Говорити про травму: рецензія на збірку Катерини Міхаліциної «Розламані люди»

Нова збірка Катерини Міхаліциної — зовсім тоненька: вона містить лише 27 віршів, але їх цілком достатньо, щоб дати зачин говорінню про досвіди й травми покоління жінок, чия молодість припала, як можна припустити з книжки, на десятиліття поміж двома світовими війнами чи й на саму Другу світову. Час, про який авторка береться писати, не заповідає легкості тем. Важке й болісне для України ХХ століття з його досвідами примусових виселень і репресій, Голодомору, загибелі мільйонів людей у війнах, більш ніж тяжких умов життя під час Другої світової війни і після неї позначилося не лише на подальшому розвиткові країни, а й на житті так званих «маленьких» людей, звичайних родин, яким на долю випало більше випробувань, ніж радості, більше роботи, ніж відпочинку, а ще — безмежжя глибокого, безкінечного мовчання про те, що ниє і болить.

Назва попереджає, що в збірці не буде історій легких та безболісних життів. У ній — історії розламаних людей, тих, про кого поетка говорить епіграфом із Дебори Фоґель: людина «1) або “зламана” коли не настає те, що повинно настати; або 2) “має замало життя”, коли настає все, що лиш може настати». Про цю зламаність упродовж десятків років ніхто з героїнь книжки не говорив: треба було жити (чи радше виживати), нестерпно багато працювати, терпіти й мовчати; і ось лишень тепер авторка дає своїм героїням голос. Усі вони перебувають на схилку життя, всі могли би так ніколи нічого й не розповісти про свої смутки, ніколи не пожалітися. Але поруч є хтось, хто їх уважно слухає і до кого з’являється довіра — така, щоби, не надто вдаючись у деталі, розповісти про свої щербинки й рани — на серці й на тілі.

Дуже доречно, що книжка починається передмовою Ірини Старовойт, яка впроваджує читача в контекст життя покоління наших бабусь, чимало з яких у ранньому віці осиротіли, стали свідками розкуркулення, репресій, війни. У їхніх життях, за словами дослідниці, «наставало все, що лиш може настати». Переважно на щодень про все пережите мовчали: говорити про травми й особливо зосереджуватися на них не було заведено; та й, зрештою, хто їх не мав…

Майже три десятки віршів збірки — це свідчення старших жінок про свої досвіди. Майже всіх оповідачок названо на ім’я. Але це не просто Тетяна, Софія, Ольга, Євдокія тощо — це баба Танька, баба Сонька, баба Олька, баба Дунька і так далі. Це жінки, які мали непростий життєвий шлях. Вони походять переважно із сіл, тож і названо їх по-сільському, але, здається, це не єдина причина, щоб використати зменшувальні форми імен. Зміст оповідей — дуже болісних і не раз трагічних — контрастує із м’якістю й лагідністю як пестливих імен цих бабусь, так і назв віршів (наприклад, «(баба Дарунька і повільна стежка)», «(баба Явдоха і тоненька пам’ять)», «(ритуал замішування тіста)» тощо). Усі назви віршів узято в дужки, бо ж, зрештою, кожен із них міг би мати безліч альтернативних назв.

Багато про що у книжці розказано максимально м’яко — так, немовби мова й спосіб оповіді можуть допомогти зцілити те, що все життя боліло і чого ніяк не вдавалося загоїти: згадок про втрачений дім, і про смерті найближчих, і про біль, якого одна, друга і третя (а насправді сотні тисяч жінок) зазнали в сімейному житті, дуже часто позбавленому і у воєнні, і в повоєнні роки емоційного тепла та любові.

Героїні книжки виговорюють те, що було, і виявляється, що «втрати ці — дрібні, але несповнимі — досі викручують <…> жили». Авторка для кожної розказаної історії обирає особливий спосіб нарації: десь це просто монологи жінок, невідомо навіть, чи звернені до когось, чи говорені до самої себе при замішуванні тіста або перебиранні скрині переселенки; десь це вірш, написаний як лист до матері або ж як текст на звороті фотокартки на незабудь. Окремі вірші звернено до конкретного слухача: зі змісту зрозуміло, що бабуня говорить до онуки. А в інших історіях ми не знаємо, кому нараторка виповідає свій біль: доньці? онуці? правнучці? значно молодшій сусідці чи знайомій? Або, можливо, взагалі мало не випадковій людині, яка опинилася поруч? Розламані люди Катерини Міхаліциної загалом здаються дуже самотніми. Навіть якщо вони мали чи досі мають родину, більшість жінок говорять і почуваються так, ніби в них немає нікого близького. Ніби все, чого вони досвідчили у житті, мусили проходити й долати самі. Зрештою, багато з них одружувалися з тими, кого не кохали, й відтак плоди таких виборів були гіркі: у сімейному житті не було ні любові, ні тепла, ні довіри. А те, чого не маєш, не можеш передати й дітям. Одна з оповідачок (до речі, не названа на ім’я) так говорить про своє немовля:

Брак любові — це, напевно, одна з найтяжчих ран, яку дуже складно зцілити. Особливо коли до неї додаються знущання, побиття від того, хто мав би бути твоєю підтримкою та опорою, і загалом тотальне відчуття непотрібності. Про нього жодна з героїнь текстів не говорить прямо, але епіграф до другої частини книжки пронизує: «…найгірше, коли тебе не потрібно, а ти — є…». Авторка не подає точного джерела цієї фрази, лише зазначає, що її взято «з розмови» — вочевидь, приватної. Покоління наших бабусь і прабабусь не оперувало поняттям потрібності/непотрібності. Ці жінки знали свої обов’язки, свою роботу, були переконані, що про людське око треба жити так, ніби в тебе все більш-менш гаразд. Тому не озвучували не те що власної непотрібності, а й фізичного та психологічного насильства, з яким регулярно стикалися. Одна з нараторок, Софія, оповідає у вірші-листі до матері про побої, до яких вдавався її чоловік, метафорично називаючи їх… «цвіточками»:

Серед героїнь віршів є баба Ніна, яка все життя чекала чоловіка, засланого на Колиму; баба Олька, яку виселили з дому, і вона тоді, вочевидь, назавжди втратила віру в Бога; баба Гнатка, одна з доньок якої народилася мертвою; баба Ганна, син якої загинув на війні; баба Дунька, чий батько закінчив життя у концтаборі; баба Полька, яка — за велінням власної матері — позбулася вже народженого сина: «той хлопчик поплив за водою». Тут звучать іще й інші голоси, які оплакують гіркоту свого життя — чи на чужині, чи на рідній землі. Лише авторці відомо, чи в основу цих віршів лягли оповіді реальних жінок, серед яких хтось був близький поетці (а всі решта бабусь — хто вони їй?). Чи це історії, почуті за різних обставин упродовж життя; чи, можливо, монологи персонажок всуціль є художнім вимислом. Але навіть якщо конкретно цих історій ніколи не ставалося, кожна з описаних жінок може бути збірним образом українського жіноцтва середини ХХ століття, а травми, що їх Катерина Міхаліцина допомагає почати їм проговорювати, уособлюють травми цілого покоління.

Кожен, хто читатиме цю книжку, має нагоду згадати когось зі своїх бабусь або ж прабабусь і прапра-, їхні спрацьовані постаті, обличчя, зорані зморшками, а ще — численні чорно-білі знімки наших родів із першої половини ХХ століття, на яких, здається, ніхто не усміхався, хоч за якої нагоди робили фото. Треба було бути стриманим, контролювати свої емоції: і занадто не тішитися, і не жалітися. Це дуже непросте життя — в якому все мусиш носити в собі, багато про що мовчати. І, власне, не ділитися історіями, забирати їх із собою в могилу.

Якщо замислитися, з якими текстами сучасної української літератури ця збірка сусідить, я поставила би її поруч із книжкою Олександра Авербуха «Жидівський король» (2021). Авербухова збірка тематично й стилістично жорсткіша, оскільки йдеться про досвід Голокосту і градус болю в кожному тексті наближається до максимального. Однак обоє авторів вдаються до подібних прийомів: низку віршів Авербух теж пише як монологи своїх рідних (на жаль, уже покійних; тоді як у Міхаліциної промовляють передусім живі): це або їхні листи, або листівки, або — як і в «Розламаних людях» — фото, підписане комусь із близьких на згадку. Автори максимально зберігають і використовують у текстах розмовне мовлення, особливо охоче вдаються до місцевих діалектів та говірок. До того ж це мовлення простих, невчених людей, тож усі мовленнєві «неоковирності» теж дбайливо і ретельно зафіксовано.

Прикметно, що видання побачили світ під час російсько-української війни, коли українці як нація зазнають особливої травматизації і проживають досвіди, багато в чому подібні до описуваних у обох збірках. Несподівано цей час став поштовхом до розмови і про інші, раніші катастрофи, проблеми й травми.

Я вже згадувала про лагідну тональність говоріння персонажок Міхаліциної, про мову жінок, які, хоч і досвідчили в житті багато болю, не дозволили собі стати агресивними, а власній мові — нелагідною. Ті, що не знали лагідності від інших, найближчих, тих, від кого залежали, вміють виявляти її до тих, хто поруч, хто, можливо, залежить від них. Навіть якщо ми не мали такої бабусі в родині або не застали її в живих, ми зустрічали таких бабусь на базарі чи у транспорті, і навіть короткі розмови з ними залишали по собі теплий спогад. Героїні Міхаліциної саме такі. Вони знають недобрих людей, зустрічалися з ними, але не вміють (не хочуть? не можуть? не потребують?) ані клясти, ані говорити про них настільки зле, як ті з ними чинили.

У певному сенсі, виваженість і спокій мови покоління тих, кого можна назвати «розламаними людьми», сьогодні може бути для нас викликом. Ми теж є свідками безлічі безчинств, воєнних злочинів і звірств; наші друзі та близькі воюють на війні, дехто з них зник безвісти, безліч загинули. Сьогочасна реальність змінює нас і неймовірно впливає на мову: і ту, якою розмовляємо з рідними, і ту, якою говоримо про війну й наших ворогів, і ту, якою пишемо художні тексти. Чимало людей стверджують, що про війну не можна говорити й писати без вербальної агресії, себто без лайки й мату. Однак до нас були покоління людей, які пережили лихоліття попередніх воєн і не дозволили своїм серцям згрубіти й озлобитися, хоч на це були сотні нагод і підстав. Книжка Катерини Міхаліциної також це засвідчує. Написана «навздогін» епосі, про яку в ній ідеться, у час, коли представників покоління героїнь цієї збірки стає все менше, вона несподівано виявляється своєрідним уроком людяності для її читачів, хоч ми й знаємо, що література насправді не має завдання чогось учити.

Читаючи збірку, ми впізнаємо певні моторошні образи, які резонують із нашим сьогоденням, як-от «діти малюють смерть з золотими зіницями», бо ж нині діти в Україні теж не раз впритул зустрічаються зі смертю й у свій спосіб її осмислюють. А щодо інших описаних травматичних досвідів знаємо, що вони нам чужі. Але водночас усвідомлюємо, що, хоч наші травми інакші, ніж у попередніх поколінь, багатьох із нас уже теж можна було би назвати розламаними людьми — так цих тріщинок і щербинок, а також внутрішніх дір у нас багато. Можливо, ми проговоримо свої травми за життя. А можливо, хтось колись випише їх за нас: так, як це зробила Катерина Міхаліцина за покоління наших бабусь у рецензованій книжці.