У двох епізодах подкасту Богдани Романцової «Висока полиця» перекладачка Роксоляна Свято розповідала про Німецьку книжкову премію та про лауреатку цієї премії — Мелінду Надь Абоньї та її роман «Голуби злітають». Більше про контекст німецької літератури, а саме т.зв. «мігрантську» німецькомовну літературу, що отримувала відзнаки, — у матеріалі.
***
На відміну від ХХ століття (принаймні так, як ми його собі уявляли), нинішня німецька література — це вже далеко не (лише) твори старших білих німецьких чоловіків.
І хоч як цінувати Томаса Манна, Генріха Белля (чи то Бьол(л)я), Германа Гессе, Бертольта Брехта, а також Ґюнтера Ґрасса й Альфреда Дебліна/Дьобліна (двох останніх називаю в нехронологічному порядку, а так, як вони з’явилися в українському перекладі), — всі ці імена вже належать до історії літератури. Так само, як і ближчий за часом В. Ґ. Зебальд (який трагічно загинув 2001 року), автор улюбленого для багатьох «Аустерліца». В уявленні багатьох це і є останні «великі імена» німецької літератури.
Так, у сучасному літпроцесі Німеччини значно складніше виокремити трьох (і навіть п’ятьох) «головних» авторів або авторок. Немає, мабуть, і особливого сенсу шукати в ньому сьогоднішні «великі романи». Хоч якраз мода на грубенькі книжки знову повернулася й обсяг 500+ сторінок уже не надто лякає ані видавництва, ані читацьку публіку. Та мова, звісно, не про обсяг, а радше про культурний феномен, властивий певній епосі, що принаймні в його давніших функціях таки відійшов у минуле.
Утім, це аж ніяк не означає, що німецька література нині не має що запропонувати. Радше навпаки: вона настільки різна й на будь-які запити, що, здається, головна проблема — в адекватному відборі.
Зазіхну на «святе» і припущу: при вдалій роботі з цільовими аудиторіями — і, звісно, за умови достатньої кількості актуальних перекладів — німецьку сучасну літературу в нас могли б читати якщо не так само активно, як британську, то принаймні не гірше за сусідні європейські. Адже талановитих романів, що зачіпали б актуальні теми й резонували з нашими досвідами, в ній напевно не менше, аніж в інших літературах регіону.
Тут я зосереджуся лише на одній тенденції, чи то пак категорії текстів, — романах авторів і авторок не-німецького походження. Ітиметься, зокрема, про все те, що зараховують до зневажливо окреслюваного спільного знаменника «мігрантської» літератури, що насправді охоплює якнаширший діапазон ідентичностей і тем. Як, зрештою, і культур та мов, із яких прийшли автор(к)и: від японської Йоко Тавади до, наприклад, угорської Терезії Мори чи французької Анни Вебер. І нарешті обставин, за яких відбувся «переїзд» в іншу мову й культуру — що не завжди пов’язані тільки з біженством чи пошуками кращого життя.
У цій статті я не ставлю собі надміру амбітних цілей і зосереджуся, за певними винятками, на останніх п’яти роках. А також на текстах, що чимось зацікавили саме мене. Ітиметься про романи, які перемагали або потрапляли до коротких списків головних щорічних премій — Німецької книжкової (Deutscher Buchpreis) та премії Ляйпцизького книжкового ярмарку (Preis der Leipziger Buchmesse) у категорії «Белетристика». Дехто отримував також премію ім. Адальберта фон Шаміссо (про яку більше далі). Усі ці нагороди впливають на продажі й обговорюваність романів усередині країни, а також на кількість перекладів іноземними мовами (особливо перші дві). А ще гарантують авторам і авторкам більшу увагу медіа до їхніх наступних книжок.
Отож — рушаймо.
Насправді голоси з-поза німецького контексту вже не одне десятиліття вливалися в загальний потік німецької літератури. Мова як про дітей тих-таки мігрантів, чи то просто прибулих, що народилися вже в Німеччині, так і про тих, що встигли застати дитинство або і юність в інших країнах, а тепер приносили свої досвіди у твори, писані вже вивченою німецькою.
Що йдеться не про одиничні випадки, а тенденцію, стало зрозуміло вже в середині 1980-х, коли і заснували премію ім. А. фон Шаміссо — для відзначення тих німецькомовних авторів і авторок, для кого німецька не була рідною. Проіснувавши до 2017 року, премія зібрала цілий букет знакових для літпроцесу імен, серед яких були й пов’язані з Україною, — як-от Наташа Водін або Мар’яна Гапоненко.
Народжена вже в німецькому Фюрті, Наташа Водін (н. 1945), була донькою радянських остарбайтерів (про що сама тривалий час не знала) і в письменництво прийшла вже в зрілому віці. Її роман «Вона була з Маріуполя» («Sie kam aus Mariupol»), який українською переклала Христина Назаркевич, розповідає насамперед про долю матері письменниці, яка вчинила самогубство, коли доньці було лише десять років. Але ширше це роман про драматичні долі всього покоління, якому — не першому й не останньому на наших «кривавих землях» — вдалося зібрати «фул гаус» випробувань і страждань. Проникаючи в таємниці родинного минулого, Наташа Водін водночас відкриває німецькомовній аудиторії невідомий і дуже стигматизований вимір історії цілого східноєвропейського регіону.
Попри те, що сама Водін відзначилася справді контроверсійними заявами вже 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення її роман у Німеччині знову опинився у фокусі уваги, ставши для багатьох тим текстом, що вже бодай своєю складністю й багатошаровістю нівелював пласкі месиджі російської пропаганди про «російський» Маріуполь. Хоча насправді робив це ще до брутального і цинічного знищення міста росіянами.
Одеситка за походженням Мар’яна Гапоненко (н. 1981) не зовсім вписується у фокус нашої статті, адже мешкає й працює в Австрії. Але все ж згадаємо і її, тим паче, роман «Хто така Марта?» («Wer ist Martha?»), який українською переклала Неля Ваховська, помітили в усьому німецькомовному просторі.
Історія професора-орнітолога Луки Левадського, котрий у 96 років дізнається про смертельний діагноз і вирішує прожити останні дні (а може, тижні? місяці?) у Відні, також рясніє історичними й приватними екскурсами у XX століття. До того ж авторка наважується на сміливий експеримент, роблячи свого персонажа львів’янином (іще й вводячи місто в сюжет), при тому, що сама вперше побувала у Львові вже після публікації роману. Втім зворушлива і місцями справді дотепна історія професора — насправді не про Львів і навіть не про одну окрему долю, а чи не насамперед про вміння віднаходити радість існування навіть у найнесподіваніших обставинах і в будь-яку, навіть останню, мить життя.
***
Нині ж «інших» голосів стало вже так багато, що їх важко зводити до якоїсь однієї категорії — і стилістично, і тематично. Можна хіба об’єднувати тексти регіонально. З іншого боку, подібна категоризація нерідко обтяжлива для самих авторів і авторок, адже, по суті, «прив’язує» їх до етнічного походження, а також до тематичних стереотипів: від них незмінно очікують історій про поневіряння їхніх родин у минулому або ж власну (не)успішну інтеграцію.
Будьмо відверті: в цих очікуваннях таки є частка слушності. Адже чимало романів тих, кого поєднало загальне тавро «мігрантської» долі, — якраз про це. Особливо коли йдеться про перші романи. Хоч іноді й про наступні.
Та нині нам уже не треба пояснювати, чому, опинившись на чужині (тим паче — коли не з власної волі), автор(к)ам буває так важливо розповісти саме свою історію, пояснити, хто ти й звідки і про що ти взагалі думаєш. Адже в буденному житті мультикультурного суспільства всі війни, драми і трагедії світу — і то не лише минулі, а й часом актуальні, ті, що кривавлять просто зараз, — лишаються переважно невидимими навіть для сусідів. Тим паче в тих, що живуть через стінку, можуть бути і свої не менш драматичні історії, про які вже ти не маєш жодного уявлення. Виповідати свій біль і переосмислювати власні, родові й родинні історії для цих письменників і письменниць — це нерідко якраз про потребу повернути собі свій голос. Або й просто його здобути, щоб зрозуміти, ким ти був і ким став.
Ідеальним для мене втіленням узагальнених очікувань від цієї категорії текстів став уже давніший і доволі популярний роман «Ляпас» (Ohrfeige, 2016) Аббаса Хідера (н. 1973), родом із Іраку, що отримав премію Шаміссо. Це історія іракського біженця, який дивом доїхав до баварської провінції (хоч збирався до Франції) і тепер змушений, принаймні на певний час, лишатися саме тут.
По суті, це розповідь про те, коли ти втрачаєш можливість самостійно обирати власну долю, а також про намагання інтегруватися в умовах, де від тебе цього наче й чекають, але насправді якраз не дозволяють, — аж до моменту, як головний персонаж Карім постає перед загрозою повноцінної депортації, що, вочевидь, знову поверне його на початок його сізіфового шляху.
У цьому романі є і гумор, і трохи любові, але також і неприхована лють, яка, здається, знітила принаймні частину німецьких читачів. А ще реакція на цей роман чудово відобразила загальні очікування від мови письменників-«мігрантів»: з одного боку, подив, що особа так добре в дорослому віці опанувала чужу мову, аж може нею писати літературні тексти, а з іншого — часте наголошування на стилістичній невибагливості й посилена увага до всіх неоковирностей, що уникнули пильного редакторського ока.
Натомість «Походження» (Herkunft, 2019) Саші Станішича, автора з боснійської родини, — історія, в певному сенсі, протилежна, адже принаймні на позір є прикладом успішної (хоч би що вкладати в цей прикметник) інтеграції. Тут персонажеві — настільки грайливо автобіографічному, що аж із тим самим ім’ям, — вдається зробити власне походження частиною вже своєї німецької ідентичності.
Сюжет цього роману, по суті, можна переповісти одним реченням. Починається усе з народження Саші у Вишеграді дощового березневого дня 1978 року, а завершується – реальним чи то уявним (адже автор постійно підважує власну розповідь) – прощанням із бабусею в тому ж таки Вишеграді 2018 року. А поміж тим — безліч епізодів із різних часів і реальностей: іще з раннього дитинства, до втечі в Німеччину, і вже після неї; розповіді про бабусю, культ Тіто і його крах; спогади про раннє комуністичне дитинство і поступове дорослішання; про гірську Оскорушу, де колись жили предки і де на цвинтарі поховано десятки Станішичів. А потім, звісно, про перші дні в незнайомій країні, де мама опиняється з дитиною: без грошей, знання мови, права працювати і просто розуміння, що далі робити. Про пізніше зближення з німецькими однолітками — такими різними, але зовсім не подібними на тебе. І, звісно, про пекучий сором за своє «не таке» походження і типово підліткове бажання вписатися так, щоб бути якнайменш помітним; а потім усе ж намагання вирізнитися і стати особливим.
По суті, це історія про минуле, яке стає опорою якраз тоді, коли від нього перестаєш тікати. Але водночас і про ліплення нової, вже багатошарової, ідентичності тут-і-зараз, кожного нового дня, коли нарешті приймаєш себе з усім своїм смішним і сумним спадком і вчишся обертати власні слабкості на силу. Якраз для того, щоб стати собою.
На відміну від Хідера, у Станішича немає люті (зрештою, він пережив свою адаптацію ще дитиною і навіть шкільну освіту здобував у Німеччині) — натомість є смуток і біль, але ще більше — теплого гумору, а також самоіронії. Оповідач послідовно деконструює власну ж історію, свідомо уникаючи однозначних тлумачень і беззаперечних версій минулого — адже часом уже і справді неможливо з’ясувати, хто що казав і як робив.
«Джини» (Dschinns, 2022) Фатьми Айдемір, авторки турецького походження, — ще амбітніша спроба поєднати в одному романі кілька голосів, показавши різні версії адаптації до нового життя, ще й у кількох поколіннях.
Інтригуючи читачів, авторка «вбиває» оповідача вже в першому розділі, ба більше, в мить, коли він нарешті мав би зажити щасливо. А далі поступово занурює нас у життя однієї турецької — хоч, виявляється, насправді асимільованої курдської — родини в Німеччині. Тут є батько, який колись став ґастарбайтером і вивіз родину, але так і не облишив мрії про повернення в новий затишний дім на батьківщині. Є мама, яка за всі роки опанувала тільки кількадесят німецьких слів, але привезла з батьківщини всі свої травми, які успішно передає у спадок донькам. Є самі доньки — різного віку і з різними долями, яким, утім, так чи так доводиться брати на себе частину тягаря родинного минулого. Є нарешті син-підліток, який починає усвідомлювати власну гомосексуальність, але геть не розуміє, що робити з нею далі.
Фатьма Айдемір — майстерна оповідачка (хоч і зі схильністю до радикальних сюжетних рішень), яка тримає інтригу буквально до останньої сторінки і зачіпає цілий огром проблем, що не обмежуються лише мігрантським досвідом.
Дінчер Ґючетер (н. 1979) у своєму першому романі чинить подібно, теж даючи голос представникам кількох поколінь однієї родини (цього разу — турків грецького походження з Анатолії). Назву ж роману можна перекласти як «Наша казка про Німеччину» (Unser Deutschlandmärchen, 2022). І це теж історія про кроки різних людей, які врешті привели родину — а заразом і автора цієї книжки (бо в цьому випадку історія теж дуже автобіографічна) — у те місце й час, у яких він зараз існує і пише цю історію.
Його «німецька казка» триває майже три покоління — на стільки в цьому випадку розтягується те, що звикли називати інтеграцією. Та, на відміну від попередньої авторки, Ґючетер не прагне «затягнути» сюжетом чи тим паче довести конфліктні лінії до вирішення. Найбільше його, здається, цікавлять самі голоси, що, хоч і звучать монологічно, вступають між собою в умовний діалог. Тут багато ліричних пасажів, що почасти вторять поетичним текстам автора (а Ґючетер також відомий як лірик і видавець). Він — новий улюбленець великої частини німецької публіки і за цей роман отримав нагороду в Ляйпцигу. І в його текстах справді багато того, що може подобатися. Це і зворушливі й сумні сцени, і вияви непідробної любові до тих, кого вже немає поряд. Утім, мене все не покидало відчуття певної «прилизаності» цієї реальності — не німецької і не турецької, а саме романної.
У «Батьківській мітці» (Vatermal, 2023) ще одного автора турецького походження Некаті Озірі (н. 1988) реальність натомість постає не просто не пригладженою, а навпаки, дуже кострубатою, ба із такими гострими краями, що об них неважко поранитись. Юнак Арда лежить у лікарні з важкою нирковою недостатністю і роздумує про своє життя, яке будь-якої миті може скінчитися. Біля нього позмінно чергують сестра і мама, які вже багато років не спілкуються між собою.
А сам Арда в думках звертається до свого батька, якого ніколи не бачив (той давно покинув родину і повернувся в Туреччину). Тут і про труднощі підлаштування турецького підлітка до німецького соціуму, і про зусилля матері, яка намагається витягнути родину самотужки й бодай якось зберегти традиції, але при цьому п’є, і про сестру, яка тікає з дому, шукаючи свій вихід, і про безліч інших універсально актуальних речей. І все це ще й із відтінком підліткового бунту і майже відчаєм на межі життя та смерті.
Цікаво й те, що історія Арди — своєрідне перевернуте віддзеркалення долі реального автора, який, маючи доволі схожі стартові умови, на відміну від героя свого роману, не втрачає через хворобу можливості розвиватися, а навпаки, здобуває успіх за успіхом (Озірі пише для театру, а крім того, виграв 2021 року премію Інґеборґ Бахман — ще одну важливу відзнаку для дебютантів у німецькомовному просторі). Озірі ніби грається з читачами, не даючи їм зрозуміти, де ж закінчується правда, а де починається фікція. І ця його гра, здається, виросла в один із найцікавіших дебютів останнього часу.
Згадуючи «турецькі» голоси, не можна оминути й письменницю старшого покоління Еміне Севґі Оздамар (н. 1946) — одну з нечисленних серед авторів ненімецького походження володарок найпрестижнішої літературної премії Німеччини — ім. Ґеорґа Бюхнера. Зокрема, за автобіографічний роман «Простір, відгороджений тінню» (Ein von Schatten begrenzter Raum, 2021).
Історія Оздамар — нетипова, хоча навіть у ній знайшлося місце для ґастарбайтерства (як і, наприклад, у Ферідуна Займоґлу, ще одного «турецького» автора старшого покоління). Але її шлях із батьківщини на початку 1970-х, звідки вона тікала морем після перевороту, був усе ж втечею людини, яка шукала не лише добробуту чи порятунку, а також сенсу життя і можливостей для творчої самореалізації. Історії про роботу в театрах Франції і Німеччини, спілкування з інтелектуалами, постійне кружляння довкола дражливих і важливих для себе тем (фашизм, націоналізм, національні стереотипи) — усе це є в цьому семисотсторінковому романі, який прихильно зустріли і критика, і читачі.
Утім, тематизувати можна не лише своє входження в нову мову й культуру, а й, скажімо, історію власної країни. Так чинить, наприклад, Ніно Харатішвілі, яка у своєму найвідомішому «Восьмому житті: для Брільки» (Achtes Leben: Für Brilka, 2014) розповідає історію цілого грузинського ХХ століття крізь призму однієї родини Яші. Чотири покоління жінок, приречених повторювати одні й ті ж помилки, аж доки наймолодшій із них і вже в ХХІ столітті вдасться розірвати це «зачароване коло». Від Першої світової війни, крізь сталінські репресії і десятиліття Радянського Союзу — аж до проголошення незалежної Грузії, злиденність 1990-х, вторгнення Росії і аж до сьогодення. Харатішвілі вміє розповідати історії так, що від них годі відірватися, навіть попри неймовірний — понад тисячасторінковий — обсяг.
А вже через кілька романів авторка знову повертається в період власної грузинської юності, який застала в Тбілісі. У творі, назву якого можна перекласти як «Замало світла», або ж «Недостатнє світло» (Das mangelnde Licht), ідеться про період відразу після здобуття незалежності, який водночас був часом злиденності й цілковитої дезорієнтованості (привіт, ранні 1990-ті!).
У нього ми проникаємо через історію чотирьох дівчат-підліток, які приятелюють між собою. Вони переживають увесь діапазон емоцій, властивих своєму віку, а також низку подій, можливих тільки в цьому місці й часі, — включно з вуличними заворушеннями і першою після розвалу Союзу війною.
Ми ж дивимось на цю історію крізь подвійну призму — також і з перспективи 2019 року, де дівчата знову зустрічаються, цього разу в Брюсселі, й уже не всі. І саме смерть однієї з подруг стає приводом повернутися в ті часи ще й через медіум фотографій. І так, у цьому романі знову багато того, що буде зрозуміле або суголосне українським читачам.
Авторка аргентинського походження Марія-Сесилія Барбетта (н. 1972) у своїх романах також розповідає про рідний їй Буенос-Айрес, який покинула ще в 1990-ті. Про нього вона пише у своєму першому романі «Ательє з пошиття одягу Los Milagros» (2008).
І повертається туди й у романі 2018 року «Нічне світіння» (Nachtleuchten), де доволі докладно відтворює напружену атмосферу аргентинської столиці та її передмість напередодні політичного перевороту 1974 року. В повітрі вже відчуваються зміни, на які багато хто реагує з великими сподіваннями і готовністю до дій, але ніхто ще не може передбачити реального масштабу бід, із якими доведеться мати справу. Накладаючи різні часові шари, де минуле не завжди відразу вдається відрізнити від майбутнього, й вибагливо заплітаючи речення (аж часом виникає цинічне припущення, чи не з бажання показати, як добре авторка врешті засвоїла німецьку?), письменниця додає химерності своєму романному хронотопу, порушуючи реалістичну умовність жанру історичного роману.
Нарешті «інші» історії в німецькому контексті можуть мати і зовсім несподіване вираження — як-от бешкетного університетського роману на дражливу тему cancel culture й ігор довкола власної ідентичності. Міту Саньял (н. 1971) у романі «Ідентіті» (Identiti, 2021) пише про те, що досі було сферою її академічних інтересів: фемінізм, расизм, дискусії довкола PoC (people of color), а ще про BLM та інші теми, характерні для постковідного періоду.
Сама авторка походить із родини інженера-індійця й матері-польки, які познайомились на роботі в німецькій шахті. Дивовижна історія! Як, зрештою, і подальша доля доньки, що обрала академічну, журналістську і письменницьку кар’єри.
Скандал, на якому тримається зав’язка цього роману, майже шибеницький: виявляється, професорка д-р Сарасваті з Дюссельдорфського університету, справжня гуру царини postcolonial studies (іще й це!), насправді — біла, хоча вдавала з себе PoC, а точніше — напівіндійку. Насправді ж вона, виявляється, з цілком звичайної німецької родини, що багато років приховувала від оточення. Але навіщо? І що це за гра (або не гра)? І які взагалі ідентичності можна вільно обирати, а з якими доводиться миритися? Довкола цього клубка запитань вибудовується вся інтрига. Як і питання, чи зуміє шанована професорка відвоювати свою честь і, так би мовити, скасувати своє кенселення?
У романі багато жонглювань іменами й реаліями. Скажімо, Сарасваті ходить на дискусії з «реальним» Джорданом Пітерсоном, не лишаючи від нього каменя на камені. А сам текст, наче клаптикова ковдра, зшитий із різних текстових шматків: крім власне романної розповіді, це й твіти і дискусії під ними (насправді «срачі» як вони є), блоги, виступи на радіо і навіть діалоги головної героїні з індійською богинею Калі. А оповідь ведеться від імені студентки напівіндійського походження Ніведіти, раніше зачарованої професоркою, а після згаданого скандалу — геть розгубленої. Тепер уже вона має віднайти власну «ідентіті» (до речі, це слово, а заразом і блогове ім’я оповідачки, обігрує, крім очевидного поняття, також німецьке розмовне слово на позначення жіночих грудей). Цей роман — у доброму сенсі хуліганський і навіть злий, хоч, здається, тільки виграв би від скорочення бодай на сто сторінок.
Закінчити ж цей доволі суб’єктивний і повний лакун огляд хотілося б авторкою, яку мало кому спало б на думку вписувати у вище окреслений контекст. Хоча її приклад — також про це: про поєднання історій, культур і досвідів, і того, що виникає на їхньому стику.
Анна Вебер (н. 1964), народжена в Німеччині, з 1980-х років жила і працювала у Франції, навчалася в Сорбонні. Пишучи обома мовами, вона також перекладає себе в обидва напрямки, а крім того, працює як перекладачка французької літератури. Назву її найновішого на сьогодні роману «Анетта, героїчний епос» (Anette, ein Heldinnenepos, 2020) насправді важко передати українською правильно, адже слово «героїчний» утворено тут від іменника жіночого роду — «героїня».
І цією героїнею її гендерно оберненого «епосу» (а текст і справді стилізовано під епічну форму) вона робить реальну особу — борчиню французького Руху опору Анну Бомонуар, що стала також Праведницею миру (за порятунок у часи Другої світової війни євреїв), а крім того, провела понад десять років у в’язниці за активну підтримку Національного фронту визволення Алжиру. І нарешті була також відомою нейрофізіологинею. І просто дуже цікавою жінкою.
Крім захопливої історії, тут важливі і сама форма, і те, як делікатно авторка виплітає свій сюжет, послуговуючись «найкомпактнішими» засобами і відсікаючи все зайве. А ще — це трохи дивне відчуття, ніби справді читаєш твір французької літератури, просто перекладений німецькою.
Поєднання двох ідентичностей, виявляється, може виглядати ще й так.
