Чим є сучасний український горор сьогодні і як він трансформувався за останнє десятиліття? Збірка «13» від найбільшої горор-спільноти в Україні, фензіну «Підвал», пропонує відповідь на це питання через творчість 13 авторів. Книжка вийшла друком у 2025 році у видавництві «Ліра-К». Це видання стало знаковим, адже воно знаменує 10-річчя з моменту появи проєкту «Світильник Джека». Свого часу він став колискою для багатьох «темних» письменників України. Упорядники Оксана Бондаренко та Олександр Дмитровський зібрали під однією обкладинкою 13 історій, аби висвітлити багатогранність людських страхів.
Назва видання виникла символічно: коли спільнота порахувала всі свої попередні наклади, виявилося, що нова книга — тринадцята. Це число стало точкою зрілості. Автори: Яр. Ворона, Інна Портна, Євгенія Петрікова, Олександра Скляр, та дебютанти: Мишко Віт, Діана Веллс, Костянтин Стрелець, Світлана Молчан, Надія Крапка, Ірина Міщанчук, Петро Гузік, Наталія Вірченко та Денис Джурджа, працюють у різних манерах — від холодного психологізму до жорсткого натуралізму, — але разом вони створюють цілісний «підвальний стиль»: чесний, іноді болючий, але завжди автентичний.
Горор як інструмент рефлексії
Сьогодні для українців жанр жахів несподівано став формою медитації. Коли світ навколо хаотичний і непередбачуваний, читання про «контрольований страх» допомагає структурувати власну тривогу. Це не втеча від реальності, а спосіб її перетравити. Автори збірки проживають реальні загрози, тому їхні тексти загартовані, тактильні й майже фізично відчутні.
Горор-спільнота зауважує цікавий момент: те, що раніше шокувало, тепер стало частиною нашої повсякденності. Для письменників ці історії — спосіб трансформувати біль. Коли ти читаєш про екзистенційний розпач у «Сміттєверті» Діани Веллс, де людина буквально розчиняється серед непотребу, ти відчуваєш цей резонанс. Це література, що діє як дзеркало: вона не лякає дешевими прийомами, а змушує замислитися над природою власних емоцій і тим, як залишатися людьми, коли ґрунт іде з-під ніг.
Постать монстра: людина чи чудовисько?
Збірка «13» послідовно стирає межу між людиною та чудовиськом, і висновок, до якого приходять автори, виявляється максимально невтішним. Більшість творів свідомо відмовляються від міфічних істот на користь десакралізації страху. Тут монстри — це не істоти з легенд, а звичайні люди: сусіди, лікарі, перехожі або ти сам. Це соціальний горор, де жах народжується з психопатії, байдужості та задавнених травм. Книга транслює важливе послання: найстрашніша пітьма ховається не в підземеллях, а в серцях тих, хто ходить поруч. Це робить читання значно моторошнішим за будь-яке темне фентезі, бо воно апелює до реальності.
В оповіданні «Люся» Мишка Віта ця ідея розкривається через звичайну оренду кімнати, що перетворюється на в’язку герметичну пастку. Коли під маскою материнської турботи ховається витончене катування, стає значно більш лячно, ніж від будь-якого привида. Жах народжується з усвідомлення, що твоя свобода може бути відібрана кимось абсолютно «буденним», а твоя довіра може стати твоєю кліткою.
Схожий, але ще складніший етичний вузол розв’язує Наталія Вірченко у «Черешнях». Її героїня знаходить своє право на лють через насилля. Це складні образи «монстрів», яким часом хочеться співпереживати, бо їхнє зло — це лише потворна відповідь на зло навколишнє. Тут людина — це і є найнебезпечніша істота, бо вона наділена волею та винахідливістю у своїй жорстокості.
Зрештою, автори збірки погоджуються в одному: страх є найкращим дзеркалом. «Ця збірка — для тих, хто готовий відкрити двері в невідоме», — зазначають упорядники. Саме лінія взаємодії між реальним світом та ірраціональним жахом стає основою більшості творів.
Візуальна мова
Атмосфера збірки тримається на візуальному коді, який перетворює читання на майже фізичний досвід. Внутрішні ілюстрації Віталія Шнайдера — це похмурі метафори, які задають ритм кожній історії. Його графіка прикрашає сторінки, вона підсилює сенсорику текстів: ви буквально відчуваєте на кінчиках пальців холод бетонних стін, липку напругу очікування в темряві чи запах застояного повітря зачинених кімнат. Це робить книгу завершеним мистецьким об’єктом, де кармінова обкладинка та сувора верстка ідеально доповнюють «темний» зміст кожного оповідання.
Автори майстерно працюють із деталями, які ми зазвичай відкидаємо: варикозні ноги в капцях, звук тріскання нігтя під лезом, свербіж від брудної тканини. Такий натуралізм робить жах майже відчутним. Це занурення в середовище, де кожен шурхіт має значення, а кожна деталь побуту — чи то іржава голка, чи старий мотузок — будь-якої миті стає знаряддям тортур. Саме ця увага до «бруду» та фізіології життя створює густу, в’язку атмосферу, за яку цінують справжній горор.
«13» може стати ідеальною нагодою зануритися в холодну воду сучасного українського горору. Книга показує, як за десять років змінилися наші страхи, і ставить десятки нових запитань про те, що саме робить нас людьми у світі, де темрява завжди поруч. Видання доводить: «Іноді варто спуститися в підвал, аби нарешті знайти світло».
