Сьогодні українські художники стикаються з унікальним завданням: створити мистецьку хвилю, яка була б одночасно вкоріненою в багатовіковій культурній спадщині та відповідала б викликам сучасності. Це питання набуває особливої гостроти в умовах війни, коли митці змушені переосмислювати не лише власну творчість, але й саме поняття культурної ідентичності.
«Сноби» — це проєкт культури, що досліджує сучасне українське мистецтво через діалоги з його творцями. На їхньому рахунку вже 4 сезони однойменного подкасту. Останній сезон налічує 10 епізодів, порівну розподілених між двома рубриками — «Художники» та «Колекціонери». Цього разу проєкт отримав нове втілення: вперше глядачі можуть не тільки слухати, а дивитися розмови з героями та спостерігати за ними в кадрі.
Четвертий сезон вийшов у час, коли в українському культурному просторі вже окреслилися ключові тенденції воєнного періоду. Митці все частіше звертаються до питань пам’яті, впливу штучного інтелекту на мистецтво, переосмислення культурної ідентичності. На прикладі трьох випусків подкасту ми простежимо, як художники шукають відповіді на ці виклики та пропонують власні варіанти їх розв’язання.
Археологія пам'яті: як молодь працює з культурною спадщиною
6-й випуск «Робота з пам’яттю у творчій практиці/яке майбутнє українського мистецтва» розкриває підходи трьох молодих художниць до роботи з культурною пам’яттю. Лада Вербіна, Настя Лелюк та Марія Матяшова представляють покоління, що свідомо працює з пам’яттю як з живим матеріалом для сучасного висловлювання.
Кожна з художниць розробляє власну «технологію пам’яті». Лада Вербіна працює з концепцією «культурних шарів» — археологічного підходу до дослідження місця, де особисті спогади переплітаються з історичними контекстами села її бабусі на Хмельниччині. Цей метод знайшов втілення в її персональній виставці у галереї thesteinstudio в Києві, де були представлені роботи з матеріалами зі старої Гути — серії з великої кількості фрагментів, що часто містять символ хліба.
Настя Лелюк застосовує підхід «активної консервації» монументального мистецтва, працює над збереженням спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельниченка. Її метод передбачає не пасивне збереження, а творче переосмислення радянської спадщини через призму української ідентичності.
Робота з проєкту Лади Вербіної «Пошти вже нема. Раз на тиждень приїжджає машина»
Фрагмент роботи Ади Рибачук і Володимира Мельниченка (АРВМ) на Центральному автовокзалі в Києві. Фото Ольги Чайко
Особливо важливою є розроблена Марією Матяшовою «технологія емпатичного досвіду» — здатність перетворювати чужий травматичний досвід на власний художній матеріал без присвоєння або експлуатації. Її серія перформансів «Перескладання» (10-годинне перескладання валізи) символізує досвід вимушеної міграції, а відеоробота «Урок любові» (2022) народилася з історії жінки, що під час евакуації з окупованого Маріуполя поділила свою їжу — останні два варені яйця — на 15 частин з усіма пасажирами автобуса: у відео художниця повторює цей жест розрізання яєць, перетворюючи акт любові та жертовності на універсальний символ.
Центральною інновацією їхнього підходу є концепція «реактивного часу» в мистецтві: художниці аналізують дилему між швидкими реакціями на травматичні події та необхідністю часової дистанції для глибокого осмислення. Вони виробляють гібридну стратегію, де емоційна безпосередність поєднується з рефлексивним дослідженням. Це нагадує принципи роботи сучасних технологічних систем, які поєднують швидке реагування з глибоким аналізом даних.
Діджитал-експерименти та вуличне мистецтво як відповідь на виклики часу
4-й випуск «Чи замінить ШІ митців/стріарт на мечеті та українська культура» розкриває складну динаміку сучасного українського мистецтва, де традиційні практики перетинаються з новими технологіями.
Обговорення Романом Чізом та Валентиною Sinopa ролі штучного інтелекту у творчості висвітлює прагматичний погляд на нові технології. ШІ розглядається як інструмент, здатний взяти на себе рутинні технічні завдання, зокрема механічну роботу над полотном. Колаборація «людина плюс машина» стає спробою поєднати технологічну ефективність із людською креативністю. Водночас зберігається усвідомлення меж: машина не здатна переживати емоції, а отже, не може повноцінно відтворити глибину художнього досвіду.
Особливо цікавим є підхід художника Романа Чіза до діджиталізації української традиційної символіки. Його рефлексія про зв’язок між пікселями комп’ютерного зображення та хрестиком вишивки демонструє органічне поєднання технологічного мислення з культурною пам’яттю. Художник створює концептуальний міст між «маленькими мікрочастинками», з яких складається фізичний світ, пікселями цифрових зображень та традиційними узорами, що люди трансформують через свої емоції.
Робота Романа Чіза
Обговорення стінописів і вуличного мистецтва показує зміну у ставленні до публічного простору. Початкове прагнення створювати провокаційні зображення поступово змінюється усвідомленням необхідності відповідальності й якості. Це свідчить про еволюцію не лише окремих митців, а й цілої сцени вуличного мистецтва в Україні.
Валентина Sinopa розповіла про свій шлях від перших експериментів у Прилуках до усвідомлення проблем сучасного вуличного мистецтва. Її філософія кардинально змінилася: якщо раніше вона вважала, що сміливі зображення мають виводити людей з зони комфорту і культурно їх розвивати, то тепер бачить необхідність серйозного контролю. Причина — велика кількість неякісних робіт, які з’являються на стінах міст.
Особливо гостро постає питання про те, як говорити про війну у вуличному мистецтві. На думку художниці, прямолінійні патріотичні зображення — як мурал з військовим навпроти Жовтневого палацу — не вирішують завдання. Про війну треба говорити глибше і метафоричніше. Поверхневі мурали з військовими не можуть замінити серйозного художнього осмислення теми через інсталяції, скульптури та інші форми мистецтва. Проблема в тому, що люди, які ухвалюють рішення про мурали, часто не розуміються на мистецтві і не усвідомлюють його впливу на формування смаку та культури.
Використання доповненої реальності (AR) у виставковій практиці обох художників демонструє експериментальний підхід до взаємодії з глядачем. Концепція Валентини Sinopa про AR як спосіб дати людям «можливість пережити якийсь досвід» і «розкрити роботу на більших рівнях» відображає прагнення подолати традиційну пасивність сприйняття мистецтва. Водночас її застереження, що це «зовсім інша річ», яка не може повністю замінити традиційне мистецтво, показує усвідомлення меж технологічних інновацій.
Від канонів до концептуальних революцій: генеалогія сучасного художника
10-й випуск «Тіберій Сільваші — мистецтво, що встановлює гармонію» розкриває унікальну перспективу українського художника-абстракціоніста щодо еволюції мистецтва в контексті переходу живопису як жанру від 1970-80-их років до сьогодення. За його словами, це не просто спогади про минуле, а спосіб переосмислити власний творчий шлях і знайти нові сенси в тому, що було важливим раніше. Сам процес розмови та рефлексії над пройденим стає свідомою стратегією подолання кризи живопису, яку оголосили концептуалісти 1960-их років.
Художник позиціює свою роботу як продовження лінії Малевича, який «відкидає весь живопис ХІХ століття і повертається до витоків». Для нього традиція — це джерело нових ідей. Наприклад, Сільваші вважає, що ікона в українській культурі має ще глибший сенс: це спосіб говорити про духовний досвід, і саме цю функцію він хоче повернути сучасному мистецтву.
Революційною є концепція виставки «Ти як?», що проходила в Національному центрі «Український дім» у червні 2023 року. Сільваші її описує як приклад зміни фундаментальних відносин між художником і глядачем. Замість традиційної моделі «художник говорить — глядач слухає», пропонується інтерактивна модель: «ти не читаєш, ти маєш купу висловлювань і ти маєш знайти досвід у собі, як реагувати на це». Це фактично інноваційна технологія в побудові комунікації між мистецтвом і публікою.
Фрагмент експозиції «Ти як?». Фото ГО «Безбар'єрність»
Художня група «Альянс 22», до якої з 2012 до 2015 року входив Сільваші, працювала з темою простору. Вони експериментували з тим, як показувати твори, і перетворювали саме місце виставки на частину мистецького висловлювання. Художник зауважує, що більшість таких груп існує недовго, часто обмежується кількома роками або кількома виставками. Це природний цикл, який допомагає спільноті оновлюватися.
Щомісячні виставки, які відбувалися кожного 22-го числа допомагали тримати ритм і стимулювати творчість. Остання, 36-та зустріч відбулася 22 квітня 2016 року. Подібні ідеї розвивав і американський художник Йозеф Маріоні. Обоє незалежно один від одного намагалися дати відповідь на питання, чи живе ще живопис.
Майстерня, яку художники «Альянсу 22» отримали ще в радянські часи (Сільваші називає її «останнім подарунком від радянського союзу»), стала важливим місцем зустрічей і співпраці. Сільваші започаткував традицію збиратися 27 грудня — спочатку перша виставка групи «Заповідник» відбулася в майстерні Марка Гейка, а потім зібралися в його майстерні. «Я сказав так: 27 числа ми зібралися у Марка. Але хай це буде точка, яку ми будемо відмічати кожного року», — згадує художник. Так сталося, що тут збиралися всі групи: спочатку «Заповідник», потім «Альянс 22», потім «Кіно». Через простір, традиції та регулярні події художник формує нову культурну реальність.
***
Сучасне українське мистецтво демонструє рідкісну здатність до синтезу протилежностей: традиції та інновації, локального й глобального, технологічного й духовного, індивідуального й колективного. У цьому синтезі народжується нова мистецька мова, яка може стати моделлю для культур, що шукають шляхи збереження ідентичності в епоху технологічних трансформацій.
Українські художники не просто адаптуються до викликів сучасності — вони формують альтернативні сценарії розвитку мистецтва, де технології і простір служать не заміщенню людського чи перенесення фокусу, а їх глибшому розкриттю.
