Де бере початком відповідальність. «Читець» Бернгарда Шлінка

Роман Бернгарда Шлінка «Читець» вийшов друком у 1995 році й одразу зібрав довкола себе чималу читацьку аудиторію. Це перша німецькомовна книжка, що очолила список бестселерів The New York Times, продажі лише німецькою давно сягнули пів мільйона примірників, а у перекладі роман доступний понад 50 мовами. Так, українською «Читець» вийшов 2005 року у видавництві «Основи», у перекладі  Петра Таращука. А у 2008 році вийшла досить успішна екранізація історії із Кейт Вінслет у головній ролі. За цей фільм акторка отримала чимало нагород, зокрема «Оскар» 2009 року. З такого опису може здатися, що йдеться про якийсь жанровий текст, скажімо, детектив із заплутаним сюжетом, неочікуваною розвʼязкою та харизматичною персонажкою на чолі історії, як «Загублена» Ґіліян Флінн. Але ні, «Читець» — це текст про німецькі злочини під час Другої світової війни та їхні наслідки, з якими доводиться розбиратися вже наступним поколінням. 

Для того щоб ми асоціювали себе з нацією, не вистачить лише раціональних знань, що певний набір символів і чітко визначені політичні кордони єднають нас із мільйонами інших людей, що також називають себе українцями, або німцями, або мексиканцями. Державний гімн, прапор, вірші Тараса Шевченка чи Йоганна Вольфґанґа Ґете, кількість золотих медалей на Олімпійських іграх набувають цінності лише тоді, коли вони підкріплені ірраціональними почуттями. У стосунку до національного самовизначення найважливішими, певне, є Гордість і Сором. Ми єднаємося, коли пишаємося нашими спортсменами, військовими, акторами чи музикантами. І ми так само обʼєднані соромом, коли пригадуємо не найсвітліші сторінки нашої історії. 

Про сучасну німецьку націю неможливо говорити, оминувши слово «сором». Після Другої світової війни німецьке суспільство мусило зрозуміти, хто має понести відповідальність за скоєні злочини, як вчителям, що були сучасниками чи то навіть співучасниками геноциду, тепер вчити наступні покоління дітей, як цим дітям дивитися в очі власним батькам. Відповіді на ці аж ніяк не прості запитання формулювалися не одне десятиліття. Тому й не дивно, що у 1990-х роках юрист за освітою, професор публічного права Боннського університету Бернгард Шлінк пише роман про прірву між поколінням батьків, що були вже дорослими і повноправними у гітлерівські часи, та їхніми дітьми, що народилися наприкінці Другої світової війни чи вже по її завершенню.

Події роману «Читець» охоплюють період у майже чотири десятиліття: від кінця 1950-х до 1990-х. В осерді історії — спершу 15-літній хлопчик, а тоді і дорослий чоловік Мікаель Берг та його стосунки зі старшою на 21 рік Ганною Шміц. «Читця» часто називають автобіографічним романом, адже перегуків між вигаданою біографією Мікаеля та реальним життєписом Бернгарда Шлінка чимало. Обидва народилися у липні 1944 року, обидва опановували юриспруденцію в університеті, батьки обох були професорами теології. Проте найпевніше було б назвати цей роман автобіографічним щодо цілого покоління німців, чиє дорослішання припало на роки найбільшої суспільної кризи. Це була генерація, що зростала у тіні злочинів своїх батьків та дідів, була фактично невинною на особистісному рівні, але переживала весь сором та провину, що правомірно лягли на плечі німецького суспільства.

«Читець» складається з трьох частин, розташованих у хронологічній послідовності: від зустрічі Мікаеля та Ганни у 1958 році, коли хлопцю було 15 років, до 1990-х. Попри такий лад оповіді, варто зважати, що наратор тексту — це вже дорослий Мікаель з 1990-х, який переповідає важливі для історії фрагменти свого життя. Це створює дистанцію між тим, що безпосередньо відбувалося, і тим, як ці події інтерпретує оповідач. Звідси і впізнаваний стиль тексту: лаконічний, чіткий, без надміру емоцій. Бенгрард Шлінк вказує тільки ті деталі, що мають сенс для історії його персонажа, уникає занурення як у широкий історичний контекст (в іншому разі ми б мали справу зі щонайменше 500 сторінками автофікшену про повоєнну Німеччину), так і в розбудову тих аспектів життя Мікаеля, які майже не мали стосунку до Ганни. Тому 40 років життя головного героя вмістилися в орієнтовно 200 сторінок тексту.  

Мікаель та Ганна зустрічаються випадково, хлопцю стає погано, його нудить поряд із будинком жінки, і вона приходить на допомогу. Наступна зустріч стається за спонукою мами юнака — він приносить Ганні додому квіти на знак подяки, — а переростає у роман. Мікаель занурюється у нього з головою, прагне бути з Ганною ціною пропущених уроків і часу з друзями. Вона не дозволяє йому пропускати школу і постійно просить його читати їй книжки. У цих стосунках Ганна явно у позиції сили: врешті, дисбаланс у віці лише спонукає до цього (як і фактична неправомірність цих стосунків, адже Мікаель — неповнолітній). Саме вона спричиняє конфлікти, під час яких хлопець бере на себе провину, хай і не розуміє, що саме він зробив не так. Так триває, поки Ганна раптово не зникає із життя юнака на 7 років. А тоді вони зустрічаються знову… на суді над воєнними злочинцями.

Різниця у віці між Мікаелем та Ганною прикметна: 21 рік — це якраз відстань між двома поколіннями. У цьому випадку — різниця між тими, на кому лежить цілком реальна колективна провина, і тими, кому вона радше дісталася у спадок. Після того як Ганна поїхала, Мікаель не припиняє про неї думати, хоче бачити її у своїх наступних партнерках, але ніде не знаходить. Те, що спершу могло здатися юнацькою закоханістю, унаочнюється як травматична залежність, у якій можна розгледіти алюзію на культурні взаємини між поколіннями німців, причетними до геноциду, та їхніми нащадками, чиє сприйняття світу апріорі позначене словами «памʼять», «провина» і «сором».

Цілком буквальне втілення взаємин між двома поколіннями можна побачити у спілкуванні Мікаеля з батьком — освіченою людиною, професором теології, але доволі дистанційованим від родини. Образ батька майорить усіма необхідними атрибутами респектабельності: науковий ступінь, поважний вік, класичний костюм і чітко визначені години, коли не лише студенти, але і його родина могла зайти до нього із запитаннями. Одного разу і сам Мікаель прийшов до нього порадитися, адже хто як не досвідчений професор має допомогти знайти відповідь у складній ситуації. От тільки чи має він право ділитися мудрістю, якщо за його життя його нація вчинила такі злочини і він не повстав відкрито проти них? Вочевидь, таке запитання ставило собі чимало представників повоєнного покоління, яке не хотіло мати нічого спільного зі своїми батьками, прагнуло їх цілком правомірно засудити і проголосити, що «ми — не вони». Проте коли йдеться про колективну відповідальність, відділитися не вийде. Лишається тільки займатися самовихованням, дізнаватися все більше про злочини тих, хто ходить з тобою одними вулицями, і нескінченно памʼятати про скоєне.

Друга частина «Читця» — якраз-таки про фіксацію та памʼятання про скоєне. Мікаель у студентські роки відвідує суд над колишніми наглядачками концтабору. Їх звинувачували у тому, що під час пожежі, яка виникла після бомбардування, вони не відчинили двері церкви, де ховалися 300 єврейок. Вижити тоді вдалося лише двом з них. На лаві підсудних Мікаель несподівано для самого себе помічає і Ганну Шміц.

Протягом судового слідства Ганну все частіше називають головною звинуваченою. А вона єдина, хто не заперечує перелічених злочинів. Крім основної справи, також зʼясувалося, що вона брала участь у відборі найслабших дівчат і жінок, яких щомісяця відправляли в Освенцим, на смерть. Фінальною причиною, чому саме Ганні зрештою присудили найбільший вирок, став сфальсифікований звіт про нібито підпал церкви — за версією суддівства, вчинений нею. Спростувати це міг би приклад почерку Ганни, однак вона відмовилася його надавати, натомість визнала, що це вона написала той звіт. І отримала довічне увʼязнення.

Під час свідчень єврейки, яка разом із мамою пережила пожежу в церкві, Мікаель звернув увагу на те, що Ганна фаворитизувала тих ув’язнених, які могли їй читати. Ця деталь, спогади про те, як і він читав їй 7 років тому, а також відмова написати кілька рядків склалися у спільну картину: Ганна неписьменна. Ця інформація зняла б з неї частину звинувачення, і Мікаель міг би втрутитися, розповісти про це на суді й спростувати неправдиві свідчення. Проте він обрав бути мовчазним хронікером цього процесу.

Чому Ганна так вчинила? Роман не дає однозначної відповіді, проте її рішення, поза всяким сумнівом, повʼязане із соромом. Треба лише зрозуміти, яким саме: за скоєні злочини чи за невміння читати та писати. Бернгард Шлінк, здається, зумисно не схиляє чашу терезів у певний бік і заразом відкриває простір для міркувань про взаємозалежність освіти та етики. Це ще одна тема, якої не оминути в розмові про німецьку націю під час Другої світової війни. Адже саме німецькі філософи осмислили чимало фундаментальних понять людства, тексти німецької літератури творили західний канон, а німецькі науковці докладалися до розвитку світового прогресу. То чому ж нація, в основі якої так багато освіченості, зійшла на манівці у питаннях етики? Реальна історія, так само як і її інтерпретація у романі, підказує, що освіта не грає етичної ролі. Геноцид євреїв став можливим не лише тому, що неписьменна Ганна та інші люди, що не отримали бодай якоїсь шкільної освіти, сліпо чи то навіть старанно виконували свою частину роботи, а й бо чимало людей із вищою освітою, із вищих верств суспільства осмислили і прийняли таку ксенофобну політику. Усе німецьке суспільство, незалежно від рівня освіченості, не склало простих іспитів на етику та людяність.

Бернгард Шлінк дійсно лишає чимало простору для інтерпретації, і, як показали 30 років читацької уваги до цього тексту, — критики. Письменника звинувачували і у фаворитизмі до постаті Ганни Шміц, і у занадто мʼякому погляді на німецькі воєнні злочини, і у спрощенні історії. Деякі інтерпретації такою мірою розходилися з письменницькою інтенцією, що у 2009 році Шлінк подолав постмодерну «смерть автора» й у матеріалі Frankfurter Allgemeine Zeitung висловився на захист самого себе від «неправильних тлумачень». Серед тез письменника було те, що він не вважає Ганну Шміц безневинною тому, що вона неписьменна, не каже, що мораль беззаперечно повʼязана з освітою, і не закладав того, що навчившись читати, Ганна б раптом очистилася й усвідомила власну провину. Чи дійсно ці висловлювання збігаються з тим, «що хотів сказати автор» у 1990-ті, коли писав роман? Напевне ми не дізнаємося. Зрештою, воно і не потрібно, адже індивідуальна читацька інтерпретація — важливіша. 

Питання для обговорення на книжкових клубах:

Для базового обговорення:

1. Які недомовленості з боку Бернгарда Шлінка, на вашу думку, варто було б заповнити, щоб критики у бік історії було менше? За що б ви покритикували цей текст?
2. За що, на вашу думку, Ганна все ж таки відчувала сором: за неписьменність чи за вчинені злочини?
3. Пригадайте розмову Мікаеля з його батьком. Чому позиція професора була саме такою?
4. Чому Мікаель обрав не втручатися у судове слідство, а згодом узагалі став істориком права, а не прокурором чи адвокатом?

Для досвідчених читачів та читачок:

1. Чим «Читець» вирізняється на тлі інших художніх текстів про злочини Голокосту та їхні наслідки?
2. Чи можемо ми довіряти Мікаелю як оповідачу? Чи бачимо ми за його оповіддю «справжню» Ганну? 
3. Які негативні наслідки німецької політики сорому ми могли спостерігати вже у XXI столітті?
4. Екранізацію критикували сильніше за книгу: за зображення стосунків між Ганною та Мікаелем, за те, що постать Ганни викликає співчуття тоді, коли не мала б.  Як зміна медіуму могла вплинути на це?

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.