Бути людиною: рецензія на книжку Володимира Моренця «Про людське в людині»

Мені дуже щемко братися за рецензію на цю книжку: ім’я Володимира Моренця особливе для тих, хто, як і я, навчався на кафедрі філології НаУКМА. Він був нашим викладачем, завідувачем кафедри — вимогливим, запальним, у багатьох випадках безкомпромісним, але завжди чесним. Він горів тим, що робив і що любив. Здається, цей професор не вмів жити тихим, спокійним і розміреним життям; не знав внутрішньої інерції. По Моренцеві було видно, що всередині в ньому нуртує безліч емоцій, думок та ідей. Як справжній холерик він із півоберта міг спалахнути, гостро зреагувати на чиюсь думку; вийти, хряснувши дверима, — і тим самим припинити розмову, яка йому не подобалась. Але міг бути радісним і розсміяним (і загалом дуже любив жартувати), делікатним та ліричним.

Двадцять п’ять років життя (1996–2021) Володимир Пилипович Моренець присвятив Могилянці: викладанню, а відтак і адміністративній роботі в університеті, за якою на писання книжок фактично не залишалося часу. Тому більшість його монографій, виданих за життя, побачили світ іще в минулому тисячолітті. А в цьому яскраво прозвучали «Національні шляхи поетичного модерну: Україна і Польща п.п. ХХ ст.» (2002) і «Оксиморон. Літературознавчі статті, дослідження, есеї» (2010).

Видання «Про людське в людині» — вже посмертне. Це не класична для літературознавця монографія, а розшифрована збірка записів його лекцій, які професор читав для управлінців — слухачів Києво-Могилянської бізнес-школи впродовж останніх одинадцяти років життя (2010–2021). Це одинадцять лекцій, вибудуваних довкола тем моралі, совісті, часу, мови, проблематики добра і зла, свободи, відповідальності тощо. Більшість із них не має датування, а щодо окремих лекцій зазначено, що їх було прочитано 2019 року. Наприкінці книжки вміщено п’ять QR-кодів, які ведуть до коротеньких відеозаписів, зроблених 2021 року. У них уже добряче вимучений хворобою професор востаннє ділиться думками на теми, про які розмірковував, вочевидь, чи не все життя.

Загалом усі тексти, що ввійшли до книжки, наочно демонструють, наскільки цікавим може бути думання. І не йдеться про повсякденне думання про звичні речі. Мова про інтенсивне думання про речі глибокі, для якого потрібне певне внутрішнє зусилля: це думання про добро і зло, про Бога і людину та її природу, про душу, про певні філософські виклики. У лекції «Про мову та людину» професор говорить про це так: «…ми стаємо людьми щоразу, коли рефлексуємо, оцінюємо, творимо, коли входимо в думку або нас навідує думка. Це час до часу. <…> Ідеться про щось гностично-відкривальне, евристичне, чого не знав, а зрозумів, не було у твоєму обрії, а з’явилося».

Це не суцільні монологи і не нудний потік говоріння. Це передовсім діалог зі своїми слухачами, ділення подуманим із ними, запрошення і залучення їх до нього (у виданні також збережено низку реплік-відповідей із залу). Це також розмова з величезним колом передовсім філософів і поетів, яких він, вочевидь, любив і шанував, на яких щедро покликався.

У цій книжці є дивний і цікавий перегук із працями грузинського філософа Мераба Мамардашвілі, якого професор не раз цитує і чий вплив на нього — навіть у виборі тем лекцій — здається очевидним. Ми асоціюємо Мамардашвілі передовсім із його курсами лекцій, що їх він читав для різних аудиторій і які згодом було підготовано до друку. У тому, що остання (на тепер) Моренцева книжка постала за взірцем більшості видань одного з його улюблених філософів, теж відчувається певний Промисел.

Для становлення людини як людини думання є доконечним, але не менш важливим є щоденне стверджування себе як людини, що виявляється у вчинках. Моренець не раз згадує Прустову тезу, що «життя — це зусилля в часі». Не буває так, щоб ти щось зробив — і воно вже було назавжди. Не можна, раз зробивши добро, стати назавжди добрим. Щодня треба робити вибір між добрими й злими вчинками, дослухатися до того, що тобі говорить голос совісті, або не робити цього. «В людині є апріоричне тяжіння до добра, тільки воно дуже делікатне, крихке, його дуже легко понищити і насадити інший патерн».

Припускаю, що, якби автор сам міг упорядкувати цей збірник лекцій, деякі речі він зредагував би. Зокрема, ймовірно, прибрав би доволі часті покликання на російських письменників. У його наративі присутні Андрєй Платонов, Алєксандр Твардовскій, Лєв Ґумільов і деякі інші російські автори. Очевидно, що під час геноцидальної війни, яку Росія веде проти України, особливо після повномасштабного вторгнення, ці імена є аж занадто тригерними, і Моренець не став би дратувати ними потенційного читача. Зрештою, він просто перестав би на них покликатися. Однак у час, коли він читав ці лекції, ще можна було дозволити собі аналізувати тексти з різних літератур, зокрема й російської, не натискаючи на точки, які сьогодні для всієї нації виявляються найболючішими.

Ба більше, Моренець згадував російську культуру, коментував розвиток мови й літератури в Росії і дуже добре розумів природу «русского мира», тому стверджував: «Повтор 1933 року — запросто, більшовицький повтор — запросто, терор Швондерів — запросто. Все це може знову повторитися». Коли більшість із нас і припустити не могла, що жахіття ХХ століття знову стануть реальністю, коли нам здавалося, що історія таки мала би чогось учити, що гасло «Ніколи знову!» мало би працювати, Моренець називав речі своїми іменами і відкрито висловлював те, що спостеріг. В іншій лекції він коментував: «…бути українцем у XX ст. означало бути мертвим. Дослівно. Це так було в 1919 році, коли Муравйов зайшов у Київ і стріляв на вулиці за українське слово». А звертаючись до наших днів, професор говорить про Путіна: «Його мотивація — щоб нас не було». Сьогодні, коли українці чи на фронті, чи на окупованих українських землях щодня гинуть від рук російських солдатів, ми переконуємося у слушності його слів.

Натомість інших авторів за жодного редагування не можна було би вилучити з книжки: це філософи і письменники, авторитетність чиїх голосів складно заперечити. Вибірково згадаю такі імена: Аристотель, святий Августин, Іммануїл Кант, Григорій Сковорода, Анрі Берґсон, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс, Віктор Франкл, Мирослав Попович, Джон Толкін, Януш Корчак, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Олег Лишега і багато інших гідних постатей. Моренець вибудовує розмисел довкола їхніх ідей і теорій, довкола їхніх поетичних текстів та життів. Особи, до яких звертається лектор, багато говорять про нього самого. Ось вони: ті, кого він шанував і любив, на кого взорувався і з ким хотів говорити.

Теми, що їх Моренець обирав за центральні під час викладання в kmbs, явно не перебувають у мейнстримі у час, названий епохою постправди. Сьогодні для багатьох були би передбачуванішими розмови про релятивізм, іронію, симулякри, ніж про довіру, чесноти (чи багато людей сьогодні взагалі вживають це слово?) та людяність. Навіщо було говорити на теми, які багато кому могли здатися незручними (як незручним для багатьох у тому-таки університетському середовищі не раз був сам професор, для якого залишалися важливими етика та мораль, питання віри й відповідальності)? У середовищі людей, які керують бізнесами, Моренець говорив про підвалини, на яких виростають добро і зло, і нагадував своїм слухачам, що для того, аби будувати свою справу відповідально, доведеться пройти безліч викликів і зробити низку виборів. Він підштовхував їх ставити самим собі запитання про вічні речі й шукати на них відповідей. Ба більше, цілком несподівано для людей, які приходили вчитися до kmbs, професор у гуманітарному модулі читав їм… поезію, блискуче тлумачив її, вдаючись до методу close reading, який передбачає повільне, уважне й вдумливе читання, і заохочував їх самих звертатися до неї.

У книжці окремо подано розділ «Читанка» — це вісімдесят сторінок української поезії: від Павла Тичини до Сергія Жадана. Така собі невеличка авторська антологія від професора. Говорячи слухачам про літературу, неможливо було не говорити й про мову: про її вплив на самовизначення, про її побутування в людині й водночас про буття людини в ній. У жодній із уміщених у книжці лекцій немає імперативних настанов і вимог говорити українською, звернених до людей, які живуть і щось створюють в Україні. Але є екскурси в історію України — від козацьких часів до наших днів; є глибокі розмисли про людську ідентичність, зокрема про спадок homo sovieticus. І врешті, є свідчення Миколи Демченка, одного зі слухачів курсу, що його читав Моренець: за вісімнадцять місяців, упродовж яких тривали ці лекції, він перейшов на українську. Припускаю, що не він один.

Напевно, фахові філософи мали би про що дискутувати з професором-літературознавцем після прочитання книжки. Для мене ж найбільш дискутивними є декотрі тези, висловлені у двох останніх лекціях. Моренець несподівано мало не поєднує в одне ціле ідеї францисканства й епікуреїзму, які взагалі перебувають на протилежних полюсах, а також наділяє ідеями стоїцизму мало не всіх поетів українського модернізму. Декого з них, як, скажімо, Володимира Свідзінського, згадує ще й у контексті ісихазму. При всій повазі й любові до поета, а також до самого професора, висловлю думку, що навряд чи доречно аналізувати літературний твір через призму релігійної практики, до того ж дуже особливої.

Вочевидь, так. Щоб у контактах із колегами, партнерами, працівниками бути не лише управлінцем, а передовсім людиною. Або навіть не так. Щоб уповні стати людиною. Дієвою, мужньою і відповідальною — за свої рішення, вчинки та слова. Людиною, яка знає, на чому вона стоїть і якою є її постава.

А одному зі слухачів свого курсу на запитання щодо певної справи: «Хто я такий, щоб це зробити?» — він відповів: «А хто ти такий, щоб цього не робити?». Така відповідь западає в серце і відкидає зайві вагання, які опановують багатьох із нас, коли маємо сумніви щодо того, чи ми вже достатньо досвідчені, фахові, компетентні тощо для різних поважних справ.

Я безмежно вдячна за те, що упорядники книжки не запитували себе, чи потрібно її видавати, а просто взялися за роботу. Вдячна за те, що це видання існує і що завдяки йому можна утривалити пам’ять про професора, який уже відійшов до вічності. Ті з нас, хто не мав приємності вчитися в kmbs і хто знав Володимира Пилиповича Моренця суто з філологічного дискурсу, почасти відкриють у ньому нові для себе грані — більше навіть мислителя, ніж суто літературознавця.

Попри те що команда, яка працювала над книжкою, підготувала її як добре інтелектуальне видання, споряджене передмовою директора Києво-Могилянської бізнес-школи Олександра Саврука, а також переднім словом директора Асоціації випускників kmbs Миколи Демченка, воно має і певні хиби, спричинені чи то редакторським, чи коректорським недоглядом. У текстах не раз пропущено розділові знаки (особливо в першій частині книжки бракує банальних ком там, де вони мали би бути), помилково назву твору святого Августина «Сповідь» подано як «Сповідь Святого Августина» (усі три слова з великої літери). Трапляються не дуже вдалі редакторські рішення, як-от у фразі «на одну 1000 сторінок доказів є друга тисяча сторінок». Не перевірено правопис слів і понять іншими мовами, тому замість «Rzecz Pospolita» маємо «zecz pospolita», замість «human being» — «human bean», замість «good bye» — «good bay». У випадку перевидання книжки ці недоліки слід виправити.

Але загалом книжка «Про людське в людині» подарує читачам справжню інтелектуальну насолоду і нагадає про людину, яка жила тим, про що говорила і що викладала. А тим, хто не мав приємності знати Моренця і читати його раніші книжки, бажаю приємного знайомства з його текстами.