«Борифест» — фестиваль-імпровізація, який своєю відвідуваністю та кількістю подій лише за 5 днів показав, наскільки людям небайдужа тема шістдесятництва. Художниця Алла Горська — важлива постать минулого, а письменниця Оксана Забужко — (як вона сама про себе каже) живий свідок шістдесятництва — дала Олексію Ананову дуже важливе інтерв’ю на тему «Шістдесятники. Резонанс. Чому Алла Горська стає подією XXI ст.?» про дух шістдесятництва, радянську пропаганду та монументальну Аллу Горську.
Публікуємо конспект розмови, повна версія — на ютуб-каналі Українського дому.
Дитина як свідок історії
Оксана Забужко починає зі згадки про два великі романи які є must-read для тих, хто цікавиться шістдесятництвом: «Карнавал історії» Леоніда Корнійчука та Homo Feriens Ірини Жиленко. Однозначно, цю тему неможливо повноцінно розкрити в одному інтерв’ю, так само як неможливо показати всім, хто така Алла Горська, за 3,5 тижні виставки. Такі виставки мають тривати щонайменше три місяці, а то й пів року, зазначає письменниця.
Але це інтерв’ю — не про виставку, а про шістдесятництво та Аллу Горську — її знаковість для України того та цього періодів.
«Для мене це про враження десятилітньої дитини, яку батьки водили на різні культурні вечори, і яка чула, як дорослі обговорюють вбивство Алли Горської. Ніхто не говорив «смерть», усі говорили — «убивство». Усі говорили, що це теракт.
Десятилітня я перетравлює атмосферу тої тьми, яка клубочиться за межами дому, але й одночасно проєктує це на себе з думкою: я більше її не побачу. А я хотіла. Це вже навіть про гендерну ідентичність: якою я хочу бути, коли виросту, на кого хочу бути схожою. У листопаді 1972 року в мене це розуміння забрали.
Алла Горська була легендою. Вона була королевою українського Києва. Некоронованою, але загально визнаною».
«Український Київ» шістдесятників
Виникає питання: а яким був той Київ? На момент шістдесятих років «польського Києва» уже не було, але був «єврейський». Він повноцінно оживе тоді, коли «український Київ» заллють асфальтом. Опісля репресій 1972 року «український Київ» розчинився та занишк, а «єврейський» — жив. Євреї були тими, хто не боялися системи, розповідаючи антирадянські анекдоти.
Що «єврейський Київ», що «український» — це велика розтягнута бульбашка, де всі одне одного знають. Відгомін до отих «співочих товариств» — просвіт та громад, що існували в XIX ст. Шістдесятники збиралися разом та ходили на Рєпіна, 25 (сучасна Терещенківська) — там був королівський двір. Ходили на квартирники в Івана Гончара, до академмістечка, де збирався свого роду «домашній дитсадок» — діти тої самої «підписантської інтеліґенції». Їм влаштовували театр, коляду на Різдво, на шевченківські дні — шевченківське свято.
Оксана Забужко розповіла, як на виставах замість «Браво!» кричали «Слава!». Як після заходу ніхто не розходився — юрба, яка хотіла побути одне з одним якомога довше. Допоки не зазвучить міліцейський сюрчок і всі не кинуться навтіки. Українська письменниця згадує, як її батьки, шістдесятники, втікали з нею на руках та реготали. «Вони були молоді і їм усе було в кайф». Це була та сама атмосфера шістдесятих.
Пропагандистські наративи про шістдесяті
«У нас дуже викривлене, якщо не сказати фальсифіковане, враження про те, якими були шістдесяті. Ніби тією українською інтеліґенцією була «горстка дрібнесенька щопта», цитуючи Стуса. Увесь радянський народ був захоплений побудовою комунізму, а «дрібнесенька щопта», 59 посаджених дисидентів — жменька незгодних».
Шістдесяті та сімдесяті роки виявилися найбільшою білою плямою з XX ст. Тому й виникли оці пропагандистські наративи: «Шістдесятники — діти XX з’їзду»; відлига почалася з того, як заступник Хрущова читає про сталінські репресії і плаче.
«Це все брехня. Це тиражування московської брехні, яка заливає всю територію Радянського Союзу одним кольором та забирає в нас ту історію, яку ми досі не прочитали.
Ми про це нічого не знаємо. Наше національне самопізнання стало на павзі. І ми самі віримо у ці наративи made-in-КГБ-production».
Хорошим прикладом поширенням цих наративів став виступ Горбачова в жовтні 1985 року, коли журналісти в нього запитали, чи правда, що в Радянському Союзі мільйон політв’язнів. Звісно, Михайло Горбачов здивувався: «У Радянському Союзі не було політв’язнів, були тільки кримінальні порушники». Громадський діяч Йосиф Зісельс сидів за незаконну торгівлю книгами, а не за свій самвидав. А очільнику «Руху» Вʼячеславу Чорноволу в готельний номер кинули проститутку і звинуватили в зґвалтуванні, а не в українському націоналізмі.
Усе просто: починаючи з 1968 року був узятий курс на тихі репресії, усі паперові свідчення були знищені, бо ніхто не хотів втрачати посади, ніхто не хотів відповідати за те, що скоїв. А ми, як наслідок, маємо наратив про «дітей XX з’їзду» та «дрібнесеньку щопту» — з десяток імен, які можна згадати зі шкільної програми і все.
Насправді ж, «український Київ» складався не з 10 людей. Ще було безліч тих, хто потрапив під чистку 1972-1973 рр.
Оксана Забужко розповідає, як на кожному підприємстві була хоча б одна людина, яку звільнили за «український буржуазний націоналізм». В університетах застерігали: на шевченківські дні не можна проходити через парк Шевченка. 22 травня сквер, який був завжди повен народу, вимирав. Це все було як в отому відомому експерименті з мавпами, де кожну обливають водою і кожна намагається попередити про це. Кінець кінцем — це про навчання страхом та терором. І якщо спрацювало на мавпах, то спрацює і на людському соціумі.
«Так само як з підприємств, відраховували і з університетів — найбільш яскравих, пасіонарних, тих, що мають свою думку. Убивали за лідерство».
І тоді нічого не можливо було доказати. Досі не доведено вбивство Івасюка чи Симоненка. А саме з Симоненка шістдесятники зрозуміли — за ними стежать. Після Биківні та зустрічі зі свідками 20-х років.
Нитка між поколіннями української культури
Говорячи про шістдесятників, неможливо не зачепити питання різниці між 20-ми, 60-ми XX ст. та 10-ми XXI ст. Ніби завдання ті самі — нарешті відродитися, але інструменти та контекст різний.
У період початку 20-их років XX ст. культура мала певний політичний дах, статус сприяння. У 60-ті віра в статус сприяння був тільки перший час. Як наслідок — «порядні українські номенклатурники» і потужний опір далі. Від 60-х років до 10-х років XXI ст. мільйони українців нарешті відчули свою спадщину та потребу пізнати її. Рухнула та картина світу, яка була забезпечена сталінськими наративами. Усе. Не працює. Не було дружби народів.
«Відлига почалася не від того, що заступник Хрущова заплакав дізнавшись про сталінські репресії, а від того що стало ясно: ГУЛАГ втримати не можна. Українці його розвалюють. Якщо вам розказують про українські шістдесяті без згадки ГУЛАГу — вам брешуть».
Шістдесятники прозріли не тому, що Хрущов влаштував їм відлигу і подарував Клуб творчої молоді. Шістдесятникам не треба була вказівка від уряду, щоб почати думати своєю головою. Навколо них була країна, яка ще пам’ятала 1933 рік. І той самий Вінграновський писав: «Ми пізні. Найпізніші. Що наросли з худеньких матерів в саду порубанім». Сад порубаний — бо це були податки. Тому й сталінська Україна була без садків.
Було зрозуміло: шістдесятники хочуть підхопити цю нитку від 20-х років. Це їм і не дали зробити — відновити перервану тяглість української літератури. Почати з тої точки, де були перебиті ті розстріляні.
Алла Горська як монументальна та легендарна шістдесятниця
Алла Горська не знала української мови з самого дитинства. Вона була дівчинкою з номенклатурної сім’ї, яка сіла писати диктанти, вчити українську мову. Потім художниця писала батькові листи: «Я думаю українською і весь час хочу про неї говорити». У цьому сенсі вона взагалі була дуже знаковою.
«Я пам’ятаю, як про неї захоплено говорили, як на неї озиралися на вулиці. У 60-х роках жінки ще не ходили в штанах. А вона носила яскраво-сині, кольору електрик, у пальті, ніби вийшла з фільмів французьких режисерів нової хвилі. З цією білою гривою — така пластична, така довершена, потужна, монументальна. Тектоніка, так би мовити».
Алла Горська, як і всі шістдесятники, вчилася української культури, пізнавала її. Як мінімум на рівні дискусій із Заливахою: народне малярство чи бойчуківство? Заливаха пише, що Бойчук — це наступний етап народної ідеї, повернення до Київської Русі, тимчасом як Алла Горська відповідає ледь не матом: «Це херня. Національна ідея тільки в кольорі. Херня — форма без кольору».
«Шістдесятники перевідкривають свою ідентичність та повертають собі свою спадщину. Бо спадщина — основний наш паспорт на цій планеті».
