Думка про Террі Пратчетта одразу приводить до його найвідомішої серії книжок «Дискосвіт». Коли вже говорити про цей всесвіт, то дійти спільного знаменника стає важче: у понад сорока книжках, які становлять серію, кожен читач, найімовірніше, чіпляється за якусь особисту дрібничку. Однак у кожній частині серії принаймні раз зʼявляється особливий герой — Смерть. В однойменному циклі він є головним героєм, у решті — переважно другорядним, але повсюди чітко артикулює найважливішу правду про себе: він не терпить, коли хтось чинить зло проти котів.
Ідея особливого становища котів, їхньої винятковості з-поміж решти тварин не обмежена суто творчим виміром Пратчетта. Він був великим котолюбом — аж настільки, що написав окремий невеличкий посібник зі співіснування з ними.
Коротко про найважливіше
«Справжнісінького кота» переклав українською для «Видавництва Старого Лева» Євген Онуфрієнко, друком книжка вийшла в 2024 році. Це збірка роздумів про життя поруч із котом, коли ви котовласник або вам не пощастило бути на малій відстані від котовласника. Розділи книжки можна умовно розділити на практичні й теоретичні.
У розділах «Годування котів», «Вишкіл та покарання Справжніх котів», «Справжній кіт і городник» і ще кількох є цілком собі прикладні поради. Там автор детально й з гумором розповідає про повторювані ситуації з життя господаря кота, принагідно описуючи, що таки треба зробити, щоби запхати котові в пащу пігулку чи змусити його перестати розкопувати спаржу. Порадам можна довіряти, оскільки Пратчетт розгортає їх як досвідчений котовласник, ділячись одразу потенційними мінусами кожної поведінкової стратегії щодо кота і наголошуючи на речах, яких абсолютно точно треба уникати.
Але він зачіпає і такі теми, як «Коти в історії», «Коти [“А Я кажу, ти точно залишив вікно відчиненим”] Шредінґера» й «Майбутнє Справжнього кота», які розкручуються в радше короткі філософські замальовки — такі собі підбиті підсумки з усього того, що точно принаймні раз зринало в голові власника кота.
В оригінальній назві книжки — The Unadulterated Cat — дещо чіткіше видно акцент, протягнутий через усю оповідь. Ідеться про Справжнього — незіпсованого й «нерозбавленого» — кота. Звісно, провести межу між просто котом і Справжнім неможливо, але тут ідеться про специфічну наративну рамку, яку обирає Пратчетт. Він називає себе частиною Кампанії за Справжніх котів. Це очевидно вигадана ініціатива, позиції якої Пратчетт ставить собі за мету донести до широкого загалу. Тут прочитаємо посилання на Кампанію за справжній ель — організацію, яка дійсно існує і промотує традиційне виробництво елю й автентичні бари, у яких його можна споживати. Насправді красива й промовиста аналогія — ель, як хоч і не єдиний доступний, але класичний алкоголь, асоційований із гарним проведенням часу, і кіт — як тварина, яка так чи так завжди поруч.
Отже, образ Справжнього кота передбачає наявність вух, які ніби зрізали фігурними ножицями; морди, яку, можливо, кілька разів вгатили чимось важким; відсутність нашийника. Тут можна навіть зчитати потойбічну сутність, яка завжди приходить на порожнє місце, — Пратчетт пише, що зовсім не обовʼязково хотіти кота, щоби в якийсь момент він у тебе зʼявився. Зрештою, Справжні коти — «самовпевнені невротики, достоту як і справжні люди».
Практика розлогого думання про повсякденне
Попри очевидну прагматичну користь для власників котів, книжка має й інший важливий аспект. Вона є прикладом нетунельного мислення про цілком буденні речі й події. Почнімо хоча б із того, що цей посібник нібито написаний від імені Кампанії за Справжніх котів: тут ідеться про вміння закцентуватися на чомусь доволі дрібному, як-от зміна міфу про кота як домашню тварину. Чи є кіт, знятий у рекламі корму, або кіт, який їсть із іменної миски, Справжнім? Довкола цього Пратчетт розгортає широкий та іронічний пасаж, роблячи висновок: «Справжній кіт — це те, ким ти є, а не те, що з тобою зробили». Очевидно, тут не буде надто глибокого розмислу про істинність натури чи біхевіористських теорій, однак сама ця легкість письма сприяє тому, щоби екстраполювати думку з випадкового кота на людину як таку. Насправді жартівливий посібник про співжиття з котами легко прочитати як серію замальовок на тему людських реакцій та ставлення до життя.
Одна з головних ознак Пратчеттового письма — легкість. Ідеться про грайливе й нічим не обмежене думання, яке, хоч іноді й доходить абсурду, але створює цікаві концепції — звісно, неправдоподібні, але такі, що дають змогу подумати про знайомі явища під новим кутом. Наприклад, розділ «Коти [“А Я кажу, ти точно залишив вікно відчиненим”] Шредінґера» відсилає до однойменного експерименту, який полягає в тому, що кота поміщено в коробку разом із механізмом з радіоактивним ядром та закритою колбою з отруйним газом. Імовірність, що ядро розпадеться, — 50%, а якщо це станеться — колба відкриється. Отже, до часу, коли коробку відкриють, кіт із наукової точки зору перебуває одночасно у двох станах: живий і мертвий. Пратчетт роздумує про експеримент з погляду не теоретиків, а цілком собі реального кота, якого запхали проти його волі в коробку з отруйними речовинами. Далі він уявляє можливі наслідки для цілком реальних практикантів, які згодом вимушені відкрити коробку і, якщо кіт таки живий, зіштовхнутися з наслідками своїх дій.
У цьому ж розділі Пратчетт роздумує про такий собі ген Шредінґера: коли коти відчули, що наука ними зацікавилася, то сили набрала еволюція, яка навчила їх проникати до будь-якого місця й вислизати звідти. Водночас мав би існувати «негативний ген», завдяки якому зʼявляються історії про котів, які застрягли в стіні чи якось опинилися в холодильнику. Це лише один з багатьох хороших прикладів мисленнєвих звʼязків, які Пратчетт будує між випадковими фактами, які зазвичай проходять непоміченими в газетах, та популярними контекстами. Виходить химерно й смішно, і хоч зовсім не йдеться про реалістичність, за саму думку про такий звʼязок хочеться чіплятися.
Так само приємно впізнавати культурні посилання, яких тут багато. Відчитати кожне важко, бо принаймні частково вони завʼязані на британському контексті (як-от згадка про батончики «Йоркі», асоційовані з місцевими далекобійниками, чи й обігрування Кампанії за справжній ель, яке становить основну наративну рамку), досить герметичному для іноземного читача. Але образ бульдога Батча, який відсилає до діснеївських мультфільмів, у розділі про «мультяшних» котів та подібність — уже дещо відкритіший до прочитання і таки змушує посміхнутися. Такі посилання наштовхують на розмисел про самий спосіб Пратчеттового думання: коли дійсність провокує на асоціації — культурні, історичні чи повʼязані з особистим авторовим досвідом.
Сторителінг як спосіб думання
Коли йдеться про власний досвід — пережитий чи почутий від знайомих — Пратчетт виявляє себе як справжній оповідач. Відчутно, що оповідь — це його спосіб осмислення дійсності. Майже кожен розділ та його підпункт містить згадку про подію, яка сталася в житті когось із близького кола Пратчетта. Він не називає імен, не згадує локацій та років — і насправді невідомо, до якої міри ці сюжети реальні, — але це тут загалом і не важить. Йому вдається вибудовувати історію у вакуумі з неозначеними персонажами, закладаючи в неї саме той невеликий, але таки потрібний для утримання читачевої уваги саспенс. Чи йдеться про друга, який переїжджав до іншого міста і змушений був серед ночі повертатися на заправку, бо йому здалося, що саме там зник кіт, — а насправді він просто заховався у глибинці багажника; чи про власне вимушене проникнення зі зламом задля порятунку колонії домашніх гризунів від кота, який дивним чином матеріалізувався в замкненому будинку, — Пратчетт уміло добирає сюжет, який має саме той акцент, який яскраво й смішно ілюструватиме думку, довкола якої обертається розділ.
«Справжнісінький кіт» — анекдотична збірка. Її можна сприймати як приклад і навіть посібник із написання художніх сюжетів, базованих на щоденних ситуаціях. У цьому сенсі книжка дійсно може бути ненавʼязливим тренажером із креативного письма.
Коло, з якого ніхто не виключений
Саме побутовість оповіді робить текст діалогічним — його хочеться продовжувати й додавати до авторових сюжетів власні. Так само, як хочеться гратися в гіперболізацію, протягнуту через увесь текст, коли образ кота наприкінці стає ну зовсім міфологізованим. Пратчеттове письмо загалом дуже афористичне: він пише короткими реченнями, з гострою точковою іронією, коли спрацьовують навіть вихоплені з контексту цитати. Очевидно, у «Справжнісінькому коті» не йдеться про тривалий сюжет, розвиток персонажів абощо — натомість тут багато таких формулювань, які хочеться перетягти до свого вжитку, бо вони емоційно і ємко описують повсякдення. Тут водночас хочеться зафіксувати специфічне відчуття від деяких жартівливих формулювань, повʼязане з контекстом, у якому український читач знайомиться з цією книжкою. Наприклад, з-поміж способів віднадити кота від шкоди є «велика балістична грудка землі», яка спричиняє «короткочасну гостру зливу шрапнелі». Очевидно, це формулювання — з цивільного світу, у якому мілітарна лексика є лише одним зі способів метафоризації. Але важливо таки засвідчити їхню поточну дію під час прочитання: вони набувають нової експресивності, яка вибиває з ритму сприйняття загалом легкого тексту. Це цікавий приклад зміни відчуття від тексту, абсолютно не повʼязаного з воєнною тематикою, у якому автор навряд чи й розраховував на можливість слів бути сприйнятими буквально.
Упізнавана риса письма Террі Пратчетта — це велика кількість приміток, у яких автор або продовжує замальовку, або полемізує із самим собою. Виникає відчуття спостереження за розмовою, до якої хочеться докинути власну репліку. До того ж діалогічність тексту досить буквальна: передмову до нього писала донька автора, Ріанна Пратчетт. Ця частина була додана до видання вже по смерті Террі Пратчетта. У передмові авторка дійсно вступає в діалог із батьком, продовжуючи його думки, додаючи власні спогади до його, доаналізовуючи запропоновані Пратчеттом-старшим ідеї. Передмова в цьому сенсі щемка, бо в ній проступає традиція широкого думання про просте — яка, вочевидь, могла розвиватися й на основі отаких побутових спостережень за домашніми котами. Ріанна Пратчетт так само використовує цікаві й кумедні у своїй неочевидності асоціації: наприклад, розповідає про кота, якого звали Александром Гамільтоном, бо «він полюбляв завжди бути в центрі подій», а тобто посилається на відомий бродвейський мюзикл Ліна-Мануеля Міранди.
Передмова робить текст дещо теплішим через спосіб авторки говорити про батька — ніжно й акцентуючись на деталях. Така оповідь швидко скорочує дистанцію між читачем та текстом, а тим самим заохочує до більшого контакту й вигадування можливих відповідей і продовжень до сюжетів. Зрештою, вона просто постулює центральну думку цієї невеликої книжки: «Поруч завжди має бути кіт».
Запитання для обговорення книжки
- Чи справді Пратчетт любив котів?
- Якщо ви маєте кота, то чи з власної волі? Розкажіть найцікавіший випадок, коли ви або хтось зі знайомих неочікувано став власником кота.
- Чи збігається ваш принцип називання котів і тварин загалом із Пратчеттовим?
- Які ще типи котів Пратчетт не згадав?
- Чи все ж таки всі мандрівні коти — це один і той самий кіт?
- Чи існують поміж міських домашніх котів «Справжні коти»?
- Чи дала вам ця книжка щось, окрім самої оповіді про котів?
- На спогади про які власні історії наштовхнула вас книжка?
- Як ви вважаєте: чи повинен перекладач актуалізовувати такі фрагменти, як «велика балістична грудка землі», відповідно до сучасного контексту? Чи це є завеликим втручанням у текст?
- Про які побутові речі ви часто думаєте і могли би скласти схожий посібник?
Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.
