Під час львівської презентації цієї книжки видавчиня Мар’яна Савка назвала авторку Любов Загоровську відважною за готовність хоробро йти в непростий проєкт. І справді, це вже не перша її книжка про складні досвіди — першою була «Моя УПА», по тому вийшла збірка свідчень «Таборові діти».
«Таборових дітей» читати моторошно і захопливо, як роман, хоча це й нехудожня книжка. Збірка складається з кількох десятків текстових версій свідчень тих, хто були дітьми репресованих родин, дітьми «ворогів народу». У контексті повномасштабного вторгнення історії дітей, які були депортовані, ув’язнені, утримувані у радянських таборах, засланні, в місцях несвободи, читаються мало не як історії наших маленьких сучасників. Росіяни тепер, як і тоді, намагаються знищити українське майбутнє, цілячи в дітей не лише ракетами, але й незаконними переміщеннями з української території на російську.
Свідчення з дитинства
Діти, що народилися в ув’язненні, вчилися ходити в тюремній камері. Діти, що були занадто маленькими й не пригадують рідного дому, а знають лиш таборовий побут, бараки в засланні. Ті, що не ходили до школи, бо жебрацьке життя примусово виселених родин не передбачало наявності валянок для відвідування школи в холодну пору року. Ті, що ходили до школи, але російської, тож після повернення на рідні терени не могли вільно говорити українською. Ті, що залишилися в далеких краях, створивши там свої родини: зрештою, ці далекі краї могли стати й рідними за тривалий час проживання. Ті, хто в дорослому віці одружилися чи вийшли заміж за таких самих — нащадків «ворогів народу» чи примусово переміщених родин.
Здається, якби по одному реченню написати про кожну з поданих у книжці історій, вже вийшов би незлецький огляд.
Як журналістка, я розумію, що кожна з історій, яка є під цією палітуркою, — плід довгих розмов. Доступ до спогадів героїв про дитинство в принципі є рідкістю навіть у інтерв’ю на цілком загальні чи нейтральні теми — для такого занурення потрібна довіра візаві. Спогади про настільки болісне дитинство — ув’язнення, депортацію, втрату батьків — можуть виникнути лише в умовах, коли говорити про це не страшно. І коли ясно, що маєш із ким говорити.
Кожна з історій «Таборових дітей» переписана у формі монологу. Іноді впізнаються сліди запитань, розпитувань, що залишилися за кадром, — помітно, що не всі респондент(к)и однаково швидко й легко діляться найскладнішими епізодами своїх пригод. Водночас при переписуванні діалогів на монологи авторка максимально намагається дотримуватися стилістики першоджерела. Тексти містять чимало слідів суто усного мовлення, через що можуть справляти враження сирих і неопрацьованих. Та правильно про них думати як про можливість побачити виворітну сторону мовлення: бачимо, як думка тупцяє на місці чи ходить колами і як у деяких історіях знову й знову рефреном звучить якась деталь, якийсь ніби незначний епізод.
Це стилістичне рішення може викликати запитання, попри безумовну цінність книжки та розміщених у ній свідчень. Подача у формі ніби недоторканого усного тексту може змусити недосвідчених читачів думати, що монологи в книжці такими й були, так і звучали — і так стирається постать інтерв’юєрки. Документування як жанр вимагає видимості не лише респондентів і респонденток, але й іншої сторони — тієї, що ставить запитання. У розмові мають значення обидва складники — і запитання, і відповіді. А чи це просто мені як журналістці, що спеціалізується на інтерв’ю, хотілося б мати змогу прочитати не лише відповіді, але й запитання?
Робота із усною памʼяттю
Усна пам’ять не найбільш надійна. Це аксіома чи навіть трюїзм для всіх тих, хто працює з подібними свідченнями. Люди схильні забувати і плутати дати, топоніми, обставини, інші подробиці того, що відбулося. Люди схильні не договорювати всієї історії: десь для кращого образу самих себе, десь через власну потаємність і бажання зберегти фрагменти. З роками історії можуть не тільки втрачати деталі, конкретику, але й набувати нових елементів — так сучасність впливає на минуле, на спогади. Це можуть бути нашарування не лише нових контекстів — з тих, які проступають з відкриттям нових історичних подробиць: респондент(к)и більше дізнаються про історію і цими знаннями доповнюють власні спогади. Можуть бути нашарування й ідеологічні — скажімо, для багатьох наших старших чинником готовності говорити про пережиті геноцидальні досвіди стала українська Незалежність. Так, є родини, де до 1991 року не говорили про… та ні про що не говорили.
Першоджерела, люди-котрі-згадують, переважно не є критичними до власного досвіду. Дитячі спогади про несвободу страшні самі собою. Їх неможливо читати без сліз. Їх неможливо читати без раптових флешбеків у новини повномасштабної війни. Мені як людині, що дуже важко проживає кожне наступне повідомлення про загиблих дітей, було емоційно складно. Проте й надзвичайно цікаво — як людині, що багато років цікавиться історією геноцидів, зокрема в правозахисному ракурсі. Можливо, саме тому мені подекуди хотілося отримати на сторінках щось, крім емоцій жаху, співчуття, смутку, гніву. Хотілося когнітивної поживи.
І далі сама собі заперечу. Більш раціональний підхід у конструюванні цих історій та всієї книжки призвів би до холоднішого слухання, писання, читання. Призвів би до появи дистанції. Та дистанція, можливо, важлива чи навіть незамінна. Вона свідчитиме про початок менш гарячої фази знайомства з українським минулим. Але там, де триває початковий збір документальних свідчень, це було би зайвим. А саме це читаємо на сторінках збірки «Таборові діти» — вперше ословлені самовидцями страшні досвіди.
Контекст війни
«Таборові діти» не мають вигляду звичайної книжки історичних свідчень, якщо читати її в реальності, де росіяни досі крадуть і незаконно та примусово вивозять українських дітей. Когось із них вдається повернути: це часто пригодницькі й детективні сюжети, гідні цікавого роману про мандрівку в пекло й повернення звідти. Та про ці досвіди публічно не розповідають. Когось із дітей примусово «всиновлюють» росіяни, попри наявність українських родин… І можливо, розшукати вдасться не всіх.
Російська неволя для дитини є ще й ризиком російської індоктринації в школі чи новій «родині». Книжка Любові Загоровської описує декілька історій тих дітей «ворогів народу», кого ростили в російських інтернатах, ще й приховуючи правду від батьків. Такі діти могли вирости добрими піонерами, які відмовлялися приймати маму чи тата, що повернулися з заслання чи табору. Яке щеплення якою ідеологією отримають сучасні українські діти, котрих примусово утримують у російських кордонах? Атака проти дітей — це атака проти майбутнього.
Чому варто читати цю книжку?
Читаючи «Таборових дітей», на якійсь сторінці починаєш упізнавати закономірності. Історії виселених і ув’язнених мають подібні вузли. Ось вони в хабі, де накопичують потрібну кількість бранців, аби заповнити цілий поїзд. Ось вони їдуть у вагоні, не пристосованому для перевезення людей, — і щоранку викидають на вулицю трупи. Ось вони на новому місці, де замість хати й господарства з худобою є лиш барак і блохи з вошами. Ось ставлення з боку КДБ. Ось про школу. Ось про повернення.
Ця ритмічність кожної з історій дозволяє зануритися в головну принаду цієї книжки, а саме можливість дуже зблизька побачити, як працює українська стійкість. Виявити, що 3–4 років може вистачити українській родині, щоб трохи стати на ноги — навіть на засланні. Виявити, що в певних родинах плекали позитивний погляд на життя, хоча цього так і не називали, — це просто історія про беручких працьовитих людей. Виявити, що дружня сім’я є важливим ресурсом стійкості. Виявити, що людська доброта та звичка безумовних етичних вчинків реально рятують життя.
Читаючи й розуміючи це про найтемніші сталінські часи, можна по-новому поглянути й на нинішню воєнну реальність. Вона страшна. Проте й вона може дати силу. Але краще б її не було.
