У рамках 32 Міжнародного BookForum у Львові у «Книгарні “Є”» відбулася презентація книг військових, адресованих їхнім дітям. У розмові брали участь: військовий медик Гліб Бітюков («Моїй донечці. Записки з війни», ВСЛ), начальник евакуаційного відділення медичної роти однієї з механізованих бригад Олександр Гоменюк («Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину», видавництво «Залізний тато»), ветеран російсько-української війни Євген Степаненко («Абетка війни», ВСЛ). Зініціювала та промодерувала розмову Марія Титаренко (перша книга якої була також адресована її доні).
Презентація відбулася у гібридному форматі: Гліб Бітюков зміг долучитись наживо, Олександр Гоменюк та Євген Степаненко доєдналися дистанційно через зум. Попри такі обставини, розмова видалась динамічною і синергійною, автори підхоплювати репліки одне одного та коментували чимало суголосних тем.
Далі — текстова версія події.
Марія Титаренко: Нині можна спостерегти, як в українському літпроцесі зʼявляється помітний і важливий пласт воєнної літератури, в якій батьки говорять до своїх дітей. Чому ви вибрали саме таку форму оповіді про війну і як зʼявились ваші книги?
Євген Степаненко: Моя книжка з’явилась як спроба відповісти доньці Соломії на її запитання, які ще зовсім маленькою вона ставила мені у 2014-2015 роках. Я долучився до першого добровольчого мобільного шпиталя (ПДМШ) імені Пирогова. Далі був Маріуполь, Піски, Дебальцеве. Соля тоді не зовсім знала літери та цифри, але хотіла писати мені листи і не хотіла, щоби вони загубилися.
Коли вона почала вчити абетку, одразу написала мені першого листа на літеру А: «”Аколи” закінчиться війна і ти повернешся з фронту?» («Аколи» Соля писала разом). Другий її лист був на літеру Б. Доня розповідала в малюнках, що її ляльці Барбі наші собаки відгризли ногу, і їй стало цікаво, чи можна іграшці поставити протез, бо вона це бачила у шпиталі. А я пробував їй це все пояснити і відповісти на її запитання: «що ми там їмо?»; «що таке ненависть?»; «а що таке бути хоробрим на війні?». Так і народився наш природний діалог, який потім вже в 2018 році переріс у книгу.
Олександр Гоменюк: Коли я домовлявся з редакторкою моєї майбутньої книги про публікацію, то поїхав до родини. Редагуючи записи, доставляючи позивні, географічні назви, я проводив час із Яремою, моїм сином. Це дало мені розуміння, що пророблена мною робота — саме для нього. Очевидно, за змістом, як і книга Валерія Пузіка, моя теж орієнтується на «18+», тобто невідомо, коли син її таки прочитає. Він знає, що таке війна, хоча зараз за кордоном і не чує сирен та вибухів.
Я цільово писав книгу у формі щоденникових записів, а не мемуарів. Адже в щоденнику ти не фільтруєш інформацію — а записуєш на ходу, вийшовши з операційної або з евакуації. Так зберігається її природність, а отже, правдивість. Мемуари ми читатимемо років через двадцять, з висоти досвіду й знань (як планувалася операція, як проходила і так далі), але саме щоденник дає бачення відчуттів у ті дні, коли я їздив Донбасом на швидкій. Тому книга так і називається «Замість казок — сину»: з одного боку я їх читаю синові замість казок, а з іншого — аби не розказувати казок у майбутньому, хай прочитає про реальність.
Гліб Бітюков: Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу пішов в армію. Київ миттєво спорожнів — лишилися переважно військові та волонтери. У цьому поруйнованому місті я постійно відчував: усе може обірватися будь-якої миті. Сім’ю я вивіз на Захід України.
Тоді ніхто не знав, як далеко зайде війна — чи вони виїдуть за кордон, чи я взагалі виживу. Боліло бачити, як руйнується місто, яке я хотів показати донечці: вулиці, про які мені розповідав батько, місця з дитячих спогадів. Замість них з’являлися барикади й вирви від ракет. Вибух емоцій був настільки потужним, що я не знав, як із цим упоратися. Мені хотілося якимось чином дати їм вихід, але я розумів, що ніякого виходу немає, бо ти в армії, навколо тебе сувора реальність. Все, що зараз необхідно, — робити свою роботу.
Однієї ночі наприкінці лютого, коли сніг тихо падав на дорогу, я ліг на землю й почав у думках говорити з донькою. Розповідав, що бачу і що відчуваю. Це була моя внутрішня втеча: у війську ти ніби «здаєш» свій голос у сховище особистих речей, стаєш безликим, перестаєш бути індивідуальністю, змінюєшся і стаєш частиною великої спільноти під назвою «армія». Тож це була нагода прозвучати голосу знову, можливість віднайти свої емоції у формі діалогу з донькою.
Гліб Бітюков
Марія Титаренко: Кажуть, якщо ти хочеш щось зрозуміти, спробуй пояснити це комусь іншому. Що ви відкрили нового для себе, пояснюючи дітям війну?
Олександр Гоменюк: Красу у простих речах. Місяць, зорі на Донбасі, навіть під час обстрілів. Пригадую, на підготовці до виїзду ми на радянській автоперев’язувальні відпрацьовували етап надання допомоги. Після тренування я вийшов закурити на кунг і помилуватись природою. А мені почали кричати в армійській манері: «Ти що, дурень? Будеш зустрічати поранених з цигаркою в роті?»
Згодом, через два роки, 17 лютого, коли українські війська виходили з Авдіївки, я знову вийшов закурити і сказав побратимам: «Пам’ятаєте, як на мене кричали? От ми знову стоїмо, куримо та чекаємо на поранених». У всьому можна знайти красу. І я сподіваюся, що й мій син зможе в дорослому житті у цих текстах теж віднайти свою красу.
Євген Степаненко: Мене найбільше вразила реакція на мою книгу одного видавця з Японії, який написав, що не може її видати, бо книга не про війну, а про любов. Мене й інші запитували: «Але як на війні у тебе може бути любов? Твоя книжка пронизана нею». Мабуть, ми дійсно навіть не усвідомлювали, скільки в нас внутрішньої любові до своїх дітей.
Гліб Бітюков: У першу чергу, завдяки цим історіям мені вдалося зрозуміти самого себе. У момент, коли я був поранений, донька фактично мене врятувала — біля мене не було нікого, хто б мені поміг. І коли я подумав, що боротися немає сенсу, то згадав доньку і зрозумів, що маю вижити, аби знову її побачити. Вона мені допомогла ще й в іншому — залишатися собою у знеособленій спільноті армії.
В англійській мові є такі дієслова, які називаються «irregular». У нас їх перекладають як неправильні дієслова, але насправді «irregular» — це не неправильні, а радше не такі, як зазвичай, унікальні. Саме в армії цю унікальність найтяжче зберегти.
Марія Титаренко
Марія Титаренко: Тематика цьогорічного форуму — «бути поруч». Здається, епістолярний жанр — саме про це. Про компенсацію того, що ви не можете бути поруч зі своїми дітьми. Як вибудовувався цей ваш діалог зі синами і донями на відстані? І масштабніше — як в цілому розвивається діалог вашої книги із читачами?
Євген Степаненко: Такі книги мають на меті пояснити війну. Про неї завжди стараються забути, але коли ти виходиш наживо на зустрічі з дітьми, то розумієш, що прийшов час розповісти, де ти був, що робив і ким ти взагалі є. Тоді ці розповіді стають способом сімейного читання про смерть і хоробрість.
Якось, моїй Солі бабуся сказала, що на війні всі — герої. Тоді вона запитувала в мене: «То ви там, як Спайдермени? Можете бігати по стінах?» Я відповідав, що схоже, так. Треба ж було пояснити.
Тепер доньці пʼятнадцять років і вона в Хорватії. Там у неї є можливість розказати про справжню війну, поділитися власним досвідом і в такий спосіб вплинути на міжнародні зв’язки.
Олександр Гоменюк: Мій син Ярема побачив книжку ще тоді, коли не вмів читати. Але за допомогою ілюстрацій, де тато лікує дядьків, поранених ракетами, він міг здогадуватися про зміст. Для кращого сприйняття я намагався проводити йому паралелі зі «Зоряними війнами», якими він тоді захоплювався, пояснюючи, наприклад, що таке ППО, НРК, БПЛА. Зараз у сина є навіть власний підписаний примірник книжки, який він періодично забирає з полиці і ховає до шухляди, кажучи, що то «лише його книжка». Він її нікому не дає, навіть мамі. А якщо мама хоче взяти почитати, то син каже, аби купила собі свою.
Щодо спілкування із читачами, то я радше широковідомий у вузьких колах. Мене знає, мабуть, вся моя бригада, бо більшість або читали, або купляли, або чули про книжку. Тим паче, у всіх ветеранів медичної роти вона є. Хлопці навіть сперечаються, про який батальйон я написав. Тішить, що вони це читають. Кажуть, що пишу правдиво – їм подобається чути правду.
Гліб Бітюков: Свої історії для доньки я маю змогу розповідати вже зараз, наживо, особливо увечері. Хоча цей мій діалог почався давніше ще у фейсбуці, коли я був переконаний, що видати книгу – це щось космічне і поза межами моїх можливостей. Та завдяки вірі й підтримці читачів мої дописи переросли у паперовий доробок.
Євген Степаненко, Олександр Гоменюк
Марія Титаренко: Ваші книги — це та література, яку я хочу, аби прочитали мої діти. І щоб літератури батьки-дітям було більше. Звичайно, не лише про війну і важкі досвіди, які ми змушені маркувати «18+», а й про прості буденні досвіди. Який потенціал такої літератури?
Євген Степаненко: Війна — це останнє, про що я хотів би, аби моя дитина знала і переживала. Але вона народилася у 2010 році, Новий 2014 рік святкувала на Майдані, більшість її фото із сімейного архіву — це склади благодійного фонду, яким керувала моя дружина. Часи не вибирають, але ми перебуваємо у них, тому маємо зробити все, щоб вони були сповнені любові.
Олександр Гоменюк: В мене є такі рядки з вірша наприкінці книги: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?» Ці слова мають бути відповіддю нашим дітям, чому ми опинилися та продовжуємо перебувати тут. І, якщо моя дитина зрозуміє за допомогою моєї книжки, що родина — це головне, значить, все вдалося і я правильно «сходив на війну».
Гліб Бітюков: Я вірю в потужність персональної дипломатії. Дуже добре, що є різні книжки з різними точками зору, адже саме завдяки цим маленьким описам культурної спадщини хтось потім це прочитає і сформує враження, якою була війна. Побачать її зісередини, а не лише зі звітів Генерального штабу.
