«Марік» — далеко не перша книга запорізького письменника Бориса Артемова, але перша, яку він самостійно написав українською мовою. Збірка складається з повісті і п’яти оповідань та охоплює часовий проміжок у вісім років — Євромайдан, АТО та повномасштабне вторгнення. Про що ця книжка та які були перепони на її шляху — в конспекті презентації з фестивалю «Читай Форум Запоріжжя».
Шлях «Маріка» до видання
На початку презентації Борис Артемов звертається до слухачів — хоче дізнатися, скільки людей уже читало книгу, а скільки тільки прийшли про неї послухати. Майже всі присутні не читали, тож автор вирішує будувати свій виступ у форматі розповіді, а не обговорення. Відвідувачів, як каже Артемов, треба зацікавити та розповісти про книгу, «продати» її, як радив йому письменник Віталій Запека. Але Артемов чесно зізнається — здатністю саме «продавати» Бог його не нагородив.
Артемов згадує, що писав цю збірку в Запорізькій обласній бібліотеці для юнацтва.
«У читацькому залі є комп’ютер, там затишно. Я приходив, сидів собі й писав, із 8 ранку до 15-16 дня. Дивився на стелажі, роздивлявся видавництва, часописи, які вони видають, обирав, кому відправити», — розповідає автор.
Оповідання «Жіночий день» Артемов відправляв у різні часописи й журнали: «Радуга», «Березіль», «Київ». Проте воно нікого не зацікавило. Пізніше оповідання перемогло на конкурсі воєнної поезії та короткої прози пам’яті Гліба Бабіча та увійшло в альманах 2022 року.
Збірка «Марік» складається з однієї повісті та п’ятьох оповідань, що охоплюють події від 2014 року до березня 2022 року. Артемов згадує слова шеф-редакторки «Vivat» Олени Рибки, що збірка не дуже оптимістична. Тому довгими були й вагання різних видавництв, чи випускати її.
«Думали: видавати чи ні. Ірина Білоцерківська з видавництва “Білка” казала: “Я таке ще не видавала, не було такого травматичного досвіду. Але раптом, якщо це не видам я, це не видасть ніхто?” Вони майже всі книжки випускають про війну. Але випустили мою теж і не прогадали», — ділиться Борис Артемов.
Не ті стільці на обкладинці
Артемов розповідає, що оформленням книги займалася сестра видавчині, «художниця-перфекціоністка» Світлана Білоцерківська . На обкладинці людина крокує понівеченими будівлями до храму й несе в руках стільці. Артемов згадує, що коли показав обкладинку другу-видавцеві з Дніпра, той здивувався. Мовляв, у тексті йшла мова про туристичні стільці, а на обкладинці — великі домашні.
На етапі редагування Артемова попросили змінити початок повісті, де перші два абзаци були описом стільців. «Ми втрачаємо читачів!» — казала художня редакторка. Артемов хотів випустити книгу якнайшвидше, тому погодився прибрати цю частину.
Пошук відгуків для книги
Уже під час підготовки до друку автору дали завдання — знайти для неї три відгуки. Проте він і гадки не мав, де їх отримати. Тому звертався до редакторів, які читали збірку, але видавати не погодилися.
«Більше ніхто не читав. Це закони книжкового ринку — треба ексклюзив, але за нього майже нічого не заплатять. Перевага маленьких видавництв: вони самі читають та вирішують, публікувати чи ні. А у великих видавництв є рідери, які відбирають рукописи, схожі на книжки, які вже друкувалися. Вони знають свою авдиторію та знають, що їм сподобається», — каже письменник.
Один відгук дала письменниця Теодозія Зарівна, другий — голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Останній відгук Артемов отримав від Олени Рибки, шеф-редакторки «Vivat», і згадує, що, прочитавши його, розплакався. Адже пані Олена змогла побачити там саме те, що закладав автор.
Про що Артемов пише у «Маріку»
Марік, власне, це не скорочення від міста Маріуполь, це — ім’я головного героя. Він зустрічає повномасштабне вторгнення у своєму місті та проживає перші дні війни, втрачаючи чим далі більше рідних та знайомих. Артемов каже, що коли писав повість, навмисно не вкладав топонімів чи будь-яких прив’язок до Маріуполя.
Герой Марік писав розповіді, але всі вони були з нещасливим фіналом, що ніколи не подобалося його дружині. Дочка героя попросила батька нарешті написати щось зі щасливим кінцем, тож він і намагається у страшному вирі подій виконати цю останню обіцянку. Артемов каже, що ця повість про цінність дотримуватися обіцянок попри все.
Оповідання «Жіночий день» оповідає історію однієї родини, якої вже немає. Головна героїня постійно пригадує жахливі перші дні вторгнення. Таку рефлексію, як каже Артемов, може відчути будь-хто, якщо коли-небудь чув хоча б вибухи.
Три наступні оповідання поєднані героями та присвячені військовим: одне Артемов вкладає у форму вестерна, друге розповідає про військові будні, третє присвячено початку АТО — тоді воно й було написане. Письменник згадує, що тоді він, за словами читачів, «згущував фарби».
За словами автора, редакторка «Білки» назвала оповідання «Перформанс» геніальним, а видавчиня — майже геніальним. Ця «майже геніальність» — меншовартість для письменника, жартує Артемов.
Ще одне оповідання у збірці, «Серцебиття», розповідає про події зими 2014 року у Запоріжжі.
«Хто із Запоріжжя — впізнають локацію та місце, це була знакова подія біля обладміністрації. Але місце не так важливе, адже Майдани та Антимайдани проходили у багатьох містах, тоді “менти” багатьох молодих людей били. Як раз тут у центрі сюжету — хлопець та дівчина. В оповіданні у мене гепі-енд, для мене це нетипово. Хоча в житті було зовсім не так…» — зазначає письменник.
Колишня російськомовність
До 2014 року, як пригадує Артемов, він писав винятково російською, нею ж і видавався. Але після подій Майдану та початку війни почав потроху українізуватися. На той час він публікувався у запорізьких газетах.
Пригадуючи першу презентацію книги у запорізькій «Книгарні Є», Артемов каже, що йому було доволі страшно. Публічно книжки українською мовою він до цього не презентував, та й місце було дуже тісним. Але зараз, зізнається автор, уже робить це вільніше, а презентуючи «Маріка» слухачам на фестивалі «Читай Форум Запоріжжя», «почувається як удома».
