Столиця сучасної Австрії та тогочасної Австро-Угорської імперії — Відень — нагадує вишукану картину імпресіоністів: краса кожної миті, розтягнена в часі та фарбах. Таким Відень (або ж колись — Віндобону) бачить головна героїня дебютного роману Катерини Девдери Марта Кравченко — аристократка та художниця, що тужить за своїм майстром і прагне залишити слід у патріархальному світі XIX століття. Хоча це й перший роман авторки, але не зовсім дебютний прояв пера: Катерина Девдера — поетка, що працює з різною віршовою формою, але єдино використовуючи міфи та легенди, а також образи зовнішньої краси — урбаністичної чи природної.
Світ «Віндобонського апокрифу» — як полотно, на якому яскраві мазки фарб перетворюються на розквітлі бутони, що за ними ледве можна вирізнити витончені контури тонких стебел, — деталі перекривають основний сюжет і стають центральними фігурами книги. Текст грається з зоровими та тактильними образами, створює павутиння символів, що поєднують між собою мистецтво, казку, історії жінок та любовних трикутників десь між Віднем, Парижем, Києвом та Карпатами. Під куполом українських церков та дахом австро-угорських публічних домів у кінці XIX століття.
Мистецтво краси або краса мистецтва
Попри те що в романі немає фантастичного складника, магія все одно присутня повсюди — як не в надприродних проявах, так у постійному відчутті нереальності: ріки не можуть бути такими прозорими, гірське повітря не може бриніти щастям, та й Відень не може бути таким величним, як якийсь античний поліс. Увесь світ «Віндобонського апокрифу» ніби росте всередині головної героїні, Марти, а потім з’являється на полотні — ідеальний, такий, ніби його малював хтось, щиро в нього закоханий.
Імпресіоністична течія, дух мистецтва краси та краси мистецтва — головні компоненти життя майже всіх головних героїв у цьому тексті. Вони бачать сенс свого буття в артистичності. Марта — художниця, яка сприймає світ тільки крізь призму свого пензля. Її найкраща подруга Анна — скульпторка, яка намагається досягти чогось виняткового, оживити свої статуї. Стефан — коханий Марти — шукає правду та любов у картинах, якщо вже не зміг знайти її у реальному житті. Усі хочуть зробити своє мистецтво вітаїстичним та естетичним — тільки щоб краса дала сили жити далі, ніби у фільмі Пітера Віра «Спілка мертвих поетів». Для всіх воно стає фанатичним — ні Марта, ні Анна, ні Стефан не можуть без нього жити, отруюються ним, але у підсумку — намагаються знайти протиотруту: щось, що можна любити на рівні з портретами, пейзажами чи скульптурами.
Катерина Девдера виводить естетику в абсолют — згадки відомих художників, процес створення мистецтва: від ескізу маленької дівчинки, що стає зображенням на стінах церкви, до витесування статуї Адама.
Ілюстрація — фото unsplash
У Відні — світ, у Карпатах — міф
Основні події «Віндобонського апокрифу» відбуваються у Відні та в Карпатах. У бурхливому місті та в тихих горах. У столиці, де всі поспішають і кудись прагнуть, та в селі, де Всесвіт зосереджений у чотирьох стінах старої хатини. Антитези «місто — село» й «закордоння — рідна земля» прослідковуються постійно — на початку тексту Марта втікає до Карпат, на свою рідну русинську батьківщину разом із подругою Анною та кузеном Анни, Антонієм. Там головна персонажка віднаходить спокій і відчуття захоплення — у неї закохується Антоній, а вона знову закохується у світ.
Катерина Девдера описує побут та особливості життя Австро-Угорщини кінця XIX століття дуже детально: від назв кав’ярень до кольорів дверей чи світла, що випромінюють лямпи на столах. Роман дуже візуальний, а тому й контраст між різними часопросторами можна побачити, а не тільки прочитати: Відень — динамічний, розкішний та аристократичний, ніби на картині Бернардо Беллотто «Вид Відня з Бельведера». Карпати ж — спокійні, неспішні, ніби завмерлі у безкінечності — як картини відомих імпресіоністів, якими так захоплювалися Марта та її Майстер. Хотілося б побачити «Віндобонский апокриф» на екранах — щоб високі стелі найкращих у Європі картинних галерей перетиналися із зеленими лісами гір, наче в якійсь казці чи легенді.
Ілюстрація — картина Бернардо Беллотто «Вид Відня з Бельведера»; фото wikipedia
Український фольклор і міфологічність дуже важливі для цього тексту — як у «Непростих» Тараса Прохаська міфи та легенди пронизують Карпати та істот у них, так і у «Віндобонскому апокрифі» герої самі стають персонажами вигаданих історій — читають одне одному казки про вужа-царевича та його жону, зустрічають на гірських схилах розбійників на вороних конях. Світ Карпат оповитий загадковістю та наївністю — тільки тут є магія, тільки тут можна ходити босоніж по зеленій траві та писати мальовничі краєвиди. Бути ніби в казці, де всі змії-гориничі вмирають від рук принца, а зорі вночі спадають квітами на землю. Лишатися там, де жодні проблеми та негоди тебе не знайдуть.
Не бути «жінкою-для-нього»
У XIX столітті емансипація жінок вийшла на новий рівень — хоч вони все ще мусили відстоювати свої права, але були вже й помітні суспільні зрушення. Однак в Австро-Угорській імперії жінки все ще не могли отримати вищої освіти на рівні з усіма чоловіками — мали займатися у приватних викладачів, якщо в них на то були гроші. «Вони прекрасні у коханні, а не в штуці», — стверджує один зі студентів Віденської академії мистецтв. Марта та Анна доводять зовсім зворотне.
Обидві — успішні мисткині, що намагаються побороти не тільки зовнішню мізогінію, але й внутрішню. Вони ніби героїні «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської — живуть заради мистецтва у світі, де жінки та мистецтво поєднуються тільки побіжно: вони музи, а не творці. Марта знаходить шлях, аби таки навчатися в академії на рівні з іншими чоловіками та йде на величезні ризики для себе та своєї сім’ї. Анна намагається перебороти в собі суспільні установки про те, що вона обов’язково має знайти собі чоловіка, аби бути успішною — не в кар’єрі, то хоч в особистому житті. Обидві досліджують питання сестринства — місце в житті одна одної. Обидві борються зі стереотипами — обидві їх перемагають. Одна, навіть одружуючись, лишає при собі власне прізвище; інша — не одружується, аби своє назавжди зберегти. Кожна має щось сказати, кожна має своє життя для себе, а не для когось. Кожна має своє ім’я.
Важливим аспектом, який Катерина Девдера намагається підкреслити в тексті, є жіноча тілесність, яка не була абсолютно табуйована лише серед чоловіків. Жінки не мали можливості відчувати своє тіло, досліджувати його геометрію та герменевтику. В одному з епізодів книги Марта дивиться на себе в дзеркало, розглядаючи кожну деталь, кожен свій контур. А потім малює автопортрет — сміливий, непристойний (жінка не може малювати оголену жінку, ніяк і ніколи!), але відвертий та щирий — радше для себе, аби відчути свою суб’єктність. Якщо не в австро-угорському законодавстві, то бодай на полотні. Тут вона владика. Не вони. «Якщо я позбудусь цих лисиць, і шкіряних черевичків, і капелюха, і вовняної сукні — нічого не буде. Ні баронеси Ліхтенштейн, ні навіть Марти Кравченко».
«Меланхолійний вальс», Ольга Кобилянська; фото книжки із сайту readeat.com
Любов на межі з хворобою
Романтична лінія є хоч і не основною в романі, але точно дуже вагомою — недарма нею починаються і закінчується «Віндобонський апокриф». Усі основні герої переживають тяжкі муки кохання, які дуже важко зрозуміти з позиції сучасного читача. Молода художниця має стосунки зі своїми старшим на двадцять років учителем, у якого закохується ще у дванадцять, а скульпторка мріє про стосунки зі своїм кузеном. Звісно ж, варто зважати на історичний контекст — у тогочасній Австро-Угорщині подібні зв’язки були абсолютною нормою. У кінці кожен герой отримує свій конвенційний гепіенд. Але ці фінали не виглядають логічними та обґрунтованими, навіть враховуючи ту прірву контекстів, яка існує між героями XIX століття та читачами XXI-го.
У романтичних лініях використовується дуже багато клішованих тропів: заборонені стосунки між ученицею та вчителем, які викриває заздрісний студент, що готовий мститися; розрив стосунків через брехливі причини, які через багато років розсіюються та дають героям змогу знову возз’єднатися. Персонажі зізнаються одне одному в коханні, хоча до цього не було ніяких логічних підводок — ніби гепіенд зроблений тільки для того, щоб закрити сюжетну лінію, а не щоб залишити її такою, якою вона має бути.
Любов у «Віндобонському апокрифі» не здається рятівним колом, протиотрутою, яка згадувалася раніше. Вона стає залежністю: ранить, позбавляє сенсу життя, стає таким самим фанатизмом, яким було мистецтво. Не рятує, а змушує відчувати неможливість жити без чогось або без когось. «Така любов — завжди за крок від смерті. Без цієї любові всюди таки порожнеча, що тобі страшно довго залишатися на самоті», — як каже сама Марта. І така любов має бути демонстрована в текстах — але точно не романтизована.
Біблія та апокриф Віндобони
Текст, який називається «Віндобонський апокриф», не міг не мати алюізій на Біблію. Служницю Антонія звати Рахиль — як і дружину Якова та віддану своїм дітям мати зі Старого Завіту. Матір Стефана звати Марія, що ніби відсилає до Діви Марії — матері Ісуса Христа: «Вони сплять мирно, щасливо. Ніби Марія, Йосиф і Божий син, що втікають від Іродових переслідувань до Єгипту». Сад біля садиби діда Анни та Антонія в Карпатах неодноразово описується як Едем — рай, у якому знайшлося місце і гріху. Анна, вирізьблюючи свою мармурову скульптуру, тягнеться до її руки, як на картині Мікеланджело «Створення Адама» — мисткиня створює свою людину, думаючи про зовсім іншого, реального сина реальної Єви.
Навіть назва самого тексту має пряме посилання на Святе Письмо: апокриф — це християнський текст, що не увійшов до загального канону. Альтернативна розповідь подій Старого та Нового Завітів, які дають зрозуміти — ми ніколи не знаємо, як було насправді. Кожна подія має ще тисячу альтернатив та облич — безліч всесвітів, де все могло б бути інакше.
Ілюстрація — фото книжки із сайту yakaboo.ua
Стефан називає саму Марту апокрифом — багатоликою, тією, хто перевертає всі правила догори дриґом, ставлячи головні канони під сумнів. А авторка намагається цієї багатоликістю наситити текст, переплести долі героїв так, щоб кожен у кінці роману вийшов зовсім іншим. Важко сказати, чи всі герої по-справжньому змінилися, але світ «Віндобонського апокрифу» — так. Катерина Девдера підкреслює контрасти: яким канон був і яким став, яким було мистецтво і яким воно стало під впливом кохання.
Ця постійна альтернативність і робить дебютний роман авторки цікавим та захопливим, незважаючи на всі недоліки. «Віндобонський апокриф» — намальована казка, що манить. Яку «читаєш і думаєш: то все вигадка, легенда, — а водночас серце тобі каже, що так могло бути».
