Магія реальності: «Відьомська кров» Олександра Ірванця як роман про сучасну війну

«Відьомська кров» — роман Олександра Ірванця, написаний після початку повномасштабного вторгнення, що вийшов друком у видавництві Vivat у 2025 році. Сюжет твору рефлексує на знайомі та болісні для українців сюжети: події розгортаються в часи повномасштабної війни, коли багато людей стають біженцями в інших країнах, зокрема й Німеччині. Власне з неї, а саме з Берлінського «Гауптбанхофа», себто головного вокзалу, і починається оповідь.

Таїсію, українську відьму, відправили в Берлін із Києва, аби надавати допомогу українським біженцям. Одного разу на головному вокзалі вона відчуває присутність іншої чаклунки — нею виявляється російська оперна співачка Римма Корсакова, що приїхала виступати в Німеччині. Та прибула вона не сама, а з дівчинкою з України Катею, аби «воспітать в нєй любовь к родной зємлє, родной странє».

Магічний елемент у «Відьомській крові» створюють два світи: один із них — «звичайний», контекст якого відомий усім українцям, а інший — прихований від звичайного люду світ магії. Попри те що відьомство може асоціюватися з усе ж більш індивідуальною, самостійною практикою, із самого початку роману стає зрозуміло, що в цьому чаклунському світі є внутрішня організація та порядки. А що далі рухаємося сюжетом, то зрозумілішим стає той факт, що той світ багато в чому схожий на вимір людей (та про це згодом).

У цій історії фольклор вплітається у сучасний контекст: так, наприклад, у шпиталях тут ставлять крапельниці з живою та мертвою водою; магія тут представлена більш «побутово», вплетеною у відьомське життя. Образ відьми не наділений суто негативними рисами, радше певним магічним знанням та свободою. Як зазначає сама Таїсія у творі (бо саме від її особи і ведеться оповідь):

І дійсно, головна персонажка видається дуже рішучою, відтворюючи архетип відьми як незалежної, розумної жінки. Окрім цього, вона ще й доволі сильна — принаймні саме вона разом із поляком Миколою Скшетуським виявляється здатною зупинити Корсакову та врятувати дівчинку Катерину.

Та все ж відьми та відьмаки, хоч і наділені надзвичайними силами, далеко не всемогутні. Окрім очевидної різниці в чаклунських здібностях, виявляється, що магія дуже виснажлива — тож протидія росіянці стає важкою задачею для Таїсії і на фізичному рівні.

Внутрішня ж організація дуже бюрократична: навіть не доходячи до першої частини, у невеликій довідці на початку, уже натрапляємо на уривок із підручника «Чарівницьке право, судочинство та юриспруденція» (між іншим, виданого в Конотопі!), який поділяє чаклунів на три види — залежно від їхньої сили. Надалі ж сюжет тільки більше розкриває усі чаклунські структури: тут є і Рада Відьом, і Чаклунська спілка, і Відьомський статут, і Чарівницький кодекс.

Проте вже на міжнародній конференції, під час якої мали б вирішити, як зупинити Римму Корсакову, усі присутні виявляються зачарованими оперною співачкою, окрім Таїсії та Скшетуського, тож вони вимушені діяти самостійно. Створені ж чаклунські органи влади здаються як мінімум не здатними відповісти на безпекові запити, а як максимум — трохи абсурдними у світі, у якому панує магія.

Проте звʼязок держави та чарів у «Відьомській крові» дуже міцний: наприклад, за часів Радянського Союзу магічні інституції діяли підпільно, відновивши свою діяльність уже за часів незалежності, із чим допомагали західні організації. Та й узагалі, як виявляється, відьомська наука вчить тому, що «сумарна чаклунська потуга держави прямо пропорційна потузі економічній». Це, власне, і дає зрозуміти, що все ж магія і держава не просто дотичні — вони взаємозалежні.

Персонажка Римми Корсакової як «головна» російська відьма, вочевидь, не випадкова: вона відома оперна співачка, що приїхала виступити за кордоном. Її дотичність до «великої» культури надає їй голос на міжнародній арені (як виявляється, голос — це взагалі її сила). Ще на початку твору стає зрозуміло, що вона потужна відьма, яка хоче виконати складний ритуал, використовуючи кров дівчинки Катерини для оживлення памʼятника.

Утім, її надзвичайна сила пояснюється не самими чаклунськими здібностями, а тим, що всі інші російські маги віддали їй свої сили після того, як Росію виключили з однієї з міжнародних організацій (хоча, вочевидь, «ліберальні та дисидентські» погляди співачки все ж проклали їй шлях до політичних інституцій). Тому Римма Корсакова у «Відьомській крові» — про колективне та як воно свідомо чи несвідомо наділяє силою і владою інших в різних площинах.

Дівчинка Катерина, яку привезла до Берліна Корсакова, виявляється цілковито нею зачарована — настільки, що навіть відомій німецькій цілительці важко дається її лікування.

Катерина здається українською дівчинкою без надзвичайних сил, та раптово виявляється, що вона здатна перетворювати мертву воду на живу, навіть перебуваючи під крапельницею. Інші персонажі презюмують, що вона може бути «сплячою» відьмою — тобто такою, яка не проявлялася в декількох поколіннях і тепер має всю цю накопичену силу. Зазвичай це відбувається у межах трьох поколінь, та Катерина, схоже, стала винятком і пробудилася значно пізніше.

У шпиталі ж вирішують, що найкращим рішенням лікування Катерини буде застосувати не найтиповішу річ у таких випадках — еліксир дорослішання. Адже саме він має ще більше пробудити її магічні здібності й надати сили для боротьби з росіянкою.

Сама сцена дорослішання дівчинки викликає суперечливі почуття: вона здається втручанням не тільки у її тіло, а й безпосередньо в її життя, досвіди та час; водночас відчувається прикро неминучою у їхніх обставинах — адже цей план лікування дійсно спрацьовує, і вона оговтується від зачарованого сну. Окрім того, що це нагадує нам про безпосередньо вимушене й пришвидшене дорослішання дітей, чиє дитинство випало на період війни, ця подія з сюжету також натякає загалом на зміни українців (не дарма ж імʼя дівчини збігається з назвою відомої Шевченкової поеми, про яку часто говорять як символічне представлення України). Саме повномасштабна війна багато в чому стала каталізатором суспільних змін: дорослішання тут стає певною ініціацією, вимушеною але й ефективною водночас.

Особливий інтерес викликає персонаж Письменника, у якого живе Таїсія і який протягом усього сюжету пише книжку про… відьом у Німеччині. До речі, живе вона не просто в його помешканні, а в чотиривимірній кімнаті, яка ніяк не впливає на планування будинку і яку вона отримала як гонорар за «завороження від митного огляду великої партії мозамбікського приворотного напою з тестикул білого носорога». Проте коли Письменник пропонує їй ознайомитися з його текстом, вона не виявляє інтересу. Пізніше, уже в другій частині, вона починає сама про це розпитувати, і між ними трапляється діалог:

Цим вони ніби трохи притуляються до так званої «четвертої стіни»: персонажка не говорить із читачами напряму, а проте починає осмислювати свою присутність у книзі. Окрім цього, через те, що контекст книги вочевидь рефлексує сучасні події, то це створює ще цікавішу картину: адже звернення видається актуальним і для сучасних читачів.

Та це не єдиний письменник, який фігурує у творі: вулицями міста тут також ходить і Гофман: точніше, їх тут три — Ернст, Теодор та Амадей (хоча наприкінці Письменник згадує і четвертого — відкривача ЛСД). Вочевидь, згадка саме цього автора — не випадкова, адже він ідеально вписується в цю історію і доповнює її: його тексти фантастичні й сатиричні, часто зосереджені на роздвоєності та різноплановості, зіткненні двох світів.

Час у цьому романі — доволі химерний. Хоча й сам сюжет дуже динамічний, і час у ньому рухається швидко (настільки, що іноді навіть не встигаєш за виром подій), усе ж його лінійне сприйняття дещо порушене.

Однією із найвизначніших магічних здібностей для сюжету стає здатність зупиняти час, для якої треба настільки багато енергії, що опісля чаклуни можуть навіть померти (така доля спіткає чарівників Вагнера та Вільшаного Короля). Зупинка часу двічі надає Таїсії та Скшетуському потрібне «вікно»: спершу — аби завадити ритуалові Корсакової, а потім — аби зустрітися з іншими чарівниками та вирішити, куди рухатися далі. 

На противагу зупинці швидкоплинного часу, тут присутнє і явище абсолютно протилежне — оживлення застиглого у часі. Адже фінальна битва відбувається не безпосередньо між відьмами, а між памʼятниками, яким відьомська кров здатна надати життя.

Та хоч у цьому творі і є магічний світ, здатність керувати часом, літати, однак все ж є константа, від якої він не відходить, — це безпосередньо наш сучасний контекст. Цей роман — не про баланс одного та іншого, а про повне поглинання реальністю магічного. Здається, ніби він «заграє» із сучасністю, використовуючи магію, — та не лишає по собі радості від процесу гри, а підважує, іронічно запитує читачів про політичні інституції, жертви, пробудження колективної памʼяті. Та саме на іронічні запитання іноді найважче знайти відповідь.

Цей роман показує, як фентезі може функціонувати в часи повномасштабного вторгнення: фантастичні елементи та нові світи не віддаляють від контексту, а балансують між відчуттям «реального» та «нереального», підсвічуючи фронтир, утворений війною. Наприклад, у романі «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, у якому героїня потрапляє в інший вимір Києва, події також починаються на вокзалі — у місці, яке тільки є певним етапом подорожі, у якому стикається багато різних світів. Жанр фентезі стає не тільки творенням уявного, але й підсвіченням реального, надаючи йому символізму, — і крізь цю призму ми читаємо про втрату, памʼять і зміни в суспільстві.

1. «Відьомська кров» — іронічний роман. На вашу думку, що саме в ньому висміюється і яким чином? Чи присутня в ньому сатира?
2. На відміну від багатьох інших фентезі, цей роман не створює окремого всесвіту, а «вписує» магічні елементи в сучасний контекст. На вашу думку, як ця особливість впливає на сприйняття книги? Що вона додає сюжетові?
3. Кров здавна відображала багато різних уявлень людей: уособлювала звʼязок та передачу памʼяті між поколіннями, виконувала ритуальну функцію у різних обрядах, символізувала жертву, братерство тощо. На вашу думку, яку роль відіграє кров у цьому романі?
4. У романі вказується, що за радянської доби чарівництво було заборонене, тож усі чарівники фактично діяли підпільно. Відродження відьомства відбулося вже після розпаду СРСР. Чому, на вашу думку, воно було під забороною? Як це вказує на звʼязки чаклунства з державною владою?
5. Однією з яскравих постатей роману є Письменник. З тексту ми дізнаємося, що він пише роман про відьомство в Німеччині. На вашу думку, які подробиці з роману характеризують його як персонажа? 
6. Імена персонажів у «Відьомській крові» дуже часто мають символічне значення. Які імена вам пригадуються? Яке значення для роману, на вашу думку, вони мають?
7. У книзі часто зазначається, що серед відьом сили здебільшого передаються у спадок. Обговоріть роль поколінь у цьому романі й те, як вона перетинається з його історичним аспектом.
8. Обговоріть образ дівчинки Катерини. Які її риси? Що означає її дорослішання?
9. На вашу думку, чому в цьому творі стільки алегорій та інтертексту? Яке враження створює авторський стиль?
10. Попри присутність очевидної антагоністки твору Корсакової, не тільки її сила заважає зупинити її наміри. Обговоріть ці фактори. Як це впливає на ідею зла та добра в романі?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.