Складні теми для обговорення з дітьми та підлітками, вочевидь, не лякають (або ж дуже цікавлять) американську письменницю Лоїс Лоурі: у її доробку книги про дорослішання, расизм, вбивство, а також серія антиутопій (українською, зокрема, було видано «Хранитель» та «Знайти блакить»). Нещодавно у видавництві «Крапки» вийшла її історична повість про Другу світову війну та Голокост «Полічи зорі» у перекладі Марти Госовської. За цю книгу авторка отримала першу зі своїх двох медалей Джона Ньюбері — американську нагороду за здобутки в дитячій літературі.
Події у книзі розгортаються в Копенгагені 1943 року, під час окупації Данії німцями. У центрі — родина Йогансенів, у яких є дві доньки: Аннемарі та молодша Кірсті. Коли в Данії починається переслідування євреїв, їхня родина робить багато відважних учинків, аби вберегти життя родини Еллен Розен — подруги Аннемарі.
За духом книга чимось нагадує «Маленьких жінок» Луїзи Мей Олкотт: тут і родина, і дружба, і життєві уроки. Обидві книги можна назвати посібниками з добрих справ та зростання, які вже давно читають не тільки діти та підлітки.
Про (не)дитяче — простими словами
Головній героїні — Аннемарі — 10 років. І хоч вона не є безпосередньою оповідачкою у творі, ми спостерігаємо за розгортанням подій саме очима десятирічної дитини. Ми, читачі, так само як і дівчинка, не знаємо таємниць, що ховають дорослі, — можемо тільки здогадуватися, що коїться щось справді страшне, й отримуємо відповіді у дещо «пом‘якшеній» формі — так, як зараз батьки пояснюють «простими словами» події війни своїм дітям.
Як і будь-яка дитина (і доросла людина також!) — Аннемарі боїться. Саме їй випадає низка складних виборів, де вона має перебороти страх, аби допомогти своїй подрузі Еллен.
Фото групи дівчат з Королівської бібліотеки Данії
Коли ж її дядько Генрик каже про те, що Аннемарі — смілива, вона не може з цим погодитись. Їй здається, що її страх — не про сміливість. На що отримує відповідь:
— Думаю, ти така ж, як твоя мама, і твій тато, і я. Перелякана, але рішуча, і, як прийде час проявити хоробрість, я певен, що ти будеш хоробра, дуже хоробра.
— Однак, вів далі він, — значно легше бути відважною, якщо не знаєш усього до кінця. Твоя мама от теж не знає всього. І я сам не знаю. Ми знаємо тільки те, що нам слід знати.
Цими словами герой проголошує одну з найцінніших думок повісті (зокрема і в актуальному для України контексті): страх полягає не в незнанні. Він полягає в байдужості.
Війна як буденність
Наймолодша з трьох героїнь, Кірсті, здається, найменше боїться всього, що відбувається в Данії. Війна для неї — це більша частина її життя, і вона навіть не лякається солдатів, які одного дня зупиняють дівчат посеред вулиці — вона говорить з ними так само, як говорила би з усіма іншими. Для неї німецькі солдати вже «вписані» в простір її рідних вулиць, і їхня присутність на розі не є чимось надзвичайним: вона скоріше не може згадати, як було без них.
Не дивно, що в момент однієї з зустрічей з німецькими солдатами, коли Аннемарі несе крізь ліс пакунок, вона думає, як на її місці вчинила би саме Кірсті: що б вона говорила? Саме цей момент у книзі дуже символічно порівнюється (вочевидь, не тільки через схожість сюжетів) з казкою про червону шапочку: мовляв, як же ти можеш по-дитячому питати у вовка, чого в нього такі великі зуби, якщо ти це вже знаєш?
Фото натовпу біля студентського веслувального клубу у Копенгагені з Королівської бібліотеки Данії
Саме Кірсті в книзі — це «Червона шапочка». Вона достеменно не знає (і поки не може знати), що вони йдуть крізь «небезпечний ліс», як і не розуміє, що в цьому лісі повно злих вовків і — ба більше! — ці вовки ще й можуть хитрувати. Вона пізнає світ таким, яким він є зараз.
Ця героїня — саме дитина на війні. Їй не доводиться стикатися з тим, аби проявляти хоробрість: вона не розуміє реальності загроз, які вирують довкола неї — але в цьому й полягає її справжня беззахисність: так, її наївність може збити «вовків» — але й водночас виказати всіх перед ними.
Рух Опору
Найстрашніша ж доля в книжці випала Еллен: її, як і всіх данських євреїв, починають переслідувати. Але її оточенню до цього не байдуже — вони намагаються врятувати життя Еллен, ризикуючи своїм. Це історія про те, як близькі люди — друзі, сусіди, їхні родичі та знайомі — стають на бік євреїв, обираючи рятувати тих, над ким нависає загроза. Данці перетворюється на колективне тіло, яке стає щитом для тих із них, кого переслідують. Саме тому, певно, батько Аннемарі так захоплено розповідав їй одну історію:
Один із німецьких вояків ураз обернувся до юнака, що стояв обіч, і спитав:
— Хто цей чоловік, що їздить тут верхи щоранку? <…>
— Це наш король, відповів юнак. — Це король Данії.
— А де ж його страж? — не вгавав солдат. <…>
— Кожен данець — його страж.
Тому, коли німецькі солдати в Данії починають перші арешти євреїв, цей щит міцніє, готовий не тільки бути стражем, а й чинити опір.
Природно, що цей опір — це не тільки про відвагу, але й про страх та біль щодо долі інших. В одному епізоді цей біль відображається особливо яскраво на тілесному рівні — аби Еллен не викликала підозр, Аннемарі зриває з її шиї кулон і настільки міцно стискає його в руці, що в неї на шкірі залишається відбиток у формі зірки Давида.
Образ зірки присутній і в назві: він відсилає до Псалма 147, який читається на щоденній ранковій молитві в юдаїзмі і також присутній у повісті. У ньому йдеться про те, що Бог «знає лік усім зіркам на небі, усім їм імена дає» — і хоч, здається, родина Йогансенів з Данії і не здатна перелічити всі зорі, вона здатна подбати про імена найближчих із них.
Невигадана історія для всіх
Хоча головні героїні тексту — діти, ця історія здатна торкнутися кожного, незалежно від віку. Вона пропонує широкий спектр тем для рефлексії, особливо українському читачеві: адже багатьом з нас знайомі страх, поневіряння, потреба захищати й захищатися. Окрім рефлексії, повість лишає після прочитання ще одну річ: відчуття надії, яке хочеться передати як і найменшим, так і найстаршим.
Цінними також є пояснення Лоїс Лоурі в післяслові щодо того, що ж з книжки є вигадкою, а що — реальними подіями, які й лягли в основу сюжету. Це ще більше стирає межу між сюжетом повісті та досвідом війни — адже він виявляється багато в чому реальним.
І коли вже зайшла мова про цінні сторінки цієї книги — у ній є вступне слово, написане саме для українських читачів:
«Власне, це і є те, що ми робимо. Ми кажемо “так”. “Так” людяності, “так” відвазі, “так” дружбі. Навіть коли, — особливо коли, — це дуже важко. Коли наш шлях небезпечний, а ризики великі».
