікацію роману Гайнріха Бьолля «Очима клоуна» українською підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи».

«За свої п’ятдесят літ він, так само, як і його герої, виїздив багатьма маршрутами, але на кожному з них його чекало розчарування», — так описує Василь Стус в есеї «Очима гуманіста» (середина 1960-х) письменника Гайнріха Бьолля, який усе життя писав про те, про що інші воліли б мовчати. 

Гайнріх Бьолль народився 1917 року в Кельні. Підлітком залишився осторонь гітлер’югенду, тоді це потребувало певної мужності. Згодом його все одно мобілізували: чотири роки фронту, кілька поранень, американський полон. Він повернувся в зруйнований Кельн і почав писати про те, що війна робить із людьми зсередини.

Перші його оповідання з’явилися 1947 року. Невдовзі Бьолль став частиною «Групи 47» — неформального кола авторів, які збиралися разом, ділилися власненаписаними текстами і вимагали одне від одного щирих вражень. Їхній доробок називали Trümmerliteratur — «літературою руїн»: вона не будувала нових міфів, а розбирала завали старих.

На початку 1960-х за плечима автора вже були повість «Поїзд прибув вчасно», кілька збірок оповідань і романи, що осмислювали повоєнну німецьку реальність. Попереду — «Груповий портрет із дамою» і Нобелівська премія 1972 року. Гайнріх Бьолль став першим німецьким лауреатом після завершення війни ­­­— на його плечі мимоволі лягла відповідальність говорити від імені всієї повоєнної німецької культури.

Не дарма знайомство з автором розпочалося із цитати Василя Стуса. Під час війни Бьолль як солдат проходив через українські міста: Одесу, Львів, Чернівці, — і це залишило слід у його ранній прозі. Пізніше він публічно заступався за українських дисидентів і вимагав звільнення Василя Стуса. Стус своєю чергою присвятив Бьоллю окремий есей, уже цитований вище, не знаючи про цю підтримку. Два письменники, пов’язані заочно — через спільне розуміння того, що означає не мовчати і не забувати.

Бонн. Вечір. Ганс Шнір виходить з потяга — квартира за дві хвилини від вокзалу. Травмоване коліно, скасовані концерти, порожні кишені. Але головна втрата — не кар’єрна.

Решта вечора — це дзвінки. Батько, мати, брат Лео, знайомі з католицького кола. Кожна розмова витягує зі спогадів щось нове ­— і так, через голоси в слухавці, поступово складається портрет самого героя: хто він, звідки, що втратив.

Ганс Шнір — двадцятисемирічний професійний клоун із заможної протестантської родини, який свідомо обрав жити інакше. Не університет, не батьківський бізнес, а фах клоуна. Він роз’їжджає містами Німеччини з виступами, живе в готелях і, як сам зазначає, збирає моменти.

Протягом п’яти років неофіційно зареєстроване подружжя мало спільний побут — готельний. Це особливості життя з професійним клоуном: постійні переїзди, нові міста та люди. Потім Марі пішла і майже одразу повінчалася з іншим. Ганс переконаний: це був тиск католицького оточення, а не її власний вибір. А падіння в Бохумі, після якого він отримав травму коліна, було частково навмисним (сам у цьому зізнається) і стало приводом нарешті повернутися до Бонна та відшукати Марі.

Бонн початку 1960-х — місто, де люди навчилися жити далі, не оглядаючись, оскільки війна скінчилася й економіка зростає. І краще не питати, де і ким були ці люди п’ятнадцять років тому… Та варто таки зазирнути у воєнну та повоєнну реальність Німеччини.

Друга світова війна в романі розкривається не батальними сценами, а тим, що вона зробила з людьми. І для Ганса Шніра це — крах моралі: особистісної та суспільної. Він ненавидить не лише саму війну, а ще й тих, хто її уможливив. Його сім’я — як приклад: батьки наполягли на тому, щоб їхня донька Генрієтта пішла доброволицею у лави нацистської армії. І будучи одинадцятилітнім хлопчиком, у рік закінчення війни Ганс утратив сестру, що пішла на смерть заради фюрера. Він часто згадує той день — як востаннє «побачив Генрієтту у трамваї в напрямку Бонна. Вона помахала мені й широко усміхнулася, я усміхнувся у відповідь».

Раніше — ревні прихильники нацистського правління, а вже в 60-х — люди з «бездоганним політичним минулим». Саме цій проблемі виділено чільне місце у творі. Бьолль не пише про злочини, він пише про те, як від них відмовляються: легко та колективно, бо так зручніше будувати економічне диво ФРН.

Коли вже говорити про родину головного героя, не можна оминути і молодшого Шніра — Лео. Він, як і Ганс, відмовився від сімейного бізнесу й обрав власний шлях — пішов учитися на католицького священика. Для батьків-протестантів цей вибір сина — не духовний пошук, а зрада. Ця реакція багато говорить про те, чим насправді є релігія у світі роману, і так, церква тут посідає особливе місце. 

Бьолль сам був вірянином, і тому так точно бачив, де починається лицемірство. У романі церква існує не як духовна інституція, а як соціальний фільтр: вона про належність, статус і зручність. Ганс, який живе з Марі без вінчання, — поза нормою, а те, що він любить її щиро, — не аргумент. На це Шніру вдається сформувати влучне та риторичне запитання у розмові з прелатом Зоммервільдом, представником «прогресивного» католицького кола: «Невже я мав удавати почуття, відданість вірі, яких не маю? Якщо ви наполягаєте на праві й законі, а це вкрай формальні речі, то чому докоряєте мені браком почуттів?». Церква вимагає від нього форми — штампу, вінчання, виконання ритуалу, — але не цікавиться, чи є за цим щось справжнє. Саме це і є для Ганса головним звинуваченням: інститут, який мав би говорити про совість, навчився чудово обходитися без неї. Показово, що Кінкель, який у роки війни наставляв гітлер’югенд, тепер є шанованим членом католицького товариства. Церква прийняла його без зайвих запитань і саме вона ж, зрештою, забрала в Ганса найдорожче — Марі.

Марі — католичка, донька скромного власника крамнички. Саме її простота і природність колись вразили Ганса. Він пішов за нею ще зі шкільної лави і вважав, що це назавжди.

П’ять років вони разом: готелі, переїзди, спільний побут. Ганс мріяв про найпростіше: кавник на кухні, прання простирадл, дитячий одяг у шафі. Для нього це і був справжній шлюб — без офіційних паперів, але з любов’ю. Марі думала інакше, вона жила всі ці роки з почуттям провини, а оточення постійно нагадувало, що їхнє спільне життя є гріхом. Вона плакала в готелях, соромилася реєструватися під одним прізвищем, картала себе за кожен викидень. Ганс це бачив, та не завжди розумів глибину її болю.

Ганс щирий, відданий та рішучий, але цього було мало: Марі бажала бути почутою, а не лише коханою. Він збирав моменти, але не завжди бачив ту, хто стояла поруч, тож тієї ночі Ганс Шнір залишився сам на сам із собою в Бонні.

Ганс не їде нікуди, не ухвалює доленосних рішень, не змінюється на очах. У романі майже нічого не відбувається у світі зовні. Герой просто сидить у квартирі, курить, п’є і телефонує. Але саме в цій нерухомості — весь рух роману.

Бьолль обирає форму монологу: ми чуємо лише голос Ганса, лише його версію подій. Це робить звіряння від ненадійного оповідача так само ненадійними та водночас інтимними — адже перед нами емоційно вразлива людина в стані відчаю, яка переосмислює своє життя за один вечір.

Час у романі стиснутий до кількох годин. Але через спогади, які проступають із кожною телефонною розмовою, охоплюють ціле життя — дитинство, юність із Марі, роки в роз’їздах. Ретроспекція тут не прийом заради прийому — це спосіб показати, як минуле живе в теперішньому і не відпускає.

Клоун — єдиний, кому традиційно дозволено говорити правду в обличчя королю. Ганс користується цим правом сповна, і поза сценою теж: протягом розмов він не втомлюється нагадувати про давні гріхи та звинувачувати в лицемірстві співрозмовників. Та гострий погляд на інших не рятує його від власної безпорадності. Читач чує лише його версію подій — емоційну, вразливу, місцями конспірологічну. І це важливо: Бьолль дає нам лише один голос, один кут зору. Довіритись йому чи ні — уже наш вибір.

«Очима клоуна» — роман із чіткою адресою в літературному просторі. Його природно ставити поруч із Камю і Сартром: Ганс — людина абсурду, яка діє за власною логікою у світі, що цієї логіки не розуміє. Поруч із Ґрассом і Зебальдом — як німецьку прозу, що не відводить погляду від незручного минулого. І поруч із Селінджером — як роман про молодого максималіста, якому дорослий світ здається суцільним лицемірством і який відмовляється з цим миритися.

Та цей роман ще й про конкретне покоління. Ганс — дитя першої повоєнної німецької генерації, на долю якої впала стрімка трансформація: цінності, які вчора вважалися непорушними, виявилися фальшивими. Суспільство навколо переписувало себе на ходу і вимагало того самого від кожного. Ганс є єдиним у цьому тексті, хто мав принципи та світогляд і не відмовився від них протягом свого життя. Тож коли у 1963 році вийшов роман «Очима клоуна», літературна спільнота миттєво відреагувала. Газета Die Zeit виділила їй десять сторінок рецензій: були і підтримка, і критика. Католицька церква відреагувала різко — роман б’є точно туди, де болить: лицемірство, пристосуванство, колективне витіснення нацистського минулого.