Тяга до волі: анархічні ідеї в українському мистецтві

Анархізм як суспільна ідея відображає прагнення до свободи, самоврядування та спротиву будь-яким формам пригнічення. В українському контексті ці цінності мають глибокі історичні, культурні й політичні корені. Мистецтво, як віддзеркалення суспільних настроїв, неодноразово ставало простором для дослідження анархії, її ідеалів і суперечностей. Це, зокрема, ілюструє зацікавленість деяких наших знакових художників постаттю Нестора Махна.

21 січня 2024 року в Одеському національному художньому музеї мала відкритись виставка Давида Чичкана «Зі стрічками та прапорами». Давид — український «рисовальщик» (за самовизначенням) та анархіст, який не приховує, а навпаки, всіляко розкриває свій світогляд у роботах. Завдяки десятиріччям радянської пропаганди, що вбачала загрозу та конкуренцію в анархістських ідеях, у нашій масовій свідомості вони стереотипно сприймаються як уособлення безладу. З іншого боку, криза та крах радянського проєкту спричинили відторгнення чималою кількістю українців лівих ідей як таких. Не дивно, що перший же анонс виставки Чичкана викликав ґвалт негативних коментарів від спільноти, яку збентежила художня практика та політична позиція автора.

Невдоволення суспільства швидко переросло у хейт у соцмережах, репости з образами у бік робітників музею та навіть погрози спалити будівлю інституції з боку представників праворадикальних організацій. Потрапивши в цейтнот, команда музею була змушена спочатку сповістити про «тимчасове скасування відкриття», а через день повністю відмовитися від виставки. Під дописом про це було багато радісних відгуків. Опоненти вкотре зрозуміли, що подібними діями можна скасувати майже все, що не подобається.

Таку реакцію представників різних прошарків суспільства на неприйнятні з їхньої точки зору культурні події зустрічаємо не вперше. Випадок із проєктом Давида Чичкана став черговим прикладом того, що українське суспільство досі не навчилося діалогу, а ідеї анархії провокують насильницьку реакцію.

Акції, які призводять до придушення мистецького висловлювання, важко назвати такими, що відповідають цінності свободи. Але ж саме її ми виборюємо у протистоянні з агресією російської диктатури.

У ХХ столітті Україна дала світу перший приклад анархістської самоорганізації як соціальної та воєнної потуги. Але наше суспільство так і не сформувало спільної або хоча б поміркованої думки щодо постаті її провідника — батька Махна. Він захищав своє бачення України селянської та боровся за її інтереси, чи як анархіст вів деструктивну діяльність, яку ми не підтримуємо та навіть засуджуємо?

Для світу Махно став справжнім символом, навіть іконою анархізму. Його образ є знаним в мистецтві й культурі як раніше, так і тепер. Звернення до його постаті та ідей зустрічаємо у творчості митців та філософів і в Україні, і поза її межами.

В українському мистецтві цікавість до Нестора Махна виникає ще в першій половині ХХ століття. Примітним є доробок уродженця Мелітополя Олександра Тишлера, який мав нагоду особисто стикатися з махновцями. Він створив цілу серію полотен на махновську тематику. Одну з робіт цього циклу нині зберігають у Національному музеї «Київська картинна галерея». Кілька робіт Тишлера, що належали до цієї ж серії, перебували в Мелітопольському краєзнавчому музеї, який тепер опинився під окупацією; за останніми даними, ці твори могли бути викрадені й вивезені до Росії. 

Звернення до анархічних мотивів зустрічаємо і наприкінці ХХ століття. Леонід Войцехов, легендарний одеський художник, куратор та ініціатор різноманітних мистецьких акцій, здійснив у своїй творчості справжній анархічний прорив. Його йменують геніальним нереалізованим проєктувальником, оскільки більшість ідей Войцехова так і залишилася в планах або у формі ескізів. Серед таких задумів був навіть «Махноленд» — парк за аналогією з «Діснейлендом»; а також концепція «музею або храму Махна». Друзі художника розповідали, що він настільки захоплювався темою анархізму та постаттю Нестора Махна, що вважав себе мало не його реінкарнацією.

Варто пригадати останню роботу, яку Леонід Войцехов встиг створити незадовго до смерті, — диптих «Час сідлати!» (зберігається в колекції Музею сучасного мистецтва Одеси). Він складається з двох творів із однаковим сюжетом: Нестор Махно з конем та гаслом «Час сідлати!» — українською та російською мовами. Герой дивиться на глядача як на наступного борця за свободу. Уся творчість Войцехова маніфестує анархічний стиль мислення, вічний бунт і протест, прагнення до вільного самовираження.

На цьому моменті хотілося б зробити невеличку примітку. Виставка Дослідницької платформи PinchukArtCentre «Олександр Ройтбурд. Теорема влади» відкрила маловідому співпрацю художника з політичною організацією «Братство». Зокрема, Ройтбурд зробив дизайн серії футболок із портретами важливих постатей українського та міжнародного визвольного руху.

Серед них — зображення Нестора Махна з провокативним гаслом: «Бий правих, доки не полівішають. Бий лівих, доки не поправішають». Цей факт (як і футболка з портретом Симона Петлюри) певною мірою ставить під питання однозначність негативного ставлення Ройтбурда до лівих ідей чи до образу українського анархіста.

Значний внесок у поширення анархічної тематики як важливої складової нашої історії через культурні заходи зробив Олесь Доній, організовуючи у Гуляйполі тематичні фестивалі мистецтв. Ці заходи залучали художників, музикантів та дослідників, що в такий спосіб актуалізували образ Махна і переосмислювали його спадщину.

Попри скандали та агресивне неприйняття, роботи Давида Чичкана все ж успішно експонувалися в інших містах — наприклад, у Дніпрі, Львові, Кривому Розі та тій самій Одесі. Вони викликали різні реакції, але здебільшого допомагали виявити й проговорити складні питання лівих і анархічних ідеологій, що для значної частини суспільства залишаються незручними. 

У цьому контексті цікаві й художники, які протиставляли себе лівим, та все одно зверталися до постаті Махна. Зокрема, Іван Семесюк і Андрій Єрмоленко мали власні візії образу батька Махна, створюючи свої інтерпретації бачення ним волі. Єрмоленко, який у 2024 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка, свого часу створив цілу серію робіт «Воля або смерть», Портрет Махна авторства Семесюка у 2010 році експонувався на виставці під кураторством Катерини Дьоготь «Якщо / Если / IF». Українське мистецтво на зламі» в російській Пермі. Отже, анархічні ідеї та образи, попри стереотипи, не завжди тотожні суто лівій платформі — це набагато ширше поле культурно-політичних експериментів.

Певним продовженням анархічних пошуків є роботи іншого учасника виставки 2010 року в Пермі Володимира Кузнецова з серії «Коліївщина» та його стінописи в Європі, що несли радикальні антибуржуазні меседжі.

А в Одесі після повномасштабного російського вторгнення реалізується проєкт «Воля не смерть» Володимира Уманенка, який також працює з темою свободи й самовизначення. В міському просторі він виставляє плакати українських та закордонних художників, присвячені боротьбі із країною-агресоркою, протистоянню диктатурі. Воля як цінність (не лише в політичному, а й в особистісному сенсі) продовжує хвилювати українських митців навіть у складні часи війни.

У часи криз українське суспільство часто тяжіє до анархічних рішень. Це проявляється як у мистецтві, так і в соціальних протестах. Революції стали частиною нашої історії не через бажання хаосу, а через прагнення до справедливості та волі. Так само й мистецтво — воно не просто відкидає інституції, а шукає нові форми взаємодії, свободи й відповідальності.

Одним із прикладів анархічного духу в сучасному українському контексті є поява саморганізованих мистецьких інституцій та ініціатив. Вони часто виникають на противагу офіційним культурним установам або ж як реакція на надмірну бюрократизацію. Їхня структура здебільшого горизонтальна, без чіткої ієрархії, що дозволяє учасникам спільно ухвалювати рішення та реалізовувати візії вільного мистецького простору. Колектив «Худрада» в Києві, заснований художниками, кураторами й критиками, створює альтернативні формати обговорень і виставок, уникаючи жорстко прописаних ролей і формальних обмежень. Ці ініціативи не лише слугують втіленням «відкритого дому» для митців, а й є мікромоделями того, як може існувати культура без надмірних регламентацій, у середовищі, де спільнота сама визначає свої правила гри. 

Яскравим прикладом самоорганізованої ініціативи, близької за духом до анархізму, є простір «СРЗ-2» в Одесі на території колишнього судноремонтного заводу. Творчість тут проявляється за принципами обміну досвідом і волі творити без особливих обмежень та тиску. Просторі цехи, які раніше слугували для промислових потреб, тепер стали майстернями, виставковими залами та лабораторією експериментального мистецтва. Завдяки таким безцензурним зонам митцям вдається не лише переосмислити індустріальну спадщину Одеси, а й побудувати  власну, не формалізовану культурну стратегію, що резонує з анархічними цінностями свободи, солідарності та самоорганізації. На території СРЗ-2 орендували майстерні багато відомих сьогодні одеських митців: Василь Дмитрик, Наталія Кушнір, Дар’я Чечушкова та інші.

Питання залишаються відкритими, а мистецтво, ймовірно, і надалі буде простором, де воля та анархія йдуть пліч-о-пліч.

У періоди суспільних зламів нові ініціативи можуть з’являтися раптово, потужними вибухами творчості. Ми ще не можемо напевно сказати, у якому саме напрямку розвинуться сьогоднішні молоді художники, але, судячи з історичних паралелей та поодиноких мистецьких акцій, можна припустити, що тяжіння до бунту, свободи та анархічного духу не зникне. Адже боротьба українських громадян за волю триває — як на фронті, так і в культурному полі.

Ця фраза, закарбована в останніх проєктах українських художників, здається ідейною квінтесенцією всього руху за свободу, від батька Махна й аж до молодої генерації митців, що ще заявить про себе.