Роман «Бідолашні створіння» шотландського письменника Аласдера Ґрея став не просто фантасмагоричним літературним феноменом у 1992 році, коли він спершу вийшов друком, а й кінохітом вже у 2023 році, коли на великі екрани вийшла екранізація Йоргоса Лантімоса. А віднедавна цю історію можна прочитати ще й українською мовою у перекладі Олени Оксенич, відомої тонким чуттям стилю та глибоким розумінням контекстів. Роман вийшов друком у видавництві #книголав.
Ми поговорили з перекладачкою про складність стилю, алюзії, провокативність тексту і про те, чому цей роман — більше, ніж просто іронічна фантазія.
Що вас зачепило в «Бідолашних створіннях»?
Це дуже багатий, розмаїтий текст, в якому всі персонажі мають свої виразні інтонації, характерні слівця, темперамент. Де ще можна за одну книгу попрацювати, скажімо, і з мовою вікторіанських романів, і з тим, як писав би Шекспір, бувши «жінкою з розколотим черепом, яка не вміє писати як годиться» (с). А ще з сухуватим фактичним звітом про людське життя і навіть із пафосною поезією а-ля Кіплінг.Цікавою була й робота з прізвищами героїв, адже вони запускають гру слів у найбільш несподіваних місцях. Манера мовлення різних персонажів теж вимагає певної винахідливості: як-от у ранньої Белли Бакстер.
У ранньої Белли Бакстер дуже цікава мова — уривчаста, розбита по складах, повна випадкових цитат і синонімічних рядів.
Вона ніби складає свої висловлювання з кубиків, як мала дитина: спочатку поглинає інформацію, а потім видає її. Часом недоладно, відображаючи те, як працює на той час її внутрішній світ, а в міру «дорослішання» яскраво змінюється й те, як вона говорить і пише. Це дійсно цікавий хід, який дозволяє повніше побачити розвиток її образу. «Бідолашні створіння» — справді цікаве завдання для перекладачки.
У книжці багато алюзій — і на Франкенштайна, і на готику, і на історичний контекст. Як ви працювали з цим шаром?
Автор створив світ, схожий на калейдоскоп із фантазійних, блискучих та історичних елементів, що змінюються й перетікають поміж собою, утворюючи незвичні картинки. Це окремо припало мені до душі! Неможливо було просто перекладати текст, не звіряючись з історичним, літературним і навіть географічним контекстом — не обійшлося навіть без блукань по Глазго через Googlemaps — суто з цікавості. Утім, передмова і перший розділ відразу налаштували на те, що буде далі, лишалося дозволити цій хвилі підхопити себе, використовуючи всі ці додаткові віхи як компас.
Який емоції викликає ця книжка? І чи залишалися вони з вами під час роботи?
Я неодноразово у своїх відповідях кажу про іронічність і химерність, у рецензіях часто пишуть про фантасмагорію — саме цей своєрідний присмак супроводжував мене протягом усієї роботи. Коли непрості питання розглядаються через таку незвичайну, навіть ексцентричну призму, вони сприймаються по-особливому, і мені це до вподоби.
Роман провокативний і сміливий. Чи відчували ви потребу щось «пом’якшити» або, навпаки, ще більше загострити в перекладі?
Мені подобається те, як автор подав провокативну тему тілесної свободи: іронічні евфемізми й псевдовікторіанські ухильні описи поєднуються з медичною термінологією та ілюстраціями з анатомічного атласу. Як на мене, це постмодернове поєднання — одна з головних родзинок роману. А от доволі глибоке питання «франкенштайнства» подано — почасти через образ самого доктора Бакстера — у фантазійно-готичному дусі, і це вже дещо пом’якшує його, зважаючи на те, як у сучасному світі сприймається такого роду пафос.
Який фрагмент чи розділ вам було найскладніше перекладати?
Насправді примітки, тобто «Нотатки критичні та історичні», більшу їхню частину: після цільної, текучої оповіді важкувато перелаштуватися на короткі інформаційні зведення. Ну і з псевдо-Кіплінгом у тих же примітках довелося попотіти окремо. Що цікаво, та частина листа Белли, яка написана «під Шекспіра», перекладалася легко і приємно.
Це роман про тілесність, бажання, трансформації. Чи доводилось шукати нові слова для опису нового досвіду?
Довелося погратися з евфемізмами, які використовує сама Белла та її оточення, але те, що вони взагалі використовуються, влучно підкреслює інакше ставлення героїні до тілесності. Для неї сама тілесність не має звичних іншим людям контекстів, тож і її мова цього позбавлена.
Чи порівнюєте себе з героїнею хоч трохи? Що вона каже жінкам сьогодні?
Белла викликає в мене велику симпатію, до того ж в обох варіантах історії. Її сміливість, відвертість і відданість передусім самостійно обраному шляху мені дуже імпонують, бо ж тілесність — всього лише одна зі сторін її життя, та й то не найважливіша, як би не подавали це оповідачі-чоловіки.
Чи думаєте, що цей текст змінює класичний наратив розвитку жінки?
Не думаю, що змінює, але, безперечно, збагачує. Мені здається достатньо примітним, що цю жінку описав письменник-чоловік, але це погляд з іронічною симпатією на природну, не скуту умовностями й принципами енергію та те, як сильно вона вабить і водночас лякає тих, хто не має доступу до такої енергії в собі. Нині лозунг «моє тіло — моє діло» сприймається абсолютно звично і доволі буденно, але 1992 року, коли роман вийшов, погляди героїні звучали все ще доволі незвично й потужно.
Фільм «Бідолашні створіння» став подією року, а образ Белли — майже іконою. Чи вплинуло кіно на вашу перекладацьку роботу? Чи дозволяли ви собі уявляти героїв як у фільмі чи, навпаки, уникали цього?
Чесно скажу, фільм не дивилася: Йоргос Лантімос не мій режисер. Але погано уявляю, як можна перенести весь цей детальний емоційний світ на екран, бо суть тут не в подіях життя Белли Бакстер, а в тому, хто про неї розповідає і як саме. У тому, як проживає себе Белла, не було б сміливості й скандальності, якби не було усього цього багатоповерхового контексту з історії всередині історії. Тож можу припустити, що книжка й фільм насправді різні й про різне.
Що ви сказали б читачам, які лише збираються прочитати «Бідолашних створінь»? Чого чекати й чого не боятись?
Не варто чекати однозначності й прямоти: книга пропонує, по суті, два з половиною різні погляди на історію однієї жінки, і кожен може вирішити для себе, який із цих поглядів правдивий. До того ж, хай як дивно, в цій історії чимало політики й соціальних питань, тому суто еротичного скандального роману теж чекати не варто. А от читачеві, який хоче химерної, дотепної, розумної прози точно не з XXI століття родом, пощастить, бо ці сподівання справдяться. Та книжка, напевно, не для широкої аудиторії.
«Бідолашні створіння» — роман, у якому іронія наскрізна. Вона не лише інструмент стилю, а спосіб мислення. Тілесність — не табу, а територія відкриттів. Героїня — не об’єкт погляду, а суб’єкт вибору. У перекладі Олени Оксенич українські читачі й читачки отримують точний, дотепний і стилістично вивірений постмодерний текст.
