10 думок літературної блогерки Ірини Побідаш

Ірина Побідаш — кандидатка філологічних наук та літературна блогерка. До 2023 року була викладачкою української та зарубіжної літератури і практичної української стилістики в КПІ. 

Зараз Ірина повністю присвятила свій час веденню літблогу в інстаграмі. Її блог став одним із найпопулярніших завдяки вмінню авторки розповідати просто й цікаво про складне.

Ми поговорили з Іриною про літературу, її важливість та значення в сучасному контексті, про блог та літературні екскурсії.

Любов до літератури почалася з дитинства. У моїй родині любили читати, мама збирала бібліотеку та багато чого знала напам’ять. І де б ми не ходили містом, вона все пов’язувала з літературою: «Ось вулиця такого-то письменника. Ти знаєш хто це? Ось листя осіннє красиво падає, є така поезія про це». 

Я дуже вдячна їй. І донині згадую — хоч вона вже покійна, — як у дитинстві в нас був такий ритуал: мама читала мені книжки вголос увечері, якою б втомленою не була. У мене був час пофантазувати в цей момент, поставити себе на місце героїв. Коли я підросла, то ми мінялися: вона читала або я читала їй. Це одні з найщасливіших моментів дитинства.

Історія блогу почалася майже п’ять років тому з зацікавлення: «А що це таке?» Тоді я скептично ставилася до блогерів у соцмережах. Але в інстаграмі були мої студенти та мої діти, і мені стало цікаво, що вони там читають і що бачать.

Українськомовного блогінгу було тоді мало, а це для мене принципове питання: я б хотіла, щоби він розвивався. Літературний блог — доволі «вузька» штука, бо він не продає «як стати за день мільйонером», «як навчитися робити відео» чи «як зробитися айтішником за 10 хвилин».

Я люблю літературу, мені хотілося ділитися своїми знаннями. Ще одна причина мого вибору займатися блогом особиста: він став рятівним, коли я поховала чоловіка. А зібратися й побороти хвилини розпачу для мене — це взятися до роботи.

Література завжди важлива. Зараз виходить багато поезій, оповідань, есеїстики про стан, який ми сьогодні переживаємо: це твори людей, які на лінії фронту, чи причетні до цього, чи, на жаль, уже не з нами.

Ми ще довго будемо проговорювати війну в мистецтві: і в кіно, і в піснях, й у книжках. Багато читачів мого блогу пишуть, що література стала для них джерелом енергії, вони в ній урівноважують свій емоційний стан. На противагу новинам — дуже невтішним, трагічним, — вони можуть почитати щось прекрасне, повернутися завдяки цій літературі до життя звичного. Вони знаходять у ній баланс. 

А деякі читачі, навпаки, говорять, що не можуть читати, бо переживають стрес. І тому, скажімо, моя сторінка для них теж цікава, бо хоча вони поки не можуть розкачати в собі читуна, та продовжують активно стежити за літературними процесами. Під час таких трагічних подій мистецтво особливо надає емоції й енергію нам рухатись далі.

Якось мене запросили на лекцію до дитячої бібліотеки розповідати про поетів Розстріляного Відродження. Були я, Софія Безверха (блогерка krapka.krapka, — ред.) та Альона Гриценко (авторка блогу про літературу _cerpanok, — ред.). Ми ще йшли і думали, що, мабуть, будемо одна для одної читати лекцію, бо там 5–10 людей збереться. Але був повний зал, працівники бібліотеки доставляли стільці. Хоч і третя дня, будень, але все одно повний зал. Тобто література на часі і  дуже потрібна.

Щоби впоратися з нечитуном, можна записатися до читацького клубу, ходити на тематичні лекції, відвідувати вебінари тощо. Можна виділити певний час для читання. Якось в одній статті прочитала, що допомагає навіть конкретне місце для читання чи  улюблений одягу або аксесуар. 

Проблема нестачі часу є у всіх. Життя має шалений темп, і ми самі часто пришвидшуємо його. Але якщо хочемо взятися за читання, то краще звернути увагу на те, що ми хочемо читати і чому.

Якщо ви повертаєтесь до читання, то, можливо, не варто братися відразу за товсті романи, зверніть увагу на малу прозу: оповідання, новели, есеїстику. Спробуйте повернутися до улюбленої книжки чи жанру, яким раніше смакували. Або, можливо, вас зацікавить щось абсолютно нове. Не ставте перед собою глобальні завдання, як-от обов’язково прочитати сто чи п’ятдесят книжок за рік. Краще зосередитися на тому, що ви точно зможете виконати. Якщо прочитаєте більше, ніж планували, мозок дасть сигнал — ви молодець, а це спонукатиме до нових звершень.

Коли почалась повномасштабна війна, на мене теж напав нечитун — бо було начебто не до цього. Та рятувала поезія: вона емоційна, з нею багато переживаєш і переосмислюєш.

Класика важлива — вона на те й база, певний еталон. Читачі, які знаються на класичній літературі і бачать її відголоски у сучасній, більше смакують текстами. 

Із неї постають канони й норми, на основі яких можна експериментувати. Дуже багато образів із класичної літератури працюють у сучасній. Класична література порушує ті загальнолюдські питання, які ми донині обговорюємо і шукаємо на них відповіді. 

У мене була ситуація колись на парі: я запитала студентку, чому вона не прочитала певний твір із класичної літератури. Вона сказала, що не любить таке, бо їй подобаються сучасні легкі твори, а «над класичною літературою треба думати». Я була, відверто, вражена. 

Часом література — це теж маркер: скажи мені, що ти читаєш, і я скажу, хто ти.

Нам цікаво пізнавати, якими ми були колись, якими ми є зараз, що нас чекає в майбутньому, що залишилося так і не зрушеним із місця. 

Я думаю, зараз треба шукати нові методи викладання класичної літератури. Знайомство з нею багато в чому залежить від цікавого вчителя чи викладача — особистості, яка може ввести в чарівний світ літератури. Література не має бути дисципліною у школі чи університеті, яку «просто треба здати».

У кожного є певний рівень начитаності. Ті, що хочуть почати або продовжити знайомство з літературою, можуть займатися самоосвітою чи звернутися до експертів. 

Немає нічого поганого в тому, аби відкласти книжку, яка не подобається, — до неї  завжди можна повернутися, коли відчуєте потребу. Що більше й уважніше ми читаємо — тим швидше виробляється певна «чуйка» до книг: варті вони нашої уваги чи ні. Ми всі індивідуальні, і книжки теж, вони дуже різні, тож для кожної людини знайдеться своя най-най-най-найкраща.

Інколи я читаю просто для задоволення. Та часто помічаю, що ось це цитата Шекспіра, а цей образ взятий з книги іншого письменника, а ось тут подібний момент був у того і у того. Це все тому, що я читала багато книжок, і тому, що в мене академічна освіта. 

Часом у мене запитують, яку книжку почитати, щоб навчитись аналізувати. І я завжди впадаю у ступор. Бо такої однієї книжки немає. Треба вчитися, зазирати до літературної критики, слухати експертів, розмірковувати. І читати. Читати багато. Читати вдумливо.

Мені хочеться, щоб увесь світ осягнув долю нашої нації і побачив, через які терни ми виборюємо свободу. Йдеться аж ніяк не про два роки і не про десять. Це як мінімум чотири століття. 

Я би хотіла, щоб за кордоном зрозуміли твори, наприклад, Івана Багряного: його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» або «Тигролови». Також іноземному читачеві я радила би звернути увагу на роман «Жовтий князь» Василя Барки чи сучасну поезію, яка рефлектує і фіксує війну. Це саме про тяглі процеси виборювання свободи — бо українці дуже довго борються за себе.

Не знаю, чому ми досі не мислимо про українську літературу в межах світової. Це логічно, що кожна національна література є частиною світової. А в нас дуже довго «вбудовували» момент меншовартості, другорядності; привчали, що в нас немає мови, немає літератури, що ми ніхто, частина якогось іншого народу, такі собі недолюди. Усе це подавалося під густим політичним соусом за часів «совєтів». У багатьох виховали,  глибоко вкорінили думку про те, що у нас немає літератури або що вона не така, не конкурентоспроможна. 

Але зараз українська книжка активно присутня за кордоном на виставках, фестивалях, симпозіумах. Ми бачимо, що наші письменники завойовують світові премії, а їхні книжки перекладають і друкують іноземною. Тому, думаю, у нас ще все попереду.

Якщо людина позбавляється комплексу меншовартості або викидає старі підручники і заяложену партзборами літературну критику, то вона починає читати сама та робити свої висновки — інакші висновки. Зараз у багатьох відбувається переосмислення власного бачення української культури.

У коментарях мого блогу часто пишуть, що перечитують навіть твори шкільної програми і дивуються: «Боже, а як я це пропустив, це ж до біса цікаво». Бо справді, для людей у різному віці ці тексти розкриються абсолютно інакше, по-новому. Старше покоління читачів не вчило в школі творчіть митців Розстріляного Відродження чи шістдесятників, а, наприклад, «Вічний революціонер» Івана Франка міг ще звучати як передбачення революції за тогочасною критикою. Тому варто перечитати ці тексти. 

Багато творів шкільної програми все ж написані не дитячими письменниками, і тому свого часу могли пройти повз читача, як-от роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного.

Я би рекомендувала пірнути в наші 20–30-ті роки, тому що це абсолютно змінить канву бачення розвитку української літератури. Це виходить за межі «заяложених» міфів про те, що українська література — тільки про кріпачок, бурлачок, покриток, сльози, муки. Бо 20–30 роки в літературі — це і бешкетники-футуристи на чолі з Михайлем Семенком, і зовсім інакша проза від Майка Йогансена, і неперевершені драми Миколи Куліша.

Багато залежить від сучасного читача або читачки — головне мотивація. Перевідкривати літературу можна і завдяки курсам, і завдяки тому ж інстаграму з літблогами.

Минулого року в мене був вебінар «Непрочитаний Шевченко» — називався він так тому, що, направду, ми Тараса Шевченка читаємо, але так і не дочитуємо, тому до поета так багато упереджень. Уже згодом я дізналася, що на вебінар записалися люди, більшість із яких і мали такі упередження, тому їм було цікаво, про що я розповідатиму. І, судячи потім із коментарів, можу сказати, що мені вдалося розвінчати популярні міфи. 

Є безліч цікавих особистостей, чию біографію я б написала, але, що там душею кривити, я би вибрала Шевченка. Тому що це база.

Я думаю, що на Шевченкові тримається все. Він живе, і його дух живе у письменниках сучасності так чи інакше. Вони з ним сперечаються, погоджуються, ведуть дискусію, захоплюються, живляться його образами і думками тощо. 

Одні з найцікавіших мандрівок для мене — це подорож літературою і Києвом. Що може бути краще? Я киянка і люблю своє місто, для мене це все — живі вулички, які я постійно пізнаю знову і знову. 

Якось у центрі гуляла, бачу — висить меморіальна дошка, що в цьому будинку жив геніальний російський композитор Чайковський і талановитий композитор Лисенко. Ось такі невтішні маркери. Не вистачає нині пам’ятних знаків про відомих українців, зокрема з літератури: у якому будинку жив який письменник, якими вулицями він ходив, де працював тощо.  І мені спало на думку авторською літекскурсією трохи виправити цей момент. Я розумію, що це крапля в морі, одначе важливо показувати, що  Київ — український. 

Коли я звернулася до літератури, щоб доповнити свої знання про вулиці й кожен «літературний» будинок, то помітила: дуже багато інформації  можна знайти про те, де зупинявся і що робив якийсь російський письменник,  навіть фото на балконі чи ще десь, а от наших — обмаль, якийсь там рядочок про Михайла Грушевського, наприклад. І це прикро! Пам’ятаю, в дитинстві сама бувала на екскурсіях містом, там тоді теж найчастіше розповідали саме про російських митців, які перебували в Києві, а про українських говорили дуже побіжно. Я розумію, що тоді і не могли говорити про це — або замовчували, або й не знали.

Так виникла ідея моєї літекскурсії однією вулицею, а честь бути першою випала вулиці Богдана Хмельницького. Надалі планую робити серію таких заходів.

Ми маємо знати своє місто, бо ж ходимо ним щодня, а ще маємо зберігати весь наш культурний спадок. За кордоном це святі місця: ось балкончик, де могла стояти Джульєтта, а ось досі триває серйозна суперечка про те, на якому з островів точно  помер Гомер. А в нас у цьому плані — це умовно скількись там  табличок. І чи зупиняється хтось, щоб роздивитися? Бо коли стати й почитати, можна краще зрозуміти, що той чи той діяч або діячка зробили для України і в якому стані їхні будинки сьогодні. Про це ми маємо піклуватися всі гуртом.