Бути чи не бути Жабою? Рецензія на повість Ганни Городецької «Господь не любить веганів»

Ганна Городецька — українська письменниця, яка у своїх творах досліджує сучасні соціальні проблеми, емоційні переживання та спроби духовних пошуків людей, яких щодня можна зустріти на вулицях міста. Городецька раніше написала книжки «Інклюзія» та «Інша Марія». «Господь не любить веганів» — її третій твір. Його жанр можна визначити як сатиричну соціальну повість. Городецька тримається свого вже визначеного стилю, якому притаманні тягучість, зануреність у проблеми героїв, патетичність, іронічність.

«Господь не любить веганів» — це історія про двох героїнь, чиї історії зовні протилежні, але якщо придивитись — симетричні. Одна має ім’я Жаба, а інша — Фея. Перша — розчарована у своєму житті й кожного дня рухається в бік саморуйнування, а друга, здається, щаслива, вчиться новому, має стосунки й живе в красивому домі. Протягом усієї книги в центрі уваги — невидиме, те, що відбувається всередині Жаби, її сумніви, питання, проблеми, схибленості. Але чи зможе вона перейти від усього цього до життя, повного життя?

Книжка «Господь не любить веганів» — це алегорична розповідь, сучасна притча про два життєві шляхи, про бездомність і занедбаність душі, що проявляється у способах життя Жаби та Феї. 

Ті, кому судилося ставати Жабами, усвідомлюють невлаштованість свого світу, але не можуть перейти до того, щоб перетворювати її, вони є ненавченими дослідниками, життя яких, із постійним передумуванням одних і тих самих вічних проблем, так і не приносить плодів. Дослідницька природа таких людей змушує їх ув’язнути в думках. Це ті, хто, побачивши, як вивергається вулкан, не втікатимуть, а будуть дивитися, аж доки потоки лави не досягнуть їх і не знищать.

Жаба носить у собі величезну кількість шкідливих думок: «Перевершуєш себе в тупості», «…щоб вони здохли…», «Жалощі — все, на що ти заслуговуєш». Фактично вся нарація, через яку читач взагалі знайомиться з цією історією, — це оповідь, яку Жаба будує у своїй голові. А оповідь, яку людина створює щодо свого життя, створює внутрішні закони цього самого життя і веде людину. І Жаба мислить про себе через руйнування. Тобто те, що вона створює, може привести тільки до краху, це історія, яка насправді мала би закінчитись самогубством. Тож чим вона займається взагалі, навіщо йде до загибелі? 

Жаба пізнає сутність зла — через своє серце як джерело думок, через множення і розтягування цих думок, через свої дії, через уникання шляхів зцілення. Її пізнання свого внутрішнього світу стає важливіше за реальне життя та смерть, і вона, будучи фанатично захопленою вдивлянням у зло, взагалі не усвідомлює результат своїх дій. Вона живе в колі безнастанного теперішнього, яке є — з боку того, що вона приносить у реальність — тільки постійною переміною форм зла.

Жабі не байдуже на сутності, вона, як ідеалістка-дослідниця, не хоче мати справу з чимось недосконалим. А будувати, щоби було добре, вона не вміє, тому все, що вже трохи зіпсуте, псує абсолютно — і характером оповіді всередині себе, і своїми діями. Псує все більше і більше стосунки з сестрою, з хлопцем, з їжею, захаращує свій дім зайвим, занедбує своє тіло і душу.

По інший бік — ті, хто робить, вчиться, іде, старається, але не має повної відваги побачити суть і принцип проблеми, — це про життя Феї. Такі люди так само перебувають в омані, аж доки в їхньому житті не з’явиться рятівне, довгоочікуване диво. Вони вміють володіти світом, але сутність буття може залишатися для них територією чужою, неприступною. І в кінці дороги може виявитися, що все життя людина віддала не тому, що було варте відданого життя, і спрямувала свій потенціал на речі пусті та штучні.

Фея вміє будувати — це видно з того, як швидко і легко вона освоїлася в нових стосунках, підлаштувалася під смаки хлопця, зробила затишним свій дім, вчасно обрала собі зручну соціальну роль. Вона вміє старатися, робити вольові зусилля, діяти — і це її сильна сторона. Але згодом стає видно, що, наприклад, хлопець, якому вона готова віддавати свою життєву енергію, зовсім не вартий цього, він гнилий усередині. 

Життя Феї ілюструє — усе однаково мусить розвалитись і початись спочатку, якщо попередній шлях був хибний, якщо «дім будують на піску, а не на камені», навіть якщо дім виходить дуже гарний. Тобто її потенціал піклування й любові ще має бути втілений із відповідною людиною, у відповідних обставинах, з достойно ціллю, і їй потрібно навчитися розрізняти шляхи, які їй пропонує життя.

Про Фею не написано багато, проте протягом історії вона теж перемінюється — будує, усвідомлює і робить крок до оновлення.

Сестри потрібні одна одній. Як і в біблійній історії про Каїна й Авеля, яку згадує сама авторка, коли говорить про книжку, вони могли б одна одну навчити всьому, чого їм не вистачає зараз, — якби виконували своє призначення, якби рухалися дорогами, найвідповіднішими своїй природі, водночас усвідомлюючи своє місце у світі як частини великого цілого. Але вони перебувають по різні сторони, вони — одна проти одної, а ключ до здорового і світлого життя — насправді в єдності. Ще в дитинстві варто було би їм встояти перед спокусою егоїзму, й у своєму зв’язку вони могли би знайти і прихисток, і відповіді.

Ще в дитинстві була закладена основа патерну взаємодії сестер і їхніх ролей: Фея — відмінниця, якій легко даються робота руками і писання красивих літер, «вона могла впоратись з усім сама», а Жаба — «…підважувала кожну літеру, наче етонну брилу», але вона занурюється в себе, у мрії, у невидимий світ. Тут Феї потрібна Жаба, щоби здобути сенси для своїх форм, а Жабі — Фея, щоби поладнати з фізичним світом і навчитись писати те, що вона марить безформно. Але любові їм немає звідки навчитись, тож цього не відбувається.

Практика любові — це те, що вчить нас працювати з душею, жити душею, а не тілом. Тож зв’язок любові між людьми — це і є найдоступніший нам шлях подолати звичний хід речей — руйнування. А коли поставлені перед таким особливим завданням персонажі від нього відмовляються — вони втрачають ключі й мусять іти довшим шляхом. Це звичайна історія зараз — «сліпі ведуть сліпих». 

Бабуся, що виховувала сестер, не вчила їх бути людьми і будувати стосунки. Тому фактично проблема ще глибша — сестри живуть у світі початково занедбаному, в якому майже ніхто не знайомий зі знанням і вченням про світло, про любов, і вони самі себе мають виховати, будучи вже «дорослими людьми». Тож вони йдуть довшим шляхом, яким іде більшість людей: через страждання, через утвердження в способі життя, який зрештою не спрацює. І так через страждання до падіння — і до катарсису-дива. Але що далі?

Спробуємо простежити, як розвивається одна з історій. Жаба вважає, що її ніхто не любить. Але Жаба живе у стані помирання: «…блювати, думати, що цього разу точно здохнеш, — і блювати знову». А там, де смерть, там нема місця любові; там, де нема любові, — там смерть. Але не мають шансу спастися ані ті, хто живе позірно правильним життям — ані Фея, ані Жаба, яка уникає правильних дій, насправді необхідних для того, аби рухатися вперед.

Тож Жаба — близька до смерті, близька до землі, темна, а Фея — легка, літає і не має за що триматися. Жаба росте з цієї землі, яку потім оберігає і розносить на своїх лапах усюди навколо. У дитинстві в її життя через обставини, в яких перебуває її сім’я, вводиться вибір-випробування: життя або смерть, гнити біля землі і стати Жабою чи стати собою. Яку роль вона вибере? І «собою» — це як? Як і кожна душа початково — вона радісна, спокійна, добра, легка, лагідна… Але вибирає стати Жабою.

Що робити тепер, якщо ти — Жаба? Або причепитися до цього образу, навіть підшивати жаб’ячу шкірку, якщо десь завелика чи замала, і латати в ній дірки. Або смиренно зізнатись, що зараз Ти — не Ти, і почати працювати, діяти. Чи людина завжди має відкритою цю можливість? Це залишиться під питанням.

Отже, у повісті можна простежити, як живеться людині, коли вона не пам’ятає себе і своєї душі, коли вона не діє, коли її головне заняття в житті — це помирати. На прикладі Жаби це видно дуже ясно. Форма і зміст тут доповнюють одне одного. Так само, як неприємно читати цю повість, як з’являється відчуття невлаштованості, незатишності, так почуває себе і головна героїня. Читач тут наче поміщений просто між думок Жаби, і, можливо, саме він є однією з неприємних і важких для неї тем — як частина світу, з яким вона не може дати раду.

І гордість Жаби говорить: «Ось, я — Жаба! Подивіться, як мені зле…». А от смирення би сказало: «Зло забрало всю владу над цією людиною, наді мною. Треба все змінювати».

Диво, яке відбувається в кінці книжки, наче рятує Жабу від скоєних помилок, але не звільняє — вона ще може все втратити через необачні рішення. Метафора цього така: Жаба досі живе в тісній, старій, некрасивій успадкованій квартирі — це початкові обставини, спадок проблем її сім’ї. У неї є вибір: з’їхати звідти чи залишатись там і далі. 

На жаль, Жаба не робить якогось кроку, її тільки рятує переміна обставин. Тож авторка не пропонує і на рівні сюжету, і на рівні монологу гідного вирішення проблеми буття Жабою. Читачі тільки глибше в’язнуть у цьому, і настроєм нудьги та безвиході заражаються всі і все, на що звертає свою увагу Жаба. Так, це добре, що героїня ще здатна відчувати, але шкода, що замість того, щоб вчитися підійматися, вона опускається.

На цю книжку можна реагувати по-різному. Можна сказати, що вона чудова, якщо ми звикли жити в проблемах і вже навчилися запаковувати їх у цікаву обгортку, або можна сказати, що вона неприємна — якщо ми живемо в радості й спокої і відчуваємо, що книжка розмножує смуток і апатію, з якими і в реальності не маємо сили повноцінно боротись. Проте погодитись можна на тому, що від смутку й апатії життя треба відчищати, а не звикати до них.

Карильйон — старовинний церковний музичний інструмент, що складається із системи дзвонів, які музикант приводить у дію, натискаючи руками і ногами по клавішах. Гра на карильйоні в релігійних колах на Заході віддавна вважалася справою особливою, це вміння передавалося з покоління в покоління. Карильйон стоїть і у квартирі Жаби. Це та велика краса, яка є в ній самій, але з якою Жаба не вміє поводитись відповідно. Це захована краса і захований скарб, бо чомусь їй так важко дістатися до цього карильйону, хоча він просто за стіною і вона постійно чує його мелодії.

Усередині книжки з’являється саркастично-мрійлива розповідь про те, як карильйон, що стоїть занедбаний у старій багатоповерхівці, на якому Жаба сушить шкарпетки, який називає «кляте одоробло» і «грьобаний карильйон», міг би стояти в саду поміж мереживних візерунків витинанок і тіней, бути не громіздким — а величним. І саме там, у саду, в красі й радості — його справжнє, природне місце. А те, як Жаба поводиться з ним, — так поводиться вона і сама із собою — занедбує. Ніхто не навчив її, як ним користуватись, як із ним бути.

Це постійно повторюється. Але що довше людина уникає правильної, потрібної дії і не дбає про свою душу, то більше віддаляється від неї, стає нездатна взагалі розрізняти її з-поміж інших речей, взаємодіяти з нею. Так, тоді щось рятує героя, і на мить усе — всередині вибуху того самого катарсису — стає на свої місця. Але зустрічі з душею так і не сталося, тільки полегшились обставини. Можливість прокинутись залишається невикористаною.

Тож оскільки шлях в’ється, аж доки урок не буде засвоєний, найголовніше — чи автор і його герої зуміють зробити саме той крок, що від них потрібний? Жаба і Фея роблять ледь помітний рух до того самого потрібного кроку, вже коли стоять на краю прірви.