Венеційська архітектурна бієнале

Бієнале архітектури (Biennale Architettura) є міжнародною архітектурною виставкою, що проводиться у Венеції (Італія). Заснована у 1980 році, вона організовується раз на два роки, чергуючись із Бієнале сучасного мистецтва. До Архітектурної бієнале долучаються проєкти від держав, для яких участь є можливістю оприявнити місцеву архітектурну спільноту та її інноваційні ідеї на світовому рівні.

Головна мета Бієнале архітектури — запропонувати й показати архітектурні рішення до сучасних соціальних, гуманітарних, екологічних, технологічних проблем. Це платформа для обговорення ідей та викликів, пошуків нових рішень і сенсів, що залучає спеціалістів з усього світу.

18-та Міжнародна архітектурна бієнале під назвою «Лабораторія майбутнього» була відкрита для публіки з 20 травня по 26 листопада 2023 року. Кураторкою головного проєкту стала Леслі Локко, шотландська архітекторка ганського походження. 

Формулюючи концепцію «Лабораторії майбутнього», Локко мала на меті дати простір тим, чиї голоси досі були недостатньо чутні на міжнародних подіях на кшталт Бієнале, зокрема (але не тільки) Африці й африканській діаспорі. Акцентуючи увагу на своєму рідному континенті, кураторка прагнула представити способи створення архітектури, які відрізняються від усталеної західноєвропейської традиції. 

Ця традиція часто базується на надмірному виснаженні природних ресурсів заради будівництва і на експропріації багатства інших. Ключовими напрямами, які розкрила Локко в головному проєкті бієнале, — декарбонізація й деколонізація.

Локко розглядає архітектуру ширше — не лише як «будівництво будівель», але як дисципліну в цілому, включаючи до неї мистецтво, перформанс, ігри, активізм та інші способи проживання у фізичному просторі. Учасників виставки кураторка називає «практиками», акцентуючи увагу на мінливості і швидкоплинності світу, котрий вимагає мультидисциплінарності, ширшого розуміння термінів «архітектор» й «архітектура».

Виставка «Лабораторія майбутнього» налічувала 89 учасників, понад половина з яких — з Африки чи є представниками африканської діаспори. Під час події презентували 64 національних учасників, серед них була також і Україна, що експонувала два проєкти. Тобто, Україна була представлена на обох головних локаціях Бієнале — у Джардіні та Арсеналі.

Бієнале архітектури — подія, не надто відома широкому загалу в Україні. Хоча наша країна вже вшосте експонувала національний проєкт, Архітектурна бієнале 2023 року стала важливою подією для оприявнення голосів локальної архітектурної спільноти України. 

У 2002 році Україна вперше представила власний павільйон на Венеційській бієнале архітектури. За рік до цього, у 2001 році, на Бієнале сучасного мистецтва експонували вперше український проєкт. Ці події об’єднало ім’я художника Валентина Раєвського, який став одночасно куратором проєкту України на Мистецькій бієнале та комісаром на Бієнале архітектури. Куратор_ками стали Олільга Мілентій та Юрій Білокінь.

У 2008 році, коли Україна вдруге взяла участь в Архітектурній бієнале, Раєвський і далі був комісаром та водночас куратором проєкту разом з Олільгою Мілентій. Після його смерті у 2010 році комісаром у 2010, 2012 і 2014 роках став Нікіта Мазаєв, син Ольги Мазаєвої (Олільга Мілентій — псевдонім художниці). Водночас його мати й далі була головною кураторкою павільйону.

Зрештою, після низки негативних відгуків щодо українського павільйону в 2014 році, постало питання прозорості призначення комісара і проведення конкурсу відбору архітектурних проєктів. Це і призвело до дев’ятирічної паузи в участі України в Бієнале. 

Питання формування порядку проведення конкурсу та утвердження проєкту, що представлятиме Україну на Архітектурній бієнале, порушувалося з 2016 року: спочатку фондом Izolatsiya, пізніше, у 2019 році — Українським інститутом. Утім, Міністерство розвитку громад та територій, у відомстві якого перебувала організація Архітектурної бієнале до 2022 року, не підтримало ініціативи. У березні 2021 року міністерство заявило, що процедури відбору наразі немає. А наприкінці 2022 року, під час злиття міністерств, повноваження щодо організації українського представництва на Бієнале архітектури «успадкувало» Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури. 

З ініціативи голови Державного агентства розвитку туризму Мар’яни Олеськів Україна подала заявку на участь у Бієнале вже в березні 2023 року, долучившись на виняткових умовах. З країни не брали грошей за оренду місць для павільйонів, а також профінансували створення обох представлених проєктів. 

Відкритим питанням було призначення кураторів павільйону. По-перше, на той час залишалося всього декілька місяців до відкриття Бієнале. По-друге, на відміну від Мистецької бієнале, порядок відбору кураторів до якої було розроблено у 2018 році, для Архітектурної бієнале подібного порядку не сформували і досі. 

Тож кураторів призначили поза конкурсом. Ними стали Ірина Мірошникова та Олексій Петров — співзасновники архітектурного бюро «ФОРМА», і Борис Філоненко — незалежний арткритик та головний редактор видавництва «IST Publishing». Усі три куратор_ки були долучені до створення українського павільйону на Венеційській бієнале сучасного мистецтва. У подальшому призначення кураторської групи викликало невдоволення у частини спільноти архітекторів. Зокрема, виникли питання до відсутності процедури відбору проєктів і неможливості запропонувати альтернативу тому, що було втілено, а також до компетентності кураторської групи і релевантності їхнього досвіду до втілення павільйону для міжнародної архітектурної виставки. Окрім того, кураторам закидалася слабкість презентованого проєкту та непрофесійність залучених учасників.

Отже, чи справді ефективно було використано надані Україні можливість і ресурси для створення власного павільйону на 18-й Міжнародній архітектурній бієнале — 2023?

Український павільйон називався «Before the Future» («Перед майбутнім»). Посилаючись на загальну тему бієнале, задану Локко, при цьому він розглядає майбутнє з перспективи країни, що воює. Майбутнє стає крихким конструктом із надій, думок та спільних історій, що ширяться у суспільстві. Воно не може бути відірваним від процесів руйнації минулого і теперішнього. Це оприявнює неможливість майбутнього без певної лінії захисту. 

У своєму кураторському стейтменті Леслі Локко згадує про уяву як головний інструмент побудови майбутнього: ми не можемо побудувати краще майбутнє, якщо не можемо його уявити. І для українців захисні конструкції стають необхідністю. Теза про те, що думки про майбутнє можливі лише у безпеці, за лінією оборони чи в укритті, стала каркасом для проєкту, який говорить на міжнародну аудиторію про досвід життя українців у просторі війни.

Україна представила відразу два проєкти на двох локаціях — у просторі в Арсенале, який Україна вже використовувала під час попередніх років участі, та в центрі садів Джардіні. Обидва проєкти є місцями прихистку, укріпленнями.

Перший простір, розташований в Арсенале, був великою залою, перетвореною на укриття. Звична для Арсенале висока стеля занижена, приглушене світло занурює приміщення в напівтемряву. Життя в умовах війни змінює відчуття простору. Це закрите, клаустрофобне приміщення стає «острівцем спокою», що огортає відчуттям безпеки, критично важливим в умовах постійних повітряних атак. Захищеність стає необхідністю для уможливлення думок, що майбутнє справді відбудеться, і спроб відповісти на запитання, яким воно має бути.

Друга частина павільйону, розташована у Джардіні, є інсталяцією просто неба, що нагадує нам про Змієві вали — фортифікаційні споруди з землі й дерев’яних конструкцій, побудовані для захисту від нападів кочовиків ще у 10 столітті, за часів Київської Русі. Їхня утилітарна функція була майже забута, і вони перетворились на частину звичного ландшафту. Втім, під час наступу російської армії на Київ та Київську область Змієві вали знов набули військового значення, перетворюючись на перешкоду для загарбників. У межах проєкту в Джардіні було побудовано подібні фортифікаційні споруди, що утворювали публічний простір.

У межах публічної програми, що проходила з середини літа і до завершення Бієнале, кураторська група запросила 35 учасників та учасниць з України — представників архітектурної, мистецької та наукової сфер — до співпраці та спільного полілогу про майбутнє. Було сформовано п’ять тимчасових колективів, які зосереджувалися на одній із тем, заданих кураторами: відбудова, комеморація (створення спільних спогадів через вироблення ритуалів увічнення, вшанування певних осіб і подій, конструювання «місць пам’яті»), освіта (у процесі роботи учасниці змінили тематику на «турбота»), екологія та майбутнє. Кожен колектив працював окремо, осмислюючи запропоновану тему. 

Результатом стала серія проєктів-висловлень, що відбувалася в обох просторах українського павільйону з початку серпня до кінця листопада.

Які наративи пропонували учасни_ці колективів до уваги міжнародної публіки?

Команда: Нікіта Бєлокопитов, Дар’я Боровик, Дмитро Гурін, Антон Олійник, Марія Пахомова, Олексій Пахомов.

Першим висловлюванням, представленим у просторах українського павільйону, була робота команди, у фокусі уваги якої опинилося поняття «відбудова».

Перше, з чим зіткнулися учасники, формулюючи висловлювання, — нечіткість змісту слова «відбудова». Це будівництво чогось нового, відновлення зруйнованого, пристосування закинутих приміщень для нових потреб чи щось іще? Який зміст у нього вкладати?

У процесі заглиблення в тему питання все множилися. Чи маємо ми створювати нові будівлі для відновлення міст? Чи має взагалі сенс відбудова міст з огляду на те, що частина населення виїхала з країни й невідомо, чи повернеться взагалі? Чи є майбутнє у міст, котрих уже не існує фізично? 

Щоб з’ясувати, яке бачення майбутньої відбудови є в українців та в іноземців, було запущено онлайн-опитування. У ньому міг узяти участь кожен охочий.

Отримані відповіді митці надрукували на стрічках і пов’язали їх на маскувальну сітку, яку натягнули над простором українського павільйону у Джардіні. Сітку заповнили відповідями всього на ⅔, залишаючи відвідувачам проєкту простір для роздумів. Це — символічне запрошення до партисипативної частини, спільної дії єднання і заспокоєння, якою стало плетіння маскувальних сіток для українців. Кожен охочий міг долучитися, пов’язуючи на сітку клаптик із власною відповіддю (чи запитанням).

Частина проєкту, представлена в Арсенале, була відповіддю української спільноти, долученої до відновлення країни зараз. У його межах створили відеороботу, де люди різних професій (депутати, девелопери, архітектори, будівельники тощо) давали відповідь на ті самі запитання, що й відвідувачі в Джардіні та онлайн-опитуванні. Зокрема, серед них були такі:

Проєкт став способом занурення у контекст української післявоєнної (і «підчасвоєнної») відбудови. Учасни_ці пропонують поглянути на запитання як на можливий будівельний матеріал. Відповіді, отримані в результаті цього проєкту, зокрема ті, що були додані протягом створення «сітки» над павільйоном у Джардіні, планують відсканувати та досліджувати надалі.

Команда: Олександр Бурлака, Іван Грабко, Саша Курмаз, Оксана Довгополова та Катерина Семенюк («Минуле / Майбутнє / Мистецтво»), Прикарпатський театр, Центр просторових технологій (ЦПТ).

Другим втіленим проєктом став «What cannot be lost?». Команда, яка працювала з темою комеморації, шукала відповідь на запитання, що ми не повинні втратити під час руйнації війни, аби не втратити самих себе.

Яким має бути меморіал для людей, що живуть у розпалі війни, коли фізичне втілення неможливе в умовах постійних руйнувань? Про це важко помислити, але для пам’яті необхідна розробка ідеї меморіалу, його потенційного втілення хоча б у віртуальному просторі. У межах спільного висловлювання митців, архітекторів, дослідників колективної пам’яті було представлено декілька проєктів, що намагаються показати, якими можуть бути механізми та інструменти колективної пам’яті сьогодення. Команда, що працювала над висловлюванням, пропонує втілення нематеріальної архітектури пам’яті. 

У центрі першого проєкту — Маріупольський драматичний театр, у якому з 24 лютого по 16 березня 2022 року переховувалося близько двох тисяч людей, допоки його не було знищено авіаударом. Працюючи над темою пам’яті, учасники запитали себе: що відбудеться з театром після звільнення Маріуполя? Чи не є реконструкція будівлі аморальним актом приховування злочину, що стирає сліди пам’яті? І як у такому разі має виглядати архітектура вшанування?

Спробою відповіді на ці запитання та альтернативою звичним шляхам вшанування стає створення уявної архітектури пам’яті. Будівництво загубленого світу у віртуальному просторі дозволить не замінити, але окреслити простір пам’яті в умовах, коли меморіал не може бути втілений фізично.

Нематеріальною формою пам’яті стає фільм про простір Маріупольського драматичного театру. На основі 100 годин інтерв’ю з 26 людьми, що перебували в там на момент російської атаки, було створено фільм «Місто у театрі», у якому за спогадами людей реконструювали 3D-модель простору театру таким, яким його облаштували ті, хто там переховувався. Фільм демонструвався у просторі українського павільйону в Арсенале.

Другим проєктом стала виставка «Театр надій і очікувань», у межах якої було зібрано документацію про діяльність мистецького колективу «Прикарпатський театр». Одна з ключових подій його діяльності: у серпні-вересні 2022 року учасники групи розмістили в парку Дюссельдорфа конструкцію, зібрану з залишків сценічних декорацій німецьких театрів міста. Цей простір став місцем зустрічі, де відбувалися дискусії, виставки, кінопокази, концерти українських митців. Після того як проєкт вичерпав свій потенціал, його розібрали і перевезли в Україну. З ініціативи волонтерської групи «Лівий берег» каркас став основою будинку для родини, чий дім був зруйнований російськими військами під час окупації у 2022 році. А ідея повторного використання продовжила свою трансформацію на Бієнале — 2023.

Олександр Бурлака у своїй роботі, наступному проєкті, пропонує просторово-часову модель меморіалу пам’яті, втілену у відеороботі «Креслення Великого дикого поля» (2020–2022 роки). Це дослідницький мистецький проєкт, що візуалізує кілька пластів історії українського степу. Порівнюючи ландшафт, описаний за мапою 17 століття з кадрами, котрі митець зняв за допомогою дрону в Південному Приазов’ї, можна впізнати контури того самого простору. 

Мапа, опис якої досліджував митець, створена у 17 столітті на замовлення російського князя Івана IV Грозного. Плануючи військову кампанію для захоплення Криму, той шукав маршрути через Велике дике поле, якими його військо могло б туди дістатися, і результатом цих пошуків стала мапа. Російське вторгнення 2022–2024 років оприявнило середньовічне військове значення Великого дикого поля, здавалося, давно стерте індустріалізацією та сучасною інфраструктурою. Втім, це було лише оболонкою, що приховує під собою воєнні шляхи, які знову оприявнилися. 

На оборонних валах у Джардіні Саша Курмаз у співпраці з Олексієм Шмураком та Олександром Чорним створили просторову аудіокомпозицію «День гніву від машини». Саша Курмаз пропонує створення меморіалу поза межами матеріальності — у формі звуку.

Команда: Анна Доброва, Єлена Орап, Анна Пашинська, Таня Пашинська, Даша Подольцева.

Першопочатковою темою, над якою працювали учасниці, була «освіта», але в процесі роботи її змінили на «турботу в архітектурі». Цей фокус стає особливо помітним і важливим у воєнний час, коли постійні обстріли, відключення світла, руйнації й смерті поступово погіршують моральний і фізичний стан, роблячи нас вразливими до будь-яких зовнішніх подразників. У висловлюванні досліджується турбота як основний і невіддільний елемент архітектури. 

Мета створення проєкту — формування місця, де можна було б почути історії про турботу від різних людей: тих, кому допомагали, і тих, хто допомагав чи сам намагався дати раду зі своєю бідою. Щоб оприявнити різні голоси, команда запустила відкрите запрошення доєднатися до проєкту. Учасниці заохочували різні історії від приватних осіб, громадських організацій чи інституцій: ініціативи, що перетворювали покинуті будівлі у відносно безпечних регіонах країни на житло для ВПО; збереження культурної спадщини від руйнувань; переосмислення власного помешкання та відносин з сусідами заради спільного відновлення зруйнованого тощо.

Саме на цих процесах «підлаштування» акцентують увагу в проєкті «Краса турботи» у просторах Арсенале і Джардіні. Павільйони так само обладнувались «під себе», як і непривітні простори укриттів.

В Арсенале у темній залі з низькою стелею облаштували затишок, що з самого початку не викликав такої асоціації, залишаючись клаустрофобно-непривітним для більшості відвідувачів. Простір, у якому доводиться лишатися заради безпеки, учасниці колективу «допрацювали», додавши у нього меблів і предметів, кожен з яких розповідає власну історію. Застосовуючи навички з облаштування, «присвоєння» простору, здобуті за період війни, вони зробили його більш затишним і краще придатним для перебування. Групи знайомих об’єктів метафорично відтворювали просторові ситуації, прожиті або створені різними ініціативами чи приватними особами.

Зрештою, доти непривітна темна зала почала нагадувати вітальню зі звичними атрибутами: обідній стіл зі стільцями, ліжко, заклеєне скотчем вікно, люстра, фікус. На одну зі стін павільйону проєктувалася презентація з прикладами ініціатив, історії яких були зібрані командою.

У садах Джардіні було вкрито довгий обідній стіл — символічна дія спільної трапези для передання знань і досвіду. Зібрані історії були вишиті на скатертині й описані на інших елементах (до прикладу, на тарілках), об’єднуючи всю інсталяцію. Довга скатертина оповідала про те, що вже сталося, а її нескінченність вказувала на тяглість. Війна не завершена, і попереду — ще більше трагедій і турботи.

Команда: Дарія Боровик, Ніна Диренко, Дарина Пирогова, Вадим Сідаш.

Команда «30%» досліджувала масштаби й наслідки того впливу, що чинить війна на природу. Ліси, поля і водойми — це основа українського природного середовища. Автори говорять про колоніальне споживацьке минуле, руйнівність війни сьогодення та потенційне майбутнє з перспективи вчених і захисників, які вивчають відповідні біотопи.

Втім, військові дії, що ведуться на території українського степу, та масштаби замінувань цієї території, окрім руйнувань, дають також і надію на хоча б часткове відновлення земель, деградованих від неналежного використання. Так само греблі, що будувалися за радянських часів і в період незалежності, сприяли зменшенню водного покрову через замулення й поступове висушування річок. Підрив греблі в деяких випадках сприяв поступовому відновленню природного середовища (як це сталося з річкою Ірпінь у Київській області). Проте для українських лісів війна може мати фатальні наслідки. Пожарища, що виникають через мінування та обстріли, вирубування для військових потреб — усе це не сприяє збереженню екосистем лісів. Тож виникає запитання: вплив війни (військових дій) — остаточне знищення чи шанс на очищення від помилок минулого та відновлення природного стану екосистеми?

При цьому ті ж 30% суходолу й акваторій мають стати заповідними до 2030 року згідно зі «Стратегією збереження біорізноманітності» ЄС. Членство у ЄС для України стає дедалі реальнішим і ближчим — утім, плани заповідних територій нашої країни у половину менші. Команда проєкту розмірковує, чи може Україна віддати 30% земель природі. Наслідки війни роблять цю цифру реальнішою, якщо зважати на масштаби руйнувань і замінованих територій. Та які саме землі увійдуть у ці 30%? І чи зможемо ми заборонити людську діяльність на майже третині територій країни?

В Арсенале представлені три відеороботи («Ліс», «Степ» та «Вода»), що стали осердям проєкту. У цих відео науковці та природоохоронці розповідають про те, як постраждала природа України, та про потенційні шляхи її відновлення, і шукають відповіді на запитання: якими ж будуть ті 30% території, що їх ми повернемо природі? Науковці мають різні думки з цього приводу. Хтось каже, що ми повинні залишити ці території, запобігаючи людському втручанню у відновлення екосистем. Інші ж наполягають на потребі контрольованого відновлення природи, щоб запобігти неконтрольованому поширенню інвазивних видів (таких, що завезені з інших кліматичних зон і завдяки сприятливим умовам можуть швидко поширюватися, витісняючи інші види).

У Джардіні була представлена друга частина проєкту — інсталяція, що візуалізує один із проявів небезпеки війни. Земляні вали позначили червоними й білими прапорцями, — маркерами безпечної/небезпечної ділянки, що використовуються зараз в Україні як у країні, котра вважається найбільш замінованою у світі. Спочатку ці прапорці нагадують про подібні позначки, якими у сільському господарстві маркують різні культури. Але для українців їхні сенси змінилися.

Команда: Олексій Биков, Вадим Денисенко, Уляна Джурляк, Світлана Конопльова, Дана Косміна, Борис Медведик, Наталія Мисак, Іван Протасов.

Фокус проєкту зосереджено на символі руху у майбутнє, яким є хода. «Майбутнє існує, допоки існує марш» — ключова теза колективу. Учасники переосмислили сучасні форми спільного. Центральна не так архітектура, як спільні дії, котрі безпосередньо впливають на архітектуру, що тут постає не об’єктом, а живим процесом спільного створення, що активно розвивається. 

Спільна практика є проявом нашої колективної відповідальності за майбутнє. Українці здатні консолідуватися в критичній ситуації. З початком воєнного стану мирні практики протесту переросли в численні самоорганізовані ініціативи. Активісти продовжили свою соціальну діяльність у нових ролях: як військові, волонтери, політики тощо.

Проєкт «March on» — поліфонічна структура, що складається з трьох частин:

• «March on», макет демократичного маршу, розміщений у Джардіні (автори: Олексій Биков, Дана (Богдана) Косміна, Іван Протасов, Уляна Джурляк);
• «March off», макет руйнування/відновлення в Арсенале (Світланка Конопльова, Борис Мєдвєдєв);
• Відеоінсталяція «Human chain», що транслюється в Арсенале (Наталія Мисак).

Інсталяція «March on» розташована поміж захисних земляних конструкцій у Джардіні. Подовжена платформа, що не містить архітектурного об’єкта як такого, привертає увагу до людей, задіяних у спільній дії маршу. Це — наше місто майбутнього, в котрому вільне волевиявлення доступне для різних поглядів і проявів активізму. В інсталяції люди не стають єдиним цілим, де кожна окрема людина є лише частиною загального. Людські фігури й ідеї, що їх вони виголошують, є центральним елементом композиції, а не вторинним інструментом масштабування дійства.

У просторі Арсенале було показано дві роботи — макет «March off» і відеоінсталяцію «Human chain». 

«March off» — макет, що свідчить про взаємозалежність процесів відновлення і руйнувань, неможливих один без одного. Руйнування деструктивне, але надає простір для звільнення й побудови нового. Макет створено з уламків, знайдених під час волонтерських очищень звільнених районів Київської області. Це мерехтливий, ефемерний напівпрозорий ландшафт, де людські фігури опиняються або в травматичному середовищі руйнації, або перед прикладами майбутньої архітектури, що існують в одному часопросторі. 

Відеоінсталяція «Human chain» Наталі Мисак окреслює новий поворот у виробництві архітектури. Концепція спільного стає інструментом агентності й побудови збалансованої взаємодії держави, ринкової економіки та громадянського суспільства. 

Розвиток міст та архітектури в Україні має певні зрушення, які віддзеркалюють «розриви» в політичному процесі. Перший розрив між політикою централізованого планування розбудови міст у радянський час і ринковим розвитком міст з’явився після здобуття Україною незалежності. У фокусі уваги фільму — зокрема, поява нового спільного в архітектурі, що слідує за другим «розривом» — повномасштабним вторгненням Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Цей етап базується на різних викликах, які ставлять перед нами війна і ситуація постійної руйнації.

Фільм демонструвався у вигляді триканального відео, що стало спробою помислити про одночасність і взаємозалежність між кількома способами формування простору. Кожна з трьох частин окреслює процеси, що показують різні точки зору на спільне. Перша частина — про безпосередню реакцію на екстрені умови війни — показує колективні дії, самоорганізацію та трансформацію вже наявних ініціатив. Друга містить міркування про тенденції, що наближають нас до якісної зміни виробництва архітектури в Україні, і про важливість їх соціального виміру. Третя ж частина запрошує до роздумів про трансформацію міст, спонукає до пошуку точок перетину, які допомогли б нам сформулювати спільне бачення майбутнього.

З 14 грудня 2023 по 7 січня 2024 року в музеї Ханенків експонувалася виставка, присвячена Павільйону України на 18-й Архітектурній бієнале у Венеції під назвою «Перед майбутнім». У межах виставкового проєкту відбувалася серія панельних дискусій щодо ключових тем висловлювань, представлених на бієнале, але також обговорювалась і майбутня участь України в наступній 19-тій Бієнале архітектури у 2025 році.

Питання, яке стоїть найбільш гостро, — процедура організації представництва країни, тобто регламентований процес обрання проєкту (конкурс) та сформульовані вимоги до нього. На сьогодні немає затвердженої нормативної документації щодо процедури участі України у Бієнале архітектури, хоча для Бієнале мистецтва вона була розроблена ще у 2018 році. Мистецька бієнале за своєю суттю є зрозумілішою для широкого загалу. Різниця передовсім полягає в усвідомленні потреби представництва держави на цьому специфічному майданчику. 

Другою проблемою, яка породжує першу, є брак інституційної пам’яті та відсутність у головних стейкхолдерів усвідомлення важливості представництва країни на Венеційській бієнале архітектури. Профільне Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури, що мало б відповідати за розробку процедури, не приділяє цьому достатньо уваги, а короткі політичні цикли в країні не сприяють передачі накопиченого досвіду у державних інституціях від команди до команди. 

Культурна дипломатія, котра включає у себе зокрема представництво країни на міжнародних культурних подіях, дозволяє державі бути суб’єктною, видимою на міжнародному ландшафті.

У 2023 році участь України було реалізовано за рахунок надзусиль команди, що взяла на себе відповідальність за цей процес. Утім, представництво країни на міжнародному культурному майданчику не може перебувати у стані «перманентного стартапу». Чи не стане бездіяльність сьогодні черговою паузою тривалістю в дев’ять років? Відсутність легальної процедури, інституційної сталості та підтримки процесу з боку держави ставить під питання подальшу участь України у Бієнале архітектури.

Отже, Україна взяла участь у 18-тій Міжнародній архітектурній бієнале. Це результат надзусиль команди та підтримки Венеційської бієнале, що надали простір і ресурси для втілення проєкту. Що ця участь означає для нас? Це питання залишається відкритим. З одного боку, Україна була суб’єктна і видима для широкого світового загалу, доносячи свою перспективу погляду на майбутнє. Те, що павільйон увійшов до списку найцікавіших, представлених на Бієнале архітектури за версією британського архітектурного журналу Dezeen, та отримав позитивну оцінку в італійському культурному виданні exibart, — безумовно, важливі досягнення для країни, що воює. Франческо Ліджері у статті для exibart зазначає:

Чим стане ця участь — лише одноразовим щасливим збігом обставин, що не призведе ні до яких змін у сприйнятті Архітектурної бієнале всередині країни, чи все-таки початком системної роботи? Сьогодні важко про це судити. Рішення щодо наступних дій України у підготовці до Бієнале архітектури — 2025 повинне бути ухвалене в найближчі місяці 2024 року, в разі якщо ця участь все ж відбудеться. Залишається сподіватися, що зусилля, докладені командою павільйону у 2023 році, дадуть результат.