10 думок перекладачки Наталі Іваничук

Сельма Лаґерльоф — класична шведська письменниця, перша жінка-лауреатка Нобелівської премії з літератури. Українською ще донедавна можна було прочитати тільки декілька її творів, зокрема, «Дивовижну подорож Нільса з дикими гусьми», «Сагу про маєток» та «Сагу про Єсту Берлінга». Та минулого тижня у «Видавництві Старого Лева» вийшов друком ще один текст авторки — «Морбакка». Його переклала Наталя Іваничук — перекладачка з німецької та скандинавських мов, у чиєму доробку вже понад 100 перекладів: класики, сучасних романів, дитячих книжок. Тому розмова не обмежилася лише творчістю Сельми Лаґерльоф, а торкнулася ще й скандинавської класики, перекладацьких хитрощів, роботи видавництв, міжнародних кроскультурних проєктів та звичок скандинавів. 

Наталя Іваничук розповіла про своїх учнів-перекладачів, дитячі та дорослі хобі й детектив, який 30 років чекав на переклад українською і який нарешті можна знайти на поличках книгарень.

Я давно мріяла перекласти Лаґерльоф, бо мені ця письменниця подобається. Хоча, наприклад, повну версію її «Дивовижної подорожі Нільсона з дикими гусьми» я не подужала. Вона мені видалася трохи занудною. Натомість короткий варіант переказу (його, здається, переклала Ольга Сенюк) — дуже підходив для читання для різної публіки: і дитячої, і дорослої. Але мені найбільше подобаються спогади Сельми Лаґерльоф, вона дуже гарно вимальовує родинну сагу.

Моє перше знайомство з Лаґерльоф було в середнім юнім віці, мабуть, між 20 і 30 роками. Але тоді перекладів її текстів було зовсім мало, бо запиту на скандинавську літературу дуже довго майже не було. Тобто працювали лише двоє перекладачок: Ольга Сенюк і Галина Кирпа. І то, я думаю, що навіть вони не мали повної зайнятості в перекладі. А в 90-х молоді видавництва розкручувалися повільно, брали все, що на слуху і мало б комерційну вагу, тому що їм треба було якось виживати. Так, наприклад на початку 2000-х, коли ставало на ноги Видавництво Старого Лева, вони взяли однією з перших своїх книжок «Мумі-тролів» Туве Янсон. Тобто, крім того, що це дуже гарні книжки, справді цікаві історії, це ще й комерційний проєкт. Багато видавництв тоді зважало на те, щоб проєкт був комерційним. А Лаґерльоф — не комерційна, мабуть, тому аж тепер до неї дійшла черга.

Мене часто питають про якісь труднощі під час перекладу, але річ у тім, що коли людина постійно працює над перекладами, і їх багато, то закінчується один, і буквально за день-два починається робота над іншим. Такі деталі забуваються, тому щось конкретне я не згадаю, але складнощі звісно були. На такий випадок я маю друзів: шведів, норвежців, данців, які не обовʼязково перекладачі, але, скажімо, філологи, близькі до літературних процесів люди. Я можу їх запитати, якщо мені зовсім щось незрозуміло, і вони підказують дуже грамотно та професійно, десь коротко, десь розлого. Тому я в принципі великих проблем під час перекладу не маю. Тобто такі моменти, коли я чогось не розуміла, або, як у випадку «Морбакки», де точно траплялися якісь архаїзми шведські, мені підказував Ніклас Бернсанд: він одружений з нашою журналісткою, українкою Світланою Данець, тому дуже добре знає українську, просто винятково. Тож я за її посередництва надсилала йому питання, і він пояснював мені.

Я маю таких помічників у кожній мові й відповідно не памʼятаю якихось проблем. Хоча я дуже скрупульозний читач, перекладач, але воно все одно губиться, забувається все. Оце щойно передивлялася свій рукопис і там все так просто, що я навіть не змогла виловити щось, що, можливо, мені в процесі було складно (сміється).

Зацікавлення скандинавською літературою останні 5 років дуже активізувалося, і я вже не маю відбою від замовлень. За 20 років викладання норвезької в університеті (пані Наталя працює у Львівському національному університеті ім. Івана Франка — ред.) я мала змогу відбирати талановитих дітей собі в учні. Загалом їх було вісім, але двоє відсіялися, тому тепер їх шестеро — це не так багато, але і не мало — шестеро перекладачів зі скандинавських мов. Починали всі з норвезької, але потім поступово долучали й інші мови. То насправді неважко, бо вони доволі схожі.

Та багато чого не перекладено, от у «Видавництві 21» в Чернівцях вийшла книжка дуже відомої у Швеції, але абсолютно невідомої у нас, письменниці Черстін Екман «Біжи, вовче». Вона надзвичайно цікава авторка, думаю, що варто до її творчості звернутися ще іншим видавцям і перекладати.

Чому «Мумі-тролі» такі популярні? Ну, це ж казка, написана дуже гарно, цікаво. Вона поділена на дев’ять окремих історій, що полегшує читання. До того ж суто дитячі тільки перші три частини, далі — від четвертої до дев’ятої — варто читати батькам, там більше філософії, підтексту, який дітям недоступний. Тобто перші три — це такі зовсім дитячі книжечки, а наступні — можуть читати підлітки, але вони й далі сприйматимуть цей світ як казку. Тобто «Мумі-тролі» — з тих книжок, які треба перепрочитувати з роками, бо в кожному віці людина по-іншому сприймає текст. Я читала всі книжки польською і російською ще зовсім у дитинстві, й ці останні частини мені не були дуже цікаві. Я їх читала як казку, без якогось розуміння другого дна, а от уже перекладаючи, я вдруге до них повернулася. Коли у 2003 році ми з «Видавництвом Старого Лева» почали готувати їх до друку, то це вже було зовсім інше прочитання, більш глибинне. Я розуміла, що авторка хотіла закласти. Наприклад, мемуари тата — це остання, девʼята частина, я її переклала, здається, як «Наприкінці листопада» — взагалі дуже дорослі. Там уже про сенс життя, таке, що маленьким дітям ще недоступно.

Тобто, «Мумі-тролі» — це книжка, яку можуть читати будь-які покоління: від маленької дитини до людей похилого віку. І вона не втрачає ні у цікавості, ні в сенсах. І письменниця, звісно, геніальна.

У дитинстві в мене були коні, я страшенно їх любила, обожнювала на них кататися, мріяла навіть займатися цим, якщо не професійно, то принаймні якось цивілізовано. Мій дядько був лісничим, тому в його господарстві було цілий табун коней. Деяких вони обʼїжджували, деякі були просто робочими конячками. Там була величезна така загорожа, куди коней випускали на випас. Вони були ручні, тому я зі своїми братами-хуліганами вилазила загорожею, як драбинкою, залазила на спину і каталася — оце все дитинство в мене було таке хобі.

А потім уже в старшій молодості мене підсадили на гірські лижі. Я ними займалася скільки могла. Бо я памʼятаю: взяла б і поїхала, але фізично ноги мої вже не витримують цього навантаження. Катання на лижах було, звісно, найдовшим моїм хобі. З 20 років я каталася протягом 2-3 десятиліть. Я навіть одна з небагатьох, хто на гірських лижах двічі з’їхав з Говерли.

А скандинави, знаєте, мало катаються на гірських лижах, вони переважно ходять на лижах. Стають на деревʼяних лижах, які закріплюються на будь-яке взуття, беруть палки в руки й ходять лісами — оце поширено серед усіх скандинавів, без винятку, це для них найбільший кайф взимку. А гірські лижі — то вже для окремих любителів, хоча хороших курортів та спусків багато, звісно.

Найважче перекладати книжки для дітей 4-6 рочків і уникати сюсюкання. Тобто, що простіше написаний текст, то складніше його перекладати. Щоб це не звучало банально, щоб не було притягнуто за вуха та мудровано, щоб дитині було цікаво. Я знаю молодих батьків, які в процесі читання або спрощують, або переінакшують написане в книжці, щоб дитині було зрозуміло. Ось це перший сигнал, що або автор, або перекладач щось пропустили. Але я зараз вже маю онучку, тому мені трішки легше, я вже сама бачу, що їй зрозуміло, а що ні.

Зі сленгом теж буває складно. Хоча у норвежців немає такого розмаїття, як у шведів, наприклад, у них американізований сленг. А у нас русифікований, у нас діти матюкаються, перепрошую. Цього в літературу не перенесеш, не варто навіть нагадувати їм, що таке існує. Власне український сленг, не кажучи вже про дитячий, взагалі будь-який, він має дуже обмежні можливості, ресурси. Відповідно, напевно, український переклад від цього страждає, хоч я і вишукую всякі словечка у своїх молодших друзів, підслуховую, як вони спілкуються.

Буквально нещодавно розказувала критикині Ганні Улюрі в інтервʼю, що я їздила трамваєм маршрутом шкіл. Є в нас у Львові такий маршрут, на якому три школи, і відповідно там було багато дітей, поки в нас ще було нормальне очне навчання. Дітиська їздили до та зі школи, на гуртки, спілкувалися між собою, а я просто сідала і підслуховувала. Щоб не переймати американізований сленг з норвезького тексту і не зациклюватися на кількох українських словечках, бо інакше довелося б переносити їх з одної книжки у наступну, зовсім іншу. От оце дуже важко.

Скандинавські видавці потроху зацікавлюються українською літературою у відповідь. Щоправда, хотілося б щоб активніше відбувався цей процес. Про переклад дитячої літератури мова чомусь не йде зовсім. А от з дорослою прозою таке вже з’являється. Тобто: в Норвегії є дуже талановитий перекладач Даґфінн Фолдьой, який активно вивчає українську мову. Він нею не говорить, але серед письмових перекладачів це дуже поширене явище, коли перекладач досконало знає чужу мову, але в пасиві. От в нього вона не активна, розмовляти він не може. Але перекладає він добре, має прекрасне чуття української. 

Веду я це все до того, що норвезька перекладацька фундація NORLA започаткувала прекрасний проєкт парних перекладів. Тобто працює норвезький перекладач, котрий має українського помічника. В межах цієї програми ми вже мали семінар в червні. Оскільки в Норвегії тільки один Даґфінн Фолдьой, який перекладає вільно і давно з української норвезькою, то мені пощастило, я лише його іноді консультувала. Але є багато полоністів та русистів, які зараз терміново переучуються на українську, з ними нашим перекладачам було важче, доводилося паралельно із норвежцями перекладати ледь не речення в речення. Бо вони ще не володіють українською на тому рівні, щоб відчувати, як краще перекладати. Це дуже добрий проєкт популяризації вивчення української, щоб робити переклади.

В Норвегії є такий журнал перекладацької спілки «Mellom» (це означає «між»), тобто «між мовами». У них на початку грудня вийде цілий альманах, присвячений українській літературі. Пʼятеро, чи шестеро норвезьких перекладачів підготували уривки творів для ознайомлення читачів. Даґфінн із моїм консультуванням переклав поезію Артура Дроня — це мій абсолютний улюбленець. Перекладали також Макса Кідрука, Сергія Жадана, Юрія та Софію Андруховичів. Але це все уривки поки що.

Ми всі дуже розраховуємо, що ці тексти пізніше видадуть, адже це не передбачається за замовчуванням, але ми всі сподіваємося, що видавництва зацікавляться. Бо обрано справді репрезентативні уривки гарних авторів.

Детектив «Ромео» Еліз Тайтл мені трапився випадково і захопив мене тим, що майже до останнього розділу невідомо, хто вбивця. І це написано настільки динамічно, що я одразу захотіла його перекладати, хоча англійська не моя мова. Оце власне була та одна з небагатьох книжок, а, може, навіть і єдина, яку я всі 30 років комусь намагалася «впихнути», і чомусь ніхто не брав. Ті видавництва, які спеціалізувалися на детективах, були зосереджені на новинках. І такий давній текст останнє десятиліття їх вже не цікавив. Коли в 1990-тих тільки починали відкриватися нові видавництва, теж дивуюся, чому ніхто не брав, бо детектив доволі легко розкрутити, бо це комерційне видання. Хоча, детективи всюди вважаються комерційними, але чомусь не в Україні. Тільки після повномасштабного вторгнення їх почали купувати. Всі видавці дивуються такому буму, роблять нові наклади на книжки, що вийшли друком раніше.

І нарешті я зацікавила ним одну редакторку Старого Лева, яка теж фанатка детективів. Коротенько розказала їй сюжет, і вона запропонувала «Ромео» на нараді видавництва. Спочатку ніби не дуже охоче, але ця тема розкрутилася, і Старий Лев погодився. Може, їх схилило те, що це в моїй перекладацькій діяльності, такий собі експеримент. Я вперше перекладала з англійської й востаннє, бо це не моя мова. Книжку такого обсягу зі скандинавських мов я перекладаю два місяці, а тут — аж пів року. Англійська важча для мене, я можу читати нею книжки, але не прочитувати як перекладач. Мені треба ледь не за кожним третім словом лізти в словник. Тож це була дуже важка робота. 

Був ще такий момент, що книжка так мені сподобалася 30 років тому, що я нікому не хотіла віддавати цей переклад. От іншими замовлення я залюбки ділюся зі своїми колегами або учнями, бо всього сама не перекладу. А «Ромео» я до останнього тримала в секреті. Одним словом цю книжку я берегла для себе.