Андрій Кириченко — кадровий військовослужбовець, поет і прозаїк, автор п’яти поетичних та двох прозових збірок. З 2014 року бере участь у російсько-українській війні. Лауреат численних літературних конкурсів, серед яких — премія Міністерства оборони України імені Богдана Хмельницького.
Поетична збірка «Cannonічність», що вийшла друком у травні цього року, отримала премію імені Василя Юхимовича, а її четвертий розділ під назвою «Декалог» окремо здобув перемогу на Всеукраїнському конкурсі імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг!».
«Cannonічність» — п’ята поетична збірка автора, однак про його творчість написано не так багато. Частково це зумовлено тим, що, як і багато інших письменників-комбатантів (тобто авторів, які мають безпосередній бойовий досвід), Андрій вирішив видавати поезію самвидавом.
Поезія Андрія Кириченка — влучне й глибоке поєднання реалій воєнного життя з емоційними та пристрасними перипетіями ліричного героя. Ода коханню до жінки на тлі війни та метафоричне переосмислення вічних цінностей і виборів, перед якими постає кожен, потрапляючи в межову ситуацію між життям та смертю.
Подвійність назви та всюдисуща війна
Назва поетичної збірки, окрім очевидної інтерпретації, яка стосується канону, має ще одну, приховану, через яку перша компонента передається англійською. Cannon у перекладі — гармата. Символічно, бо канон формується під дулами ворожих гармат і водночас створюють його ті, хто зі зброєю в руках боронить свободу України. Цю метафору підсилює і візуальне оформлення книжки, бо не переживши межових досвідів, створити щось вартісне стає неможливо.
«Cannonічність» складається з чотирьох розділів, кожен із яких має тематичну домінанту. Перший — «Піксель і кевлар» — включає тексти, присвячені бойовому досвіду самого автора та його побратимів. Один із віршів — «Герої лихих часів» — навіть став бойовим гімном окремого штурмового батальйону «Скала».
Однією з особливостей ідіостилю Андрія Кириченка є не лише розкриття окремої емоції та фіксація почуттів «тут-і-тепер», а розказування повноцінної історії. Саме завдяки цьому авторові вдається бути блискучим прозаїком-новелістом, одним із найпомітніших у воєнній літературі. У віршах про війну він часто використовує прийом, який є домінантним і в його новелах — остання строфа (кульмінація) повністю змінює сенс тексту. Зненацька. Коротко. Сильно. Страшно. Влучно. У вірші «Вона мріяла» навіть уважний читач до кінця переконаний, що йдеться про жінку в різних іпостасях, аж доки автор останнім рядком не розбиває цю ілюзію на друзки, бо «вона просто куля в набої, калібром п’ять сорок п’ять».
Ілюстрація — фото unsplash
Письменник рідко звертається до верлібрової форми, надаючи перевагу римованим чотиривіршам, але завдяки звуконаслідуванню та акцентуванню на ритмомелодиці оповіді досягає ефекту присутності читача під час тих подій, які описує. Так у вірші «Штурм» автор передає реальний штурм посадки, а щоб зберегти динамічність, не втративши в літературній цінності написаного, використовує чіткі короткі речення — деколи обірвані, але сформульовані без зайвих метафоричних викрутасів.
Якщо аналізувати мовні особливості поезії Андрія Кириченка, то простежимо активне використання воєнної термінології, специфічного сленгу, яким послуговуються військовослужбовці, але його тексти цим не перевантажені, тому легко сприймаються й цивільними читачами, які не стикалися з військовою справою.
Рефрени, або ж повтори, — один із прийомів, який постійно присутній у віршах із «Cannonічності». Автору важливо виділити якусь одну фразу, довкола якої розвивається сюжет вірша, і наголосити на множинності її інтерпретацій, повторюючи й переосмислюючи цей рядок у кожній наступній строфі. Наприклад, рефрен «чуєш ворога — вбий, бачиш ворога — вбий» у кожній із чотирьох строф підсумовує окрему компоненту, яка цілісно складає своєрідний маніфест українців. Здебільшого саме такий рефрен або фраза, що закільцьовує першу й останню строфи, допомагають досягти ефекту завершеності й цілісності поетичного тексту в його герметичній сутності.
Канонічна муза, вдягнута в піксель і кевлар
Любов у найширшому сенсі, ніби нитка, сполучає всі вірші автора, органічно вплітається не лише в окремі тексти, а й постає справжнім загальнонаціональним маніфестом. Бо навіть любов до Батьківщини в Андрія Кириченка — не абстрактна, а цілком конкретна потреба захищати своє та своїх, адже «це — Воля землі твоєї, це — Доля твоїх дітей».
Тому хоч лірична героїня, яка з’являється в усіх розділах (але найбільше — у другому, що закономірно, адже саме він здебільшого присвячений любові до жінки), і наділена типовими романтизованими рисами музи, але цим її функції не обмежуються. Вона і фея, і чудовисько, і з крилами білими, а потім враз чорними, може бути скандинавською богинею Фреєю або ж просто богинею за своєю суттю, ніколи не вгадаєш, «хто ж прокинеться вранці: Марія, Єва, Ліліт».
Музу у звичному для нас амплуа — канонічному — теж не оминають воєнні реалії сьогодення, тож у своєрідному діалозі з натхненницею в однойменному вірші автор наголошує: «А пам’ятаєш, як ти хотіла… Світла. Принести мені у твори. Кохання, романтики і вина, а в мене виходить лише війна».
Попри те що образ ліричної героїні — збірний, наділений магічними, міфологічними та інколи відьомськими рисами, це, безперечно, ще й жінка, яка чекає. Андрій Кириченко добре знає та відчуває, про що пише, саме тому тексти про розлуку через війну, нечасті особливі зустрічі й «побачення тільки у віршах» не лише метафорично та образно довершені, а й правдиві. Саме ці твори мають найбільший відгук у читачів і вже стали своєрідними візитівками автора, його персональним каноном. А після появи аудіоантології віршів про дім «доДому» від застосунку LitCom, створеної до Національного тижня читання поезії 2024, куди, крім тексту Андрія, увійшли поезії ще 29 українських авторів, які зазвучали голосами Римми Зюбіної та Олексія Гнатковського, — рядки «Твій дім не зруйнують міни. Твій дім у моєму серці» стали знаковими, тими, за які тримаються жінки, що чекають своїх рідних захисників.
Другий розділ має назву «Межі стосунків», і, окрім усього, згаданого вище щодо образу ліричної героїні, тут для автора є важливим пошук любові на межі (маю на увазі межові ситуації — на перетині життя й смерті) та за межею (зі зверненням до теми потойбічного світу й образної системи з магічним підтекстом). Говорю саме про автора, а не ліричного героя, адже пам’ятаємо слова, які любила повторювати, зокрема, літературознавиця Соломія Павличко: «Письменник завжди пише про себе». А про висновок, якого дійшов письменник у своїх пошуках відповідей на вічні питання, він повідомляє читачів у вірші, який і дав назву розділу, — «Наші стосунки не мають країв і меж», — що звучить ніби маніфестом і суголосне канонічному Жадановому «Любов варта всього».
Ілюстрація — фото unsplash
Приватний канон, який неминуче стане національним
Пошуки приватного канону в контексті загальнонаціонального досягають кульмінації у вірші «Сполучна тканина», який розпочинає третій розділ і суголосний його назві. Автор впевнено називає важливі імена не лише для формування власного поетичного голосу, а й для національної ідентичності українців:
Заливай собі в плазму Симоненка чи Стуса,
Плужника чи Семенка,
Кожна крапля критично важлива,
бо межа забуття доволі тонка.
І якщо вже не сприймається вибрана Леся,
надміцний Іван чи канонічний Тарас —
Проколи курс Йогансена, Багряного і Шкурупія,
а як ні, то замовляй парастас.
Крім того, цей вірш варто розібрати в контексті поєднання абсолютно далеких від поетичності медичних термінів. Андрію Кириченку вдається майстерно переплести в широкому порівнянні хімічні елементи й процеси, які відбуваються в крові та тілі загалом на фізичному рівні, і критичну важливість для виживання нації та її окремих індивідів використання української мови. Адже «бластоми русизмів неоперабельні. Тож або бийся, або помирай».
Схожим прийомом автор користується у вірші «Троянди і реп’яхи» з цього ж розділу. Уважний читач одразу помітить омаж на канонічну поезію Максима Рильського «Троянди й виноград», але Андрій Кириченко розмірковує у своєму вірші не лише про «красиве і корисне», а переплітає явища природи з важливими елементами мовної свідомості та особливостями творення поезії. У нього «поміж рядків дощове тире», а «літери крапельками води з’єднуються у мову». Хоча наприкінці все ж постає запитання: «Мова чи словоблуддя?».
Серед менш очевидних, але однаково важливих для автора імен у контексті як мови, так і приватного канону, — уже згаданий Ґео Шкурупій, а ще Грицько Чубай та Катерина Калитко. Андрій Кириченко римує дещо видозмінені назви їхніх збірок, але в рядку «Вертепи та п’ятикнижжя, психетози, жарини слів» чітко розуміємо, про які культові збірки цих поетів ідеться, так само як і те, що «перелам голосів» — пряме посилання на найновішу поетичну збірку Калитко «Відкритий перелом голосу». Суголосся з поетичною традицією Катерини Калитко прочитується й у вірші «Дотик», у якому Андрій Кириченко вміло обігрує впізнавану цитату поетки «Я лишаю тебе навіки. Лишаю тебе собі». Дещо видозміненою ця фраза закільцьовує першу та останню строфи. Якщо спершу ліричний герой стверджує: «…та залишаю тебе в собі, а в пам’яті жевріють дотики», — то наприкінці вже радикально підсумовує: «Я залишаю себе в тобі — не проженеш, не вловиш».
Ілюстрація — фото Анастасія Коротка
Знаковими для авторів здебільшого є й ті попередники та сучасники, чиї рядки стають епіграфами їхніх власних текстів. У Андрія Кириченка впродовж збірки спостерігаємо кілька імен, які вже посіли чільне місце в історії української літератури: Ліна Костенко, Сергій Жадан та Микола Воробйов.
Автор не зловживає цим прийомом, але в останньому, четвертому розділі, що називається «Декалог», у кожного вірша є епіграф — слова з «Десяти заповідей українського націоналіста». Зауважу, що поезій у цьому розділі 11, бо, крім заповідей, письменник використовує і вступне речення «Декалогу ОУН». Цим розділом він інтерпретує у власній манері канонічний для багатьох українців документ, розкриває зміст кожного пункту відповідно до сучасних воєнних реалій, проте тримається не дидактичного й патріотично-плакатного тону, а промовляє до широкого загалу зрозумілою мовою, лишаючись літературно цілісним і метафоричним.
Вірші Андрія Кириченка — про віднайдення української ідентичності та зміну мовної і любовної картин світу. Вони «розпинають на хресті ключиць» та як «сотні світів народжуються і зникають в задзеркаллі її очей», ставлячи запитання та шукаючи відповіді про те, яким же є загальнонаціональний та наш приватний канон у часи війни.
