«Близькості» — четвертий текст американської романістки японського походження Кеті Кітамури. Письменниця створює тексти для The New York Times Book Review і The Guardian та є двічі фіналісткою Young Lions Fiction Award від Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Так, роман «Близькості» також увійшов до списку 10 найкращих книжок 2021 року за версією The New York Times та потрапив у лонгліст найпрестижнішої літературної премії США National Book Award. Романи Кітамури цінні тим, що, попри відсутність напруженого сюжету та емоційності, авторка створює цілісну картину людської розгубленості та крихкості.
Українською роман «Близькості» переклала Юлія Куліш, а вийшов текст у видавництві «Ще одну сторінку» у 2024 році. Кеті Кітамура написала текст, у якому центральну позицію займають оповідачка та її щоденне життя після переїзду з Нью-Йорка до Гааги для роботи усною перекладачкою у міжнародному суді. Її будні складаються зі звичайних миттєвостей: спостереження за людьми у громадському транспорті, вечері з друзями, нові знайомства та робота. Її життя — звичайне, сповнене відчуттів та переживань, як і у кожної людини.
Назва «Близькості» відразу натякає на те, що авторка промацує межі між тим, що ми вважаємо близькостями: романтичні стосунки, шлюб, дружба, поверхові випадкові розмови у публічних місцях, робочі стосунки — що з цього всього близькості і чому? Навіщо взагалі це визначення?
Оповідь від першої особи сама собою стає певним родом близькості, адже ми як читачі спостерігаємо за сюжетом з точки зору оповідачки, яка навіть не має імені у цій історії. Ми все бачимо і переживаємо крізь призму її думок та почуттів, і це створює відчуття поглибленого контакту з оповідачкою.
Відчуття дому та належності
Перше, що говорить головна героїня собі й, відповідно, читачам, — це про втрачене відчуття дому і власну належність до котрогось місця, бажання проживати близькість, віднайшовши це відчуття, будучи з ним у контакті. Текст починається з речення:
«Переїзд до нової країни ніколи не дається легко, але, чесно кажучи, я раділа, що поїхала з Нью-Йорка».
І це відразу переносить читача у світ оповідачки, яка кудись їде, їде геть від Нью-Йорка і радіє цьому. Чому, як так сталося і чи надовго, ще буде змога дізнатись. Проте досі це речення містить у собі той факт, що жінці недобре там, де вона є, тому вона готова переїжджати в іншу країну, назву якої не вважає важливим згадувати на початку історії, — важливим є сам факт зміни локації і бажання це зробити. Це приводить до думки, що вона не відчуває власної належності до місця. Брак такого контакту між простором і людиною створює відчуття неповноцінності для героїні. Так вона хапається за можливість роботи в Суді, підписуючи річний контракт, частково заради того, щоб мати змогу знайти своє місце.
З перших сторінок відбувається швидке, але чітке й близьке знайомство з оповідачкою. Вона не називає своє імʼя і не згадує його до кінця історії, але відомо, що її батько помер від довгої хвороби, мати переїхала до Сінгапуру, а також те, що Нью-Йорк не є місцем, звідки оповідачка родом. Основні біографічні моменти з’явилися одразу, без зайвих подробиць, адже авторка обирає спосіб оповіді, у якому чільне місце займають не факти, а відчуття.
Урешті оповідачка окреслює своє життя вже в Гаазі, де їй все стає новим досвідом. Вона зустрічається з новими людьми і новою культурою загалом, її робота усною перекладачкою є новою для неї, а переклад у міжнародному суді стає ще тим досвідом, який змушує її працювати з воєнними злочинцями і при цьому триматись, наче це звична проста робота і вона не створює їй відчуття морального дискомфорту. Це все подано хаотично, окремими короткими сценами з буднів. Через розмови з іншими людьми оповідачка намагається знайти сенс у своєму житті, межу між добром і злом та певні моральні орієнтири, проте виявляє, що ніхто з її співрозмовників відповідей на все це не має. Таким чином оповідь стає історією про розгубленість і пошуки, людськість і чуттєвість.
Так на перший план виходять теперішні романтичні стосунки оповідачки з чоловіком, на імʼя Адріан, а не минула їхня історія разом. Вони теперішні їй цінніші, аніж те, що було раніше. Але так і має бути. Зрештою, часова близькість також має значення. Як важливою є і близькість просторова.
Близькість і стосунки, близькість і самотність
Стосунки з Адріаном, розлученим місцевим чоловіком з двома дітьми, відіграють свою роль у житті й виборах оповідачки. Це не стосунки, які містять у собі бурю будь-якого виду емоцій, романтики чи почуттів. Це звичайні стосунки двох людей, які шукають якраз тієї ж близькості, але ще не знають, як про неї говорити чи яке саме вона має для них значення. Для жінки цей звʼязок почався випадково, поступово став стійким і потрібним. У неї не було зайвих очікувань чи бажань, усе йшло своєю течією. Адріан водночас іще не відійшов від свого шлюбу і не позбувся цілком почуттів до колишньої дружини. Поступово він готовий відмовитися від них, викидаючи з квартири раз за разом речі, які повʼязували його з матірʼю його дітей, проте водночас продовжує спілкуватися з колишньою.
Близькість не втрачається так легко, вона може й переслідувати. Ці інтеракції поміж героями досі залишаються звичайними і людськими. Вони тільки ще раз поглиблюють думку роману — люди різні, але близькі, і часто наші досвіди дотичні. Щоб цим досвідам і почуттям бути важливими і почутими, їм не обов’язково бути унікальними.
Під час однієї вечірки оповідачка знайомиться з іншим чоловіком, і той відразу викликає у неї дискомфорт, але вона не має змоги втекти від розмови з ним. З його вуст звучать слова про те, що не кожна близькість є такою, якою можна насолоджуватися, інколи близькість є радше набридливою. Ця розмова відбувається протягом кількох речень, і на перший погляд є абсолютно звичайною. Але, як і все, що відбувається у житті, містить глибші звʼязки: про набридливість близькості говорить людина, яка сама навʼязує свою близькість іншим, перебування в одному закритому просторі з нею створює бажання втечі, а відсутність знайомих поруч, коли навколо величезна кількість людей, поглиблює відчуття самотності.
Мова як межа і барʼєр
Самотність найчіткіше відчувається у перші тижні в новому місті, коли ще все нове і побудованих містків через спогади нема. Так, оповідачка описує власні споглядання людей у публічних місцях, підслуховує їхні розмови, нотує для себе ці моменти, запитує себе, чи колись зможе відчувати власну належність до цього місця. Одним з елементів близькості слугує мова, точніше, той факт, що мова цієї країни для жінки є нерідною. Вона виловлює у громадському транспорті випадкові слова і щоразу робить це краще, проте це наближення до людей, з якими вона живе у спільному просторі, не є повним її входженням у нього, не є цілковитою близькістю. Їх відділяє барʼєр мови. Оповідачка ловить себе на усвідомленні цієї межі, коли розуміє загальний зміст розмови підлітків, але не розуміє сленгу. Чи можливо за таких обставин набути належність до місця хоч колись?
Питання мови стає ще складнішим під час усного перекладу у суді. Там перекладачі кожен окремо знаходить шлях для того, щоб зберігати рівновагу, коли їхніми вустами звучать страшні спогади очевидців чи байдужі свідчення злочинців. Коли промовляються слова, вони все одно певним чином є їхніми, а коли ці вимовлені фрази свідчать про злочини проти людства — стає страшно, стає некомфортно. Перекладач не вчиняв нічого з того, що він інтерпретував, але він таки зробив цю дію перекладу — ці слова його. Ця близькість слів і мови певним чином спотворює дійсність. Вона несвідомо зміщує частку відповідальності або принаймні злості на людину, від якої ці слова були почутими. Переклад слів іншої людини стає близькістю.
Межі, які розставляє близькість між добром і злом
Ба більше, перекладачі перебувають фізично близько до жертв та злочинців. І ця близькість — теж свого роду випробування. Бо хоч це і банально, але насправді навіть найбільші злочинці не дуже відрізняються зовнішньо від звичайних людей. Важко усвідомлювати, що ця звичайна людина, яка сидить поруч, вчиняла найжорстокіші дії або віддавала накази щодо них. Можливо, це певного роду самозахист, але коли ми уявляємо злочинця, спершу ми створюємо образ монстра і точно не звичайної чи привабливої людини.
Так, оповідачка перебувала під час перекладу близько до колишнього президента неназваної країни, в якій відбувалися масові вбивства за його ж наказом. Їй було важко утримувати рівновагу, тому що все одно вона досі є звичайною людиною з певними моральними якостями, навіть попри те, що комунікація з президентом — це її робота. Однак іще більш жаским для неї був той факт, що цей президент не тільки виглядав абсолютно звичайним, але він був привабливим, у ньому досі відчувалися сила і зверхність. Це створювало певний потяг до його персони, і ця близькість не тільки була неприємною — вона лякала. Бо вона наче знищувала межу між добром і злом, справедливістю і кривдою.
У цій історії близькість виступає не як чітко окреслене почуття, а як тіньова форма присутності — невидима, але відчутна. Вона не потребує гучних слів чи рішень, її можна шукати в жесті, у спільній тиші, у напівзрозумілих фразах іншою мовою, у співпереживанні чужим словам. Цей роман не дає остаточних відповідей, що є близькістю, але обережно вказує: вона є повсюди. І, можливо, головна близькість, яку переживає читач, — це близькість до внутрішнього світу оповідачки, у всій його сумнівності, розгубленості й прагненні знайти місце, де можна бути.
Кеті Кітамура демонструє крихкість і амбівалентність близькості, дозволяючи нам побачити, як складно бути поруч по-справжньому. І саме в цій чесності, у цій мовчазній щирості й полягає сила роману.
Проза Кеті Кітамури глибока в деталях, але не чітка, у ній немає конкретної певності. Це створює особливу чуттєвість тексту, але й вимагає певного настрою від читача, його бажання зануритись у текст без відповідей, у якому непевність є ключовим елементом атмосфери. Стримана манера оповіді та відсутність драматизму можуть стати як перевагою, так і недоліком — тут уже відіграють роль особисті вподобання. Однак роман Кеті Кітамури можна поставити поруч із текстами Анні Ерно, Саллі Руні та Кадзуо Ішіґуро. Усі вони створюють відчуття співіснування та співучасті в складному світі людських взаємин, при цьому не дають відповідей на складні запитання, але показують розгубленість як звичайну людську рису і не лишають читача самотнім у цьому.
