Про зорі, космос, міський простір, музику, колір та інше у виставці «ПроЗорі»

До 29 червня 2025 року в Українському домі триває виставка «ПроЗорі». Вона присвячена творчості київських художників: Флоріана Юр’єва, Ади Рибачук та Володимира Мельніченка (подружжя також працювало під псевдонімом АРВМ — абревіатурою їхніх імен), Федора Тетянича та Валерія Ламаха. Організатори — Український дім та артфундація «Дукат». Куратори: Олена Грозовська, Михайло Кулівник, Катерина Лісова, Анастасія Яцковська. 

Урбаністичні, перформативні, музичні, космічні захоплення митців тут нерозривні з їхніми поглядами на суспільство XX століття та майбутнє людства. Більше думок — у відгуці на виставку.

Незадовго до кінця робочого дня на першому поверсі Українського дому вже майже немає людей. М’яко падає світло на опис виставки з написом «Про зорі», лишаючи на ній тінь від скульптури двох людей. В інших частинах залу розташовані короткі життєписи художників та ілюстрації створених ними абеток — символічних систем, якими вони послуговувались.

У Флоріана Юр’єва це метод кольорової транскрипції, де кожному звуку відповідає колір, а слова та речення формують свою  музично-колірну композицію. Федір Тетянич використовує абетку Фрипулью, що складається з дванадцяти знаків дня та дванадцяти знаків ночі. Подружжя Ади Рибачук та Володимира Мельніченка створило знаки життя — унікальну символічну систему. На перший погляд, нічого спільного між ними немає, але це — хибне припущення.

Перша зала на другому поверсі досліджує тему перевтілення. Мистецтво 1960—80-х усе частіше звертається до образів блазнів та арлекінів. Ці персонажі ще в середньовіччі промовляли незручні проблеми соціально-політичного життя, говорили правду за будь-яких обставин, зберігаючи гумор та іронічне світосприйняття. Тут ми їх бачимо в різних формах: картини, гравюри, скульптури та ескізи емблем інтер’єру для Київського палацу дітей та юнацтва.

«Кожен мудрий свого дурня знайде» — назва однієї з автолітографій АРВМ із циклу «Цирк». Ця серія — яскравий світ мандрівного театру, але не лише театру. АРВМ малюють, зокрема, Франсуа Війона — французького середньовічного поета, що висміював суспільство, та й до себе ставився не надто серйозно. Іронія взагалі є важливою для героїв виставки.

Театр тут — не лише в минулому, це — взаємодія тут і зараз. Вдягнувши костюм інопланетянина, Федір Тетянич з’являється на засіданні Спілки художників — ну і чим це не перформанс? Кваліфікувати за цю витівку Тетяничу нічого не можуть, що й робить її такою дотепною! Весь у неоні та головному уборі, Федір Тетянич виходить на Андріївський узвіз. Зараз складно уявити, як це сприйняли люди, одягнені в сіро-коричневе-всі-як-один вбрання, чий світогляд методично підганяли під шаблон, у який така витівка художника аж ніяк не вписувалась.

До експозиції цієї зали майстерно долучається добірка плакатів Валерія Ламаха. Політичний плакат для нього — своєрідна ікона. І дійсно, радянський період у пантеон виводить пролетарів, космонавтів, агрономів, науковців, будівельників — їм і присвячені ікони періоду. Цікаво, адже це захоплення політичними іконами виросло з дослідження Ламахом візантійського іконопису.

Колажність неабияк підкреслює протест художників проти сірости та безбарв’я свого часу. Вже згаданий Тетянич використовує не лише конвенційні матеріали, вирізки з журналів та газет, оголошень, але й сміття.

Картини та малюнки Флоріана Юр’єва, хоч він і робить звичні колажі, поєднані з кольорописними текстами, посиланнями на інші твори мистецтва, «картинами в картині». Справді, викликом може стати не лише вислів чи зображення, а й матеріал чи вибір кольору.

Митці, що жили за диктату соцреалізму, насправді були бунтівниками. Але це — лише невелика частина їхніх ризиків, адже більшість із них кидала виклик ще й архітектурним рішенням.

Зала праворуч присвячена міському простору. Втім, свої обʼєкти митці створювали не лише у Києві. Багато архітектурних творів з’явились у маленьких містах, адже це був безпечніший простір для експерименту. Локаціями для архітектурних об’єктів, мозаїк, барельєфів стали залізничні станції, заклади громадського харчування, підприємства, заводи.

Багато з цих творів художників-монументалістів зруйнували. Чи не найбільш приголомшливою є історія Стіни пам’яті авторства Ади Рибачук та Володимира Мельніченка. Стіна пам’яті мала стати частиною меморіального комплексу на Байковому кладовищі, що складався також із Залу прощань та крематорію.

Тринадцять років Ада та Володимир працювали над розробкою та побудовою Стіни — горельєфа, який зображає двадцять чотири різні композиції: сцени з міфології, історії тощо. Наприкінці березня 1982 року на неї вилили триста самоскидів бетону через звинувачення у суперечності «принципам соціалістичної моралі та етики».

Будинок «Літаюча тарілка» Флоріана Юр’єва пережив радянську епоху, але не відомо, чи переживе хаотичну забудову Києва. У приміщенні знаменитої тарілки знаходиться частина Українського інституту науково-технічної експертизи та інформації. Навколо ж неї росте будівля ТРЦ, яка, на жаль, поглинає пам’ятку. Більше про ситуацію можна дізнатись у біографічному фільмі «Нескінченність за Флоріаном» режисера Олександра Радинського.

На третьому поверсі виставки «ПроЗорі» зібрані роботи художників на різноманітні теми, але між ними є спільне — це чуттєве сприйняття світу та осмислення теми взаємопов’язаності всього живого. Між другим та третім поверхом Українського дому — великі сходи, що ніби розділяють земну частину творчості митців та космічну. Горішній поверх, до того ж, має форму кола, що робить його схожим на орбіту.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції, бомбардування Хірошіми та Нагасакі — ті події, що роблять усіх травмованими. Серія «Хіросіма. Ядерна трагедія» авторства Ади Рибачук — про створінь, не схожих на людей. Здається, що це інопланетяни, які спостерігають за руйнуванням земної кулі з космосу.

Тема інопланетного, космічного є напрочуд популярною у 60-х роках ХХ століття. Перший політ у космос, висадка на Місяць — часто ці події йменують підкоренням простору, але чи це дійсно так? Технократичному підходу художники протиставляють свою альтернативу: космос — метафора безмежності. Завдяки їй вони досліджують місце людини у всесвіті, думають про роль творчості, культури.

В останній залі — портрети, осмислення класичних сюжетів. «Козак-метелик» — картина, що відсилає до козака Мамая. Він сидить, схрестивши ноги, і ніби медитує: козака Мамая і справді можна вважати трохи буддистом. Яскраве внутрішнє життя, багатовимірність сюжетів і тем, про які думають митці, не можуть не захоплювати.

І вони втікали. Втікали в дослідження пам’яті, кольору, місця людини в цьому часопросторі. Думали про небо і, звісно, про зорі. В час, коли свобода мріяти та навіть мислити була розкішшю, їм це вдавалось. Виставка «ПроЗорі» в Українському домі є шансом для глядачів стати частиною чарівного світу.