Краса на випаленій землі: рецензія на роман Скотта Вестерфельда «Огидні»

Гратися в перевдягання увійшло у звичку — хоч раз, та хочеться зняти маску, шкіру, звичний образ, щоб стати іншою версією себе чи, можливо, навіть іншою людиною. Якщо вже зустрічають по одежі, то й проводжатимуть по ній — у новий дорослий світ, де немає місця насиллю, немає місцю агресії. Є тільки доросла розміреність, насолода та щастя. Себто ідеальний світ, який чекає на головну героїню роману «Огидні» Скотта Вестерфельда Таллі Янгблад після її 16-річчя. Вона зробить операцію зі зняття шкіри, інакшими словами — з Огидного косоокого дівчиська перетвориться на Вродливу дівчину, яка заживе своє найкраще життя серед таких самих Вродливих, веселих та щасливих. Усі так роблять: кожен мешканець її міста рано чи пізно проходить операцію зі зміні зовнішності, перебирається з Гидовілля до Містечка Юновроди. Що стається з тими, хто відмовляється від операції за Особливих Обставин, — історія не те що замовчує, але й не підкреслює. Хіба це важливо?

Що ж, Скотт Вестерфельд у першій частині свого циклу «Огидні» стверджує, що таки важливо. Особливі Обставини на те й особливі, щоб вводити в оману: унікальність — точно не те, чим можна пишатися.

Це те, що має вас лякати.

Американський фантаст Скотт Вестерфельд написав першу частину циклу «Огидні» ще в 2005 році — у часи, коли нові технологічні рішення ще давали надію, що ми на чолі прогресу. Хоча й у ті часи соцмережі ще не диктували правила ринку краси, ринок від цього нікуди не зникав — стандарти існували завжди, чи то в античні часи, чи то в сучасні. Головна концепція історії Вестерфельда — антитеза зовнішньої та внутрішньої краси — уже не раз проговорювалася в культурі. Про це наприкінці ХІХ століття писав Оскар Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», довкола цього побудований фільм Коралі Фаржа «Субстанція», що був номінований на останній «Оскар». З першого погляду здається, що така тема вже давно стала безкомпромісною та перетворилася на аксіому: очевидно ж, що внутрішній світ важливіший за зовнішність. З іншого ж боку, варто пам’ятати: Скотт Вестерфельд писав цю книгу на початку нульових, коли тенденції краси диктував не інтернет, а глянець.

Краса — це провідник. Краса — це головний маркер поділу на «своїх» та «чужих». Краса — це не тільки про неприйняття себе, але й про умовну «американську мрію», яку, здається, дуже легко продати.

Але, як і в будь-якій історії, є ті, хто відчуває кризу, і ті, хто готовий цю ідеальну американську мрію зруйнувати.

Якщо краса в книзі Скотта Вестерфельда виступає як основний інструмент політичного впливу, значить, і техніки впливу тут мають бути максимально прості — перевдягнутися, натягти маску та розчинитися в натовпі таких самих, як ти. Збіговиська Огидних показані в романі як класичні карнавальні святкування — крики, гамір, багато їжі, напоїв та, звісно ж, масок. 

На початку тексту цей мотив є досить прямим та зрозумілим — пробираючись на таємну вечірку, Таллі випадково надягає маску свині. Чужа серед чужих, потвора, яку ніхто ніколи не прийме. Трактувати можна по-різному, але певне ототожнення перевдягання з поверненням до чогось тваринного та інстинктивного — це те, навколо чого й обертається філософія Таллі. Усі ми народжуємось із тваринною зовнішністю, а згодом і прізвиська отримуємо такі самі — наші асиметрії, неточності та природні збочення говорять самі за себе. Далі відбувається перелом, і тваринність зрізається під корінь.

Таллі живе з абсолютним переконанням, що краса — це не спосіб виживання, а навпаки — спосіб нарешті почати жити. Виживають тварини — борються з екосистемою, вбивають одне одного, щоб харчовий ланцюг не перервався і звична жорстока ієрархія була збережена. Виживають Огидні — порушують правила, пробираються по той бік системи та постійно існують з тим, що перевдягнутися не так легко. Лишаються тільки спеціальні програми, у яких Таллі може помріяти, якою насправді вона може бути. Лишається тільки нишком пробиратися в Містечко Юновроди, щоб подивитися на ідеальні обличчя та життя, без бунту та витівок. А головне — без виживання.

Таллі — це абсолютна інертна, на перший погляд, героїня, на яку дуже легко впливати. Вона — ідеальне відображення мешканця сучасної цивілізації: перші 16 років життя бореться зі своїм «тваринним» началом, усвідомлює його жорстокість і, як наслідок, приходить до ідеальної «гуманістичної» моделі існування, де всі люди — важливі, усі — у добробуті та достатку. І байдуже, що всі — однакові. Не байдуже те, що знаходять ті, хто йде в опозицію.

Найкраща подруга Таллі, Шей, — це все те погане, що Таллі хоче в собі витіснити. Огидна зовнішність, нестримне бажання робити всупереч та боротися, а не просто жити. Згодом Шей стає не просто певним віддзеркаленням усіх найбільших недоліків та «нечистот» сучасної цивілізації — вона стає містком між реальним світом і альтернативою. І тільки Таллі вирішувати, чи йти за метеликом, що летить на пекуче світло, чи залишитися в притлумлених світлодіодах омріяних вечірок.

Звісно, що головна героїня погоджується на виклик — хоч і не за зовсім тривіальної передумови. І в цьому «Огидні» й виграють у інших підліткових антиутопій — незважаючи на досить банальний сюжет, Скотт Вестерфельд обігрує деякі загальні тропи і робить їх динамічнішими. Навряд чи глибшими, але точно більш заплутаними.

Таллі — не особлива героїня, яка має врятувати всіх від кінця світу і відкрити цьому світу очі на фальшивість реальності. Таллі діє виключно за «поштовхами енергії» — як її магнітна дошка тримається виключно на тяжінні до металу, так і дівчина рухається вперед, відштовхуючись від виживання, а не від бажання досягти вищої мети. Нібито від зовсім тваринних інстинктів, які, як виявляється, у гармонії із раціональністю можуть давати набагато сильніший спротив. Зрештою, про це наприкінці ХІХ століття гучно заявив Фрідріх Ніцше: тільки в гармонії природного та духовного можна досягти статусу «надлюдини». У випадку Таллі — стати справжнім Димівцем. І звільнитися від ярма Вродливих.

Враховуючи, що «Огидні» — це лише перша книга циклу, можна зробити припущення, що Вестерфельд знайомить нас із головною центрифугою сюжету та всіма потоками вітру, які від неї йдуть. Тільки незрозуміло — з якою силою вони будуть рухатися. І чи насправді вони не кружляють на одному місці.

Таллі Янгблад протягом усієї книжки проходить досить типову за структурою «подорож героя», про яку писав ще Джозеф Кемпбелл у своєму «Тисячоликому герої». Таллі кличуть долучитися до пригоди, спочатку вона не приймає заклик, а потім — вирушає в таку собі навколосвітню подорож, на пошуки «нового дому». Новим домом для неї стає Дим — поселення борців із системою, тих, хто відмовився ставати Вродливими. Там вона перевідкриває для себе старих союзників і знаходить нових. І все для того, щоб коло замкнулося — вона повернулася у свій рідний дім, який тепер стає всього лиш фікцією. 

За всіма канонами підліткової літератури Таллі шукає не тільки дім, але й, звісно ж, себе. Ми спостерігаємо тільки за її змінами за різних обставин: у боротьбі з антагоністами чи на початку романтичних стосунків із керівником димівців Девідом. Складається враження, що Таллі подорожує у задзеркаллі своїх сумнівів і кожен новий герой, який трапляється їй дорогою, лише допомагає їй у цьому пошуку. Наприклад, Шей допомагає усвідомити складність вибору та відповідальності за нього, батьки Девіда показують бридкість стандартної системи, а сам Девід — навколишню красу, можливу без усілякої штучності Усі герої — ніби певні точки на мапі, якою рухається головна героїня, випробовуючи свою долю й долаючи глобальні перешкоди, щоб згодом ухвалити якесь рішення рішення та усвідомити свою відповідальність. Щоб зробити щось героїчне — як це часто можна побачити в багатьох підліткових антиутопіях. 

Чи від цього другорядні герої втрачають свою індивідуальність? Радше ні, ніж так. Вони виділяються, запам’ятовуються, спалахують, дають надію на цікаву подорож, яка все одно зрештою замкнеться на досить вузькому колі. І через це більшість взаємозв’язків між героями виглядають штучно й натягнуто, ніби ті ж таки Вродливі після операції — зовнішні зміни є, але внутрішні ще на зародковій стадії.

Єдині стосунки, які мають ширшу перспективу розвитку, — це дружба між Таллі та Шей. Вони як дві загублені душі, які знаходять одну одну в жорстокому та великому світі, дорослішають разом, а згодом — розходяться різними дорогами. 

Так, Скотт Вестерфельд взяв за основу певну систему, пройшовся по всіх основних кліше, але все одно перевів усе в задзеркалля. Щоб знайти у тому потойбічному, позапросторовому світі ще більше запитань, на які немає точної відповіді.

Антиутопія як жанр існує вже не перше десятиліття, і він завжди спирався на два основні структурні елементи — переродження світу після масштабної катастрофи та зображення нового світу як чогось гіперболізованого, доведеного до певної полярності.  Це майбутнє має нам здаватися вигадкою, але при цьому ж — має лякати. Показувати страшне майбутнє як певне попередження — якщо ми не зупинимося, усе буде саме так, як у культових антиутопіях Орвелла чи Гакслі. Проте з розвитком підліткової літератури та появою нових психологічних викликів у нового покоління антиутопія говорить вже не тільки про  постійний екзистенційний жах, але й зважає як на колективні катастрофи суспільства, так і на  особисті виклики окремих героїв.

З одного боку, світ «Огидних» не викликає огиди — навіть та ж таки операція зі зміни зовнішності має вигляд чогось досить знайомого: б’юті процедури, пластичні операції та інші модифікації в тілі популярні й поширені як ніколи. Немає відчуття, що існує вище керівництво, «великий брат», який спостерігає за всім згори.

Але, за всіма канонами антиутопії, усе змінюється тоді, коли привідкриваються двері в минуле — і сучасне людство отримує назву «Іржавці». Скотт Вестерфельд і тут робить певну інверсію — на початку свого тексту він демонізує не майбутнє, як ми це звикли бачити в антиутопіях, а минуле. Майбутнє насправді виглядає як досить логічна ланка в еволюції людства. Війн більше немає, глобального потепління — теж. Злагода, закономірність і свобода — ось що панує навкруги. І саме наявність свободи і відсутність війн починають викликати у читача тривогу. Бо утопії лякають не гірше за антиутопії. А особливо — Димівців.

Антагоністи тексту — угрупування Особливі Обставини — не здаються вже такими лихими та жорстокими. Їхні методи — так. Їхня ціль — точно не для всіх. Якоюсь мірою ця структура є квінтесенцією тієї нової, не американської, але світової мрії — життя без війн та воєнних конфліктів. Тоді як Димівці більш наближені до сучасного суспільства (у тексті — Іржавці). Вони не вірять, що людську природу до футуристичних змін можна виправити, тим паче такими методами, якими послуговується сучасний їм уряд.

Із нашої теперішньої точки зору ця теза виглядає досить логічною — війни вже давно вкорінилися в людський генетичний код. Це є частиною людської збоченої природи, того самого тяжіння до Танатоса, про яке писав Фройд. Проте у світі «Огидних» ця теза існує не так у цьому контексті, як у розумінні відсутності конфліктів як втрати свободи. Таллі проходить шлях до розуміння, що її свобода, за яку вона тримається більше, ніж за будь-що, — примарна. А краса та безтурботливість мають свою ціну. 

І заплатити цю ціну, здається, дуже легко. Світ «Огидних» не лякає. Він таємно підкрадається, щоб було відчуття, що ціна за красу не така вже й велика.

Неподалік від Диму ростуть безмежні поля орхідей Мохаве. Протягом століть вони розросталися, монополізуючи землю навкруги, витісняючи кущі та будь-які інші рослини. Згодом місця для білих квітів вже не лишилося, і Вродливі почали їх спалювати. Аби відновити справедливість і лишити по собі випалену землю, на якій щось через тисячоліття та виросте.

Що виросте — ніхто не знає. Чи зможуть наступні покоління не допустити того, щоб нові орхідеї знову з’являлися, — теж. Можливо, через стільки років рішення таки знайдуть. Можливо, усе це почнеться спочатку, допоки вся земля навколо не буде випаленою. 

Звучить досить футуристично — руйнувати минуле, щоб на його місці побудувати щось нове, дати шанс народитися чомусь новому. Але й навіть Огидні, які ніби перебувають у авангарді змін, не дають відповіді. Ні Таллі, ні Девід, ні навіть його батьки-вчені до кінця не розуміють, що вони роблять. Вони точно не певні у своєму майбутньому. Вони певні тільки в тому, що для них важливо тут і зараз. І це важливе — правильне рішення.

«Огидні» хоч і є досить типовою підлітковою пригодницькою літературою, але при цьому намагаються зануритися кудись глибше. Перша частина цього циклу — це ніби один великий вступ, у якому ми намагаємося зрозуміти — а що нам відчувати? Як нам ставитися до карколомного Девіда, відчайдушної Шей чи загадкової Таллі?

І чи варто нам вірити тим, хто тримається за минуле, а не стрімко йде в майбутнє? Зробити десять поспішних кроків уперед чи десять поміркованих кроків назад?

Можливо, краса білих орхідей не така вже оманлива. А можливо, випалена земля справді принесе щось нове.

Поки хтось не навчиться зупинятися.

1. Жанр підліткової антиутопії — чому тинейджери люблять тікати в страшні світи?
2. Чому наше покоління називають саме «іржавцями» і що ми можемо «взяти» прогресивного зі світу «Огидних»?
3. Таллі Янгблад — як Гермес у світі «Огидних»: як Таллі стає зв’язківицею між світом Вродливих та світом Огидних? 
4. Чи можна вважати, що між Вродливими та Огидними відбувається протистояння? А чи відбувається подібне протистояння у реальному світі?
5. Як дружба Таллі та Шей, як головний рушій змін — чому саме підліткова дружба здебільшого є основною темою в сучасній янгедалт-літературі?
6. Чи може Дим стати новою цивілізацією, новою формою сучасного суспільства?
7. Періс та Вродливі — жертви обставин чи такі самі винні у створенні зародків тоталітарного суспільства?
8. Чи варто демонізувати вроду, як це роблять герої роману Скотта Вестерфельда «Огидні»?
9. Девід як сучасний Мауглі — чи може він буде очільником революційного руху, якщо ніколи насправді не мав досвіду життя в сучасній цивілізації?
10.  Чи можна вважати рішення Таллі у фіналі роману всього лише стандартним героїчним вчинком головної героїні, чи в цього рішення є своя логіка?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.