У жовтні 2025 року пройшов 32 Львівський міжнародний BookForum. Це фестиваль, що сприяє популяризації культури читання та обʼєднує письменників, видавців і тисячі книголюбів разом. У межах події гості мали змогу завітати на книжковий ярмарок «Форум видавців у Львові» та літературний фестиваль, де відбувалися презентації, дискусії, лекції та зустрічі з авторами. Цьогоріч фокусна тема — «Тривкість і тривалість». Вона наголошує на тому, що література стає нашою опорою, очолює рух опору та допомагає прожити сьогодення, зберігаючи пам’ять про нього через тисячі людських історій. Адже книга — це серцевинна нації, вона написана людьми, про людей і для людей.
Осмислити головну ідею фестивалю допомогли три тематичні кластери: «Жива пам’ять», «Бути поруч» та «Вивих часу». У межах блоку «Бути поруч» у Львівському муніципальному мистецькому центрі відбулася дискусія з німецьким україністом і літературознавцем Александром Кратохвілом та українським письменником Богданом Коломійчуком на тему «Література як безпечне місце пам‘яті та травми». Модератор зустрічі — український літературознавець, психоаналітик та публіцист Юрко Прохасько. Спікери розмірковували про літературу як простір для рефлексії та прожиття травматичного досвіду.
Далі — конспект події.
Література як безпечний простір для проговорення травми
Юрко Прохасько розпочинає дискусію з роздумів про те, до чого тяжіє мова та література, яка є її породженням. За словами модератора вони не лише «долають дійсність», рухаючись всупереч встановленим нормам та правилам, а й створюють іншу реальність, наближену до первинного уявлення про рай — простору безпеки:
«Мова вміє не лише ігнорувати дійсність, а й творити простір без загрози — уявний рай безумовної любові».
Богдан Коломійчук своєю чергою пропонує розглянути літературу не як мистецтво, а як простір. Саме формулювання «простір» щодо літератури — мовна умовність, але воно допомагає розмірковувати про психологічний притулок у тексті.
Література, за письменником — це площина, де автор і читач поділяють спільні цінності, задуми та інтереси. Вона може бути безпечним місцем як для тих, хто пише, так і для тих, хто читає. Це прихисток для проговорення травми. Для пояснення концепції безпеки Богдан Коломійчук обирає історичну літературу.
«Є роки болючі, є надболючі, а є навіть нестерпно болючі, які й далі будуть боліти й впливати і на теперішнє, і на майбутнє, якщо залишити їх непроговореними. Отримавши запрошення на цю подію, я одразу відчув асоціацію з історичною літературою, адже, на мою думку, саме вона може слугувати певним прихистком. Але не тому, що у ній хочеться сховатися від дійсності, а тому, що вона дає можливість висловити біль, доторкнутися до нього і водночас не зруйнувати себе».
На прикладі досвіду української держави в період Першої світової війни, письменник пояснює, що література допомагає безпечно проговорити травми, які вже на достатній відстані від реального часу. Сьогодні немає цензури, яка б забороняла писати правдиву історію періоду Першої світової війни, тож література слугує прихистком для «прожиття» та «вивільнення» як читачів, так і авторів.
«Мені хочеться наситити цей період емоціями, бо ми часто уявляємо його лише як низку дат і болю. А література дозволяє зробити це — виговоритися у просторі слова, в умовно безпечній площині», — зазначає Богдан Коломійчук.
Чи може література бути безпечною?
Під час розмови Юрко Прохасько згадав видатного філософа Іммануїла Канта, а саме його бачення «прекрасного» і «величного». Мислитель писав, що ці поняття — це такий феномен, коли катастрофу можна споглядати з недосяжного до цієї катастрофи місця. Наприклад, дивитися на розбурхану морську стихію і бути переконаним у своїй безпеці, або переховуватися під дахом з громовідводом під час блискавки. Проте, модератор зазначає, у цьому є певна загроза, як і в літературі, яку ми називаємо тривіальною або ескапістською, адже вона не просто обіцяє відчуття безпеки, а зваблює.
«Література — це радше місце небезпеки та непередбачуваності, адже вона створена так, що коли ти берешся за читання, ти входиш в терена небезпечні. Ти не знаєш, що переживеш та як вона на тебе вплине».
На прикладі модерністської та авангардиської літератури Юрко підтверджує свою думку: автори текстів цього напряму завжди попереджають, що відповідальність за прочитання лише на читачеві. Вони створювали твори не просто як «небезпечне» місце, а як простір, що може калічити, травмувати і назавжди лікувати від ілюзії, ніби мистецтво — безпечна площина.
Література як система символів і форма дистанції
Літературознавець Александр Кратохвіл зазначає, що література складається із системи символів, які створюють певну дистанцію від реальності. Саме ця дистанція дає змогу говорити про жахливі чи травматичні речі — адже вони подані не безпосередньо, а опосередковано, через художні образи. У такий спосіб література може торкатися небезпечних тем, залишаючись водночас у межах безпеки, бо її світ — умовний, символічний і нереальний.
«Література — це лише спосіб мистецького зауваження. Тож історична література про Першу світову війну може передавати знання, критикувати публічні наративи та навіть створювати нові інтерпретації».
Після цих слів Юрко Прохасько згадав письменника, який воював у Другій світовій війні й після її завершення згадував, що у найстрашніші моменти, коли снаряди свистіли над головою, йому раптом ставало добре, бо він думав — як він потім про це напише. Саме це відчуття дистанції між пережитим і його майбутнім описом рятувало від жаху. Модератор зауважує, що нинішня війна ще не має такої дистанції, тому подібні переживання нам поки що недоступні. На що Богдан Коломійчук відповів, що коли людина потрапляє у зону небезпеки, то найбільше гнітить відсутність орієнтирів. Подолати цю невизначеність допомагає література.
«Колись мав юнацьке захоплення читати Ремарка. І саме спогади про твори фронтового письменника допомагають мені знайти орієнтир у “зоні смерті” — на фронті, адже я памʼятаю, що хтось таке вже переживав, тепер просто це відбувається зі мною. І на диво, коли я згадую, що всі герої померли, мені не стає гірше, а навпаки — тепер у мене є хоч якась визначеність і орієнтир».
Також письменник описав те, наскільки змінюється уявлення про «безпечне» місце для військових. Богдан зазначив, що коли солдат перебуває в тилу, йому здається, що потрібно мати з собою все — великий наплічник, їжу, додаткові речі до зброї. Проте з часом він залишає лише все менше і менше. Світ, який здавався безпечним, поступово зменшується: спочатку це квартира або військова частина, потім — автобус, який везе на фронт, далі — тимчасове розташування, а згодом — бліндаж три на два метри. Після обстрілу безпечним простором стає лише рюкзак, а коли зникає і він, — залишається лише кишеня, у якій лежать вцілілі документи.
«Так світ стискається до мінімуму, до есенції. Можливо, саме тому сучасна фронтова література стає короткою, лаконічною. Як і простір, вона вміщується у кишеню — маленьку зону безпеки, де ще є місце для слова».
Користь і небезпека слова
Якщо говорити про літературу як місце безпеки, варто згадати не лише сучасні приклади, а й ті, що виникли після великих історичних катастроф. Александр Кратохвіл говорить за Миколу Хвильового та його твір «Я (Романтика)». Це є гарний приклад того, як література може бути безпечним простором для передачі жаху: у творі відстежується особистий досвід, переосмислений через художню форму. На думку спікера, це означає, що існують певні форми, завдяки яким можна не просто розповісти про травму, а й інтегрувати її у колективну пам’ять. У випадку «Я (Романтика)» ідеться про осмислення внутрішнього роздвоєння людини, яка змушена вибирати між ідеєю та людяністю.
Юрко зазначає, що неможливо розглядати літературу в аспекті читання, оминувши її вплив на психіку. Бували випадки, коли читання призводило до самогубства або божевілля. Наприклад, твір Йоганна Ґете «Страждання юного Вертера» став тригером для хвилі самогубств. Історія знає й інші приклади: скільки людей збожеволіло, читаючи твори Фрідріха Ніцше?
«Звісно, література — не єдина причина ні божевілля, ні самогубства. Причини завжди складніші, багатофакторні. Але заперечувати, що література може спричинитися до психічного зламу, немає сенсу. Її вплив реальний».
З іншого боку, навіть якщо ми розглядаємо літературу як форму життя — вона не захищає від смерті. Життя в літературі не рятує від знищення в реальності. Письменники та поети — смертні, вразливі. Вони гинуть, як і всі інші. Бути літератором — не означає мати захисну ауру чи імунітет. Це не професія безпечності, а навпаки — часто це шлях у саме серце травми.
Література може бути терапією, але в кінцевому результаті: «Помирають в літературі, вмирають для літератури, вмирають від літератури і вмирають за літературу», — зазначає Юрко.
