10 думок дизайнерів Аліни та Дмитра Сердюків

Двоє  українських дизайнерів й за сумісництвом подружжя —  Дмитро та Аліна Сердюки — у 2018 році заснували бренд одягу byMe. Вони створюють  одяг та аксесуари, концептуально пов’язані з  українськими традиціями та мистецтвом. Раніше бренд випустив колекції за творчістю Тараса Шевченка, за мотивами косівської кераміки, а також за фільмом «Довбуш». Навесні 2024 команда презентувала колекцію «Березіль», натхненну творчістю Леся Курбаса. А вже невдовзі, у квітні, світ побачить колекція  «Капсула» — колаборація з Мистецьким Арсеналом про будівлю та її історію. Про це та інші пошуки творчої пари — у розмові.

Дмитро Сердюк: Ми з Аліною вже 18  років разом, а у шлюбі —  13. Саме з цього розпочався бренд byMe. Ми зрозуміли, що коли працюємо на різних роботах, то нам не вистачає часу, проведеного разом. Аліна була маркетологинею на СТБ, я працював у сфері безпеки, й ми вирішили створити щось своє, хендмейд byMe. Наші перші вироби —  шкіряні ремені та аксесуари, проте ми не виготовляли їх довго, бо швидко прийшов час, коли зрозуміли, що нам дуже мало цього обʼєму і потрібно створювати щось масштабніше —  одяг.

Аліна Сердюк: Треба пояснити, мабуть, процес, коли народжується продукт, від самого початку до кінця. Наша ідея починається не з одягу, а з сенсу, з теми, яку ми хочемо розкрити через свій одяг, тому що наш бренд — це тільки інструмент, щоб закохувати в українське. Найчастіше ця ідея виникає в нас обох із Дмитром. Щось видумую я у своїй голові, щось Дмитро, і потім ми, перемовляючись, дуже часто кажемо одне одному те ж саме. 

Потім ця ідея переростає в глибоке дослідження теми. Наведу приклад: косівська кераміка. Коли нам потрібно було створити колекцію осінь-зима, то ми з Дмитром поїхали на два тижні в Косів, в експедицію, де досліджували музеї, спілкувалися з провідними науковцями й науковицями, щоб дослідити історію косівської  кераміки. Знайомилися із сучасними майстрами, щоб зрозуміти, який вигляд вона має. Також були на косівському базарі — осередку всього традиційного, дивилися, яке воно було колись і яким є сьогодні, також знайомилися з викладачами інституту, де навчаються майстри кераміки. 

Отак повільно й різносторонньо ми досліджуємо цю тему. І потім уже працює наша графічна дизайнерка: створює одяг, в якого є той сенс. Ми презентуємо колекцію, щоб люди дізналися, що таке косівська кераміка, який вигляд вона має і що одяг, який вона обирає, не є абищицею — в ньому зашита ідея.

Аліна: Інтуїція.100%

Дмитро: Але ми зараз цю інтуїцію намагаємося підкріплювати точним плануванням і використовуємо інструменти, які нам показують цифри, й по цих цифрах орієнтуємося: що нам треба створювати, в якій кількості, на кого ми орієнтуємося, який сегмент, куди ми рухаємося, які кошти вкладаємо і так далі.

Аліна: Ну, якщо сказати, що бренду зараз 8 років, то 7 років ми працювали за інтуїцією, а останній рік намагалися працювати з цифрами.

Дмитро: У мене немає кумирів. Діалог ми зазвичай ведемо не з іншими дизайнерами, а з музеями, наприклад, або з митцями, які створюють щось цікаве українське,  тому саме в цьому напрямку ми дивимося як бренд.

Аліна: Я зараз зосереджена на всьому українському. Після повномасштабного вторгнення  ще більше зрозуміла, наскільки мало знаю про видатних українців, наші традиції та історію. Я настільки поглибила свої знання, що, мабуть, мої кумири — це всі важливі постаті з історії України.

Аліна: Можемо поділитися, що наша наступна велика колекція буде влітку. Вона присвячена «скрипниківці» — Харківському правопису. Там ми, звісно, будемо розповідати не тільки про «скрипниківці», а й про багатьох громадських діячів, повʼязаних з мовою, які нас надихають. 

Також можемо згадати про Сергія  Дудку, сучасного кераміста косівської кераміки. Спілкуючись з ним, я відчувала, що коли пройде ще сто років, то він точно увійде в історію. Так, як його попередники в ХV столітті. Мені здається, що їх (прикладів для натхнення) дуже багато.

Дмитро: Коли ми створювали колекцію, присвячену Тарасу Шевченку, то відкрили його для себе зовсім з іншої сторони — і це неймовірно! Також, читаючи сучасну літературу, бачимо дуже багато талановитих письменників, ідеї яких ми теж хочемо транслювати в майбутніх колекціях. Але це поки на етапі дослідження. Ми вишукуємо тих, хто нам сподобається й буде з нами на одній хвилі.

Аліна: Ми гуляли, говорили про косівський орнамент,  подільські килими,  косівську кераміку і подумали, що, можливо, ми розкажемо про український театр. Хоча  розуміли, що самі майже нічого не знаємо про нього. І мені справді соромно казати, що до того, як почати колекцію, все, що я знала про Леся Курбаса — це тільки назву такого проспекту в Києві… Але тепер я щаслива, що зробила велике дослідження і знаю багато не тільки про Леся Курбаса, а й режисерів, акторів і акторок театру «Березіль», як цей театр розвивався і трагічно припинив своє існування.

Ідея виникла так: ми захотіли розказати про український театр. Коли почали шукати, про кого є сенс розказати на основі українського театру, звісно ж, натрапили на Леся Курбаса і «Березіль».

Аліна: Над розробкою працювала команда. Наша дослідниця, проєктна менеджерка Сніжана, відповідала за комплексне дослідження і подачу головної інформації, тобто величезну презентацію, щоб потім уся наша команда далі могла працювати з цією колекцією, адже йдеться  не просто про пошиття сорочки, яку варто продати, а про сенси. Щоб аудиторія, яка взаємодіє з колекцією, знала,  хто такий Лесь Курбас, хто такий Микола Куліш, які актори були залучені, які спектаклі ставили і взагалі — що це був за театр. Звісно, команда — це найперші, хто має знати більше.

Аліна: Ми поділили різні джерела інформації між командою. Ми з Дімою брали на себе читання всіх книжок із теми дослідження.

Дмитро: Ми знайшли багато літератури, яка залишилася в одиничних примірниках. У нас навіть є збірка Миколи Куліша, підготовлена його сином і видана в Штатах. 

Аліна: Всією командою ми також ішли до музею, брали екскурсію, додатково зустрічалися з науковцями й науковицями, тому що після екскурсії ще залишилася купа питань. Потім Дмитро знайшов, що останню виставу, яку ставив Лесь Курбас — «Маклена Ґраса» за пʼєсою Миколи Куліша, — сьогодні ставить Малий театр. Так ми познайомилися з акторами театру, пішли на цю останню, незавершену виставу Курбаса. Вона неймовірно потужна і важлива!

Дмитро: А ще в цьому театрі ми зробили презентацію колекції.

Аліна: Так, гостям, які прийшли до нас на презентацію, розказали про театр «Березіль». А після презентації всі пішли на 3-годинну виставу «Маклена Ґраса».

Дмитро: Ми  ніби прожили цю виставу і пройнялися театром Курбаса загалом. Розуміли, як важко було творити в ті часи.  Можливо, багато питань є до творців того часу, оскільки чимало  з них на якомусь етапі підтримували радянську владу. Але ж потім приходило просвітлення й розуміння —- і за це вони часто розплачувалися власним життям.

Дмитро: Мені дуже подобається підхід Леся Курбаса до створення чогось нового: не боятися, експериментувати і транслювати своїй команді, що це все реально. Ми саме тут, у цьому моменті життя, можемо впливати на велику кількість речей. Ми не  просто виконавці — ми творці. 

Лесь Курбас зібрав навколо себе такий сильний колектив що вистави й, зокрема, декорації запам’ятовувалися й викликали у всіх захват.. Команда театру Курбаса також експериментувала з анкетами, що їх роздавали глядачам після вистави. Це ті самі опитування, які зараз використовують великі компанії. Команда Курбаса застосовувала цей метод і знала, що десь недокрутили, що десь було не так показано… Вони були дуже мобільними, як на той час. 

Аліна: Мені ще резонує, як Курбас організовував театр з комерційного погляду, як бізнес. Мені це дуже схоже з тим, як будуємо бізнес ми, byMe. Я читала в одній книжці, що коли Лесь Курбас приходив на роботу, вітався з усіма, вони спілкувалися на «ти». Звичайно, під час радянського режиму так було не заведено, усі спілкувалися віддалено — на «ви». А вони — на «ти», це була дружня команда, справжня сім’я, вони разом навіть їздили на відпочинки. Мені максимально імпонує такий родинний підхід, як і в нас. У часи Курбаса цей метод був сміливим, навіть революційним.. 

По-перше, як ці шалені ідеї спадали йому на думку, коли ніхто так не робив? По-друге, це ж не одна-дві ідеї, кожна вистава мала якусь особливість, підхід. Його актори й акторки мали бути настільки різнобічно обдарованими, що вони навіть фехтуванням займалися, щоб знати й уміти абсолютно все. Сто років тому це було справді революційно! Це зараз нам здається, що така практика очевидна, а тоді треба було бути справжнім сміливцем і дуже креативною людиною. Якби радянська влада не здійснила  злочин проти представників Розстріляного відродження, то Лесь Курбас, як і всі інші, міг би прожити своє життя повноцінно. Він міг би показати світові, наскільки передовим є український театр. Я не виключаю, що він міг би бути найвідомішим у Європі.

Це була тристороння колаборація з Film.UA, дистриб’ютором фільму  «Довбуш», та магазином «Всі.Свої». Наше завдання було багатовекторним: грубо кажучи, ми мали  створити колекцію до фільму «Довбуш»; але якщо все ж таки говорити в деталях, то ми мали ще раз нагадати, що Україна й українці — це ті, хто борються за свою свободу. 

Нашим завданням було розкрити суть боротьби опришків, їхню натуру та характер війни тих часів.  У процесі підготовки колекції ми також трошки досліджували зброю. До речі, тут  позитивно вплинуло дослідження косівської кераміки, тому що це майже один і той самий регіон, де жив Довбуш. Наприклад, у фільмі є такий момент, коли Довбуш каже, що «треба йти на Кути», а Кути  — це один із трьох головних регіонів косівської кераміки. Тож ми відвідували музей у Косові, знайомилися зі зброєю опришків. Ми бачили, як ці історичні бартки (топірці) по-різному виглядали.

Дмитро:  Після презентації колекції в палаці Довбуша ми їздили в Косів на майстерклас до кераміста Сергія Дудки і там познайомилися з актором, який грав Івана Довбуша, — Олексієм Гнатковським. Ми почали спілкуватися, і так класно в нас усе заметчилося, що подарували йому речі з цієї колекції.

Найцікавіше, що колекція була суперспонтанною. Ми її вигадали за 6 днів, але виготовляли набагато довше. Побачили фільм «Довбуш» за кілька тижнів до прем’єри, нам дуже сподобалося, після цього пішли генерувати ідеї.

Аліна: Так швидко ми ще ніколи не створювали колекції.

Дмитро: У нашому випадку  «Закохувати в українське» — це не місія нашої роботи, а місія нашого життя, бо в нас цю фразу навіть закладено в ДНК компанії. 

Ми позиціюємо себе як бренд, який закохує в українське, тож максимально докладаємо зусиль для того, щоб люди закохувалися. Навіть наша бізнес-стратегія побудована саме на цьому фундаменті.

Аліна: База бренду — це в будь-якому разі наші з Дмитром життєві цінності та позиції. Я настільки фанатично ставлюся до всього українського, що не уявляю, як настане момент десь через 10, 20, 50 років, коли мене перестане це цікавити. Конкретно в наших головах не виникає спад — тільки зростання. Настільки цікаво все більше й більше дізнаватися, що іноді в мене одночасно лежить 10 книжок і мені хочеться одночасно читати 10 в одну й ту саму хвилину. Я не можу обрати, яка краща, тому що всі автори й авторки дуже цікаві.                                                                                                 

Дмитро: Найцікавіше, що велика кількість людей зараз не супердотична до українського, і нам треба щось із цим робити. Треба змінювати, шукати підходи, щоб їх спонукати до вивчення, ознайомлення, щоб ми не втратили нашу національність, державність, щоб ми були українцями до кінця й ніхто в нас не міг це забрати. Тому зі своєї сторони ми намагаємося показувати не тільки словом, але й ділом: допомогою Збройним Силам України та творчими ініціативами. 

Дмитро: Українці дуже талановиті й дуже стильні. Вийти на вулицю й подивитися, як люди вдягаються, як вони себе поводять, як спілкуються, то більшість  —  стильні індивідуальності.