З самого дитинства у вітальні висить картина, яку подарували сімʼї. Вона висіла все життя, я звикла до неї так, як звикають до речей, що були з тобою завжди. І лише після певної перерви я знову змогла побачити її вперше. Вперше подивитися на неї новим поглядом.
Картину написав близький друг сімʼї — Петро Зуєв. У молодості він створив кілька подібних робіт, усі — на склі. Він не був художником у професійному сенсі. Він був священником. І ці картини були його особисті спроби побачити щось, відчути, торкнутись невидимого. Мені здається, він просто не міг не написати. Це було важливо для нього самого — щось як молитва, але кольором і лінією.
Це біблейна оповідь про Авраама, але не буквальне зображення, а скоріше внутрішня розповідь — щось між візією, сном і спогадом про Писання.
Авраам стоїть із ножем. Він тримає його впевнено, без сумніву. В цьому русі є щось гостре — не жертовне, а рішуче. Він не дивиться на сина — здається, він уже не бачить нічого, крім того, що має зробити.
Поруч — викривлена фігура, схожа на диявола. Вона вся складена з ламаних ліній, вивернутих форм. Вона нагадує храм чи башту, але спотворену, як язичницький ідол. У неї немає обличчя, тільки загрозлива присутність. Вона стоїть поруч, не втручається і її мовчазна згода є найбільш страшною.
Неподалік — храм. Високий, прямий, як колона. У його тілі — арки, сходи, вікна. Всередині — фігура Давида. Але він не просто стоїть. Він молиться. І ми бачимо, до кого: до силуету в фіолетовому, до Богородиці. Він звернений до неї — до тієї, яка народить Христа. Бачимо ледь помітні три хрести. Це тінь майбутнього Розп’яття.
Передвістя того, що ще буде.
І це вже не просто біблійна сцена. Це лінія. Зв’язок. Напружена, невидима вертикаль: Авраам — Давид — Марія — майбутній Єрусалим — три Хрести — майбутнє Спасіння. Над усім — трикутник з оком. Бог. Але той, що не втручається, мовчазно спостерігає і бачить усе. А внизу криваве море з далеким кораблем. Може, навіть надто далеким, щоб на нього сподіватися. У цій картині, де все ніби завмерло, де дія зупинилася в напрузі, човен — єдине, що нагадує про можливість руху.
Праворуч угорі — сонце або місяць. Це не джерело світла, а швидше знак часу. Або його відсутності. Можливо, ніч. Можливо, світанок. На картині є напис — цитата з Послання до Євреїв:
«Бо він чекав міста з непохитними основами, якого будівничий і засновник — Бог»
(Євр. 11:10).
Ця фраза не пояснює сюжет, а виводить його в інший вимір. Це не історія про жертву. Це — про очікування. Про віру, яка будує місто, якого ще немає.
Це не наївне мистецтво, хоча воно інтуїтивне. І не модернізм у західному сенсі. Швидше — особиста, дуже тиха мова. Мені здається, Зуєв створив її сам, не озираючись на стилі.
Хоча, якщо шукати паралелі — щось у цій картині перегукується з бойчукістами. З їхньою спробою знайти сучасну мову для вічних тем, не руйнуючи зв’язок із традицією. А ще — з грузинськими художниками, як Ладо Гудіашвілі або Піросмані. Можливо, через колір, через декоративність, через щось дуже людське в цих фігурах. І ще — з європейськими експресіоністами, наприклад, з Нольде, який писав біблійні сюжети різко, емоційно, незручно — але щиро.
Еміль Нольде. Розп'яття (Crucifixion)
Але найголовніше — ця картина не схожа ні на що. В ній немає жодної помилки. Лінії вивірені. Колір — ідеальний. Все на своїх місцях. І водночас — абсолютно не схоже на жодну школу, стиль чи напрям. Це просто Зуєв. Просто його внутрішній світ, намальований на склі. Без плану, без ринку, без спроби «зайти в контекст». І саме тому — дуже точно.
Назва картини «Заснування Єрусалиму» виявилась вкрай точною, але не як архітектурного об’єкта, а як духовного виміру, що починається не з будівництва, а з випробування.
Сьогодні в Україні зруйновано так багато — буквального і невидимого. Те, що здавалося непорушним, розсипається. Але ця картина нагадує: іноді місто (ідея, можливість — підставити своє) починається саме з цього — з болю, з ножа, з тиші. З нічого. І навіть у цьому «нічого» вже з’являються знаки. Зірка Давида — як пам’ять про коріння, про шлях. Три хрести — як тінь того, що ще станеться. Як майбутнє розп’яття, яке ми вже ніби бачили.
Ці знаки не рятують. Але вони свідчать: історія ще не закінчилась.
Попереду — не місто. Але напрям.
І поки він є, поки зберігається погляд і пам’ять, — нам ще є на що сподіватися.
