Коли людина стикається з конфліктом віч-на-віч, вона вимушено дізнається його деталі, що стосуються низки окремих ситуацій, злочинів й осіб, які, на перший погляд, зовсім не мають нічого спільного. Проте світ — зв’язаний.
Повномасштабне російське вторгнення у 2022 році вирвало нас з інформаційної бульбашки та продемонструвало зв’язки з іншими країнами та їхніми історіями, повʼязаними з боротьбою. Не завжди за незалежність, проте завжди за свободу і спокій. Те, що відбувається за тисячі кілометрів, стало важливим. Тож з’явилася ідея для проєкту, який буде говорити голосами людей з різних куточків світу. Проєкту, де кожен голос має значення.
У співпраці з Odesa Photo Days Festival та агенцією Magnum Photos львівський артцентр «Jam Factory» представив мультимедійну фотовиставку BEYOND THE SILENCE. Це міжнародний проєкт, що досліджує зв’язки між Україною, Казахстаном, Мексикою, Нігерією та М’янмою. Це виставка, яка кричить історіями й досвідами дванадцятьох фотографів з різних частин світу та візуалізує їхні роздуми про спільні соціальні й політичні виклики.
Митці працювали над темами: «Територія», «Боротьба та/чи адаптація», «Викрадення людей» та «Цензура». Завдяки візуальному наповненню виставки можна побачити історії боротьби та дізнатися про долі викрадених людей.
Кураторка проєкту Катерина Радченко у коментарі «Українській правді» наголосила, що важливо не лише чути про загальні проблеми, а й побачити у них щось спільне, що поєднує такі різні країни, як, скажімо, Німеччина, Мексика та Україна. А також поставила ключову риторичне запитання до всієї виставки: чи справді війна в Україні найбільш візуально задокументована?
І справді, якщо подумати, то матеріалів, які б розказували про життя в окупації, не так уже й багато. Адже їх знищували та продовжують знищувати, щоб правда не вийшла назовні, або ж видаляють самі автори для того, щоб просто вижити. Однак кожен хоче бути почутим, тому Михайло Палінчак присвятив свій проєкт «Щоденник окупації» історіям дев’ятьох людей. Лише вісьмом з них вдалося вижити під час окупації.
Зі щоденниками треба ознайомлюватися з ліхтариком. Це зроблено, щоб наблизити глядача до тих обставин, за яких авторам доводилося писати свої болючі історії. Саме в цей момент ти відчуваєш якийсь непереборний страх, наче хтось зараз побачить тебе і неодмінно покарає. Ти чуєш той самий вибух за вікном, коли влучили в дім сусідки. Крик, що розриває душу. Тишу, яка дзвенить у вухах та кричить, мов галаслива чайка. Ти відчуваєш страх, яким пронизаний кожний куточок вулиці. Вона пахне ним, залишаючи гіркий присмак крові та смерті, адже тіла вже не ховають — їх просто переступають і йдуть далі. Сил уже немає. Є тільки неспинне бажання вижити.
Кожен з авторів пов’язаний одне з одним. Вони ведуть діалог між собою та глядачем за допомогою фото й відео, щоб розкрити те, що проходить повз медіапростір і часто залишається неусвідомленим.
Проєкти Дарʼї Свертілової з України «Колись вони були тут» та Сая з Мʼянми «Сліди відсутности: насолоджуйтеся нашими трагедіями» утворюють органічний ансамбль. Роботи доповнюють одна одну та викликають рефлексію. У свідомості одразу постає безліч запитань. Як це сталося? Чи відчувала людина в день зникнення, що більше не побачить своїх близьких? Чи жива вона взагалі? Яка її доля?
Дарʼя Свертілова «Колись вони були тут»
Сай «Сліди відсутности: насолоджуйтеся нашими трагедіями»
Це не просто виставка — це книга, у якій написані історії про боротьбу та страждання людей різних країн, поколінь та досвідів. Тут починаєш усвідомлювати, що не маєш права сліпо злитися на когось за те, що він тебе не розуміє. Адже ти не розумів його. Ти не бачив того, через що довелося пройти цій людині. Наші досвіди різні, але ми — звʼязані. Тому в просторі артцентру «Jam Factory» тепер створене наше спільне оповідання. Виставка триває до 1 червня 2025 року.
