Віктор Покиданець — ключова постать миколаївської художньої сцени. Ще з 1990-х років він знаний як майстерний живописець і представник «нової хвилі» в українському мистецтві, покоління митців, що народились і виросли за радянських часів, а професійно формувались вже в незалежній Україні.
З початком російсько-української війни у 2014 році автор багато розмірковує про радянський та російський спадок, який ми отримали після тривалої колонізації української культури Росією. З повномасштабним вторгненням ці роздуми реалізувались в серії об’єктів-книжок «Потаємні схованки рос. літ.», де автор лаконічно і гротескно інтерпретує зміст культових творів російської літератури схованими в книжках скульптурними об’єктами.
Про те, як війна впливає на засоби виразності у мистецтві, про «деконструкцію» російської культури, а також про сучасне мистецтво Миколаєва Віктор Покиданець розповів у своєму інтерв’ю дослідниці Яні Мусійчук під час роботи над профайлом художника для «Архіву мистецтва воєнного стану».
Під час наповнення «Архіву мистецтва воєнного стану» ми спостерігаємо, як змінюється практика українських художників протягом 2.5 років повномасштабного вторгнення Росії. Динаміка помітна навіть на такому невеликому часовому відрізку. Ви ж були свідком багатьох інших історичних та політичних трансформацій України, що впливали на розвиток культури. Розкажіть, будь ласка, про своє мистецтво: чи змінилось воно після 24 лютого?
Перший раз воно в мене радикально змінилось ще коли почався Майдан. Я живописець від природи, але тоді зрозумів що мені живопис більше не підходить. Після початку повномасштабної війни я деякий час взагалі нічого не міг зробити. Потім поступово з’явились якісь артоб’єкти, графіка, комп’ютерна графіка, навіть зі штучним інтелектом працював. Звісно, тематично все це пов’язане з війною, але… не знаю як краще підібрати слово…не люблю слово «плакат»… словом, плакати майже не роблю. Я прекрасно розумію, що вони дуже корисні, але їхня кількість… Мені здається, що художник краще б подумав і зробив одну хорошу роботу, ніж ці «вагони».
Роботи Віктора Покиданця із серії «Потаємні схованки рос. літ.», реді-мейд, 2022. Фото надане художником.
Ви дійсно в роботах все більше використовуєте графіку та інсталяцію і все менше – живопис. З чим пов’язана така зміна засобів?
Що таке живопис? Це насамперед колір і площина. Можна малювати якісь сюжети. Але у мене майже все — це псевдо сюжети, лише провокація на сюжет, ніби там щось відбувається. В живописі взагалі не так вже й багато прийомів, якщо не використовувати новітню технологію — друк чи фотошоп, наприклад. Також він затратний в плані часу: підготувати полотно, дістати фарби, малювати… Коли якусь графічну роботу можна зробити на листочку швидко.
Особливо дивними стали всі ці живописні «фокуси» з початком Майдану. Це був такий стрес, що естетичний «живопис заради живопису» просто став смішним. Можна, звичайно, сісти помалювати — це цікаво, але в такій ситуації він майже перестав працювати для мене. Я знаю живописців, які продовжували писати Майдан. Звісно, це кон’юнктурна тема, і я часто бачив відверто «кар’єристські» твори. Дуже мало хто передав цей Майдан по-справжньому. Так само і війну майже неможливо передати в живописі. Може, потім, переосмисливши, можна буде це зробити. Але це все перевернуло мистецтво догори дриґом і вимагає зовсім іншого підходу. Деякі художники, художниці (навіть художниць, здається, більше) змогли в невеликих начерках на якихось листочках зробити більше, ніж в монументальних живописних полотнах зробили «справжні великі митці».
Матеріалами для Ваших робіт часто стають предмети побутового вжитку: коробки від лампочок, сірників, тарілки, книги… При цьому зазвичай Ви працюєте серіями, де один і той же предмет багато разів переосмислюється по-різному. Коли у вас випрацювався цей підхід з увагою до повсякдення, до незначних і непомітних речей?
Ці предмети під руками, вони впізнавані, якісь такі рідненькі… У них дуже непогані форми. Наприклад, сірникова коробка — це ж просто ідеальна форма, вирахувана якимось математиком. А гофрований картон? Оця хвилеподібна паперова проклейка подібна на шифер, її використовують всі хто може вже багато років. Ці матеріали нічим не гірші від полотна, але всі звикли, що мистецтво повинно бути на полотні, якісними фарбами намальоване, в гарній рамочці — тоді це начебто по-справжньому.
А от чому це йде серіями? Взагалі, серійні роботи — це, напевно, щось пов’язане з психозом: «От в цій роботі я не зробив задумане, тож зараз зроблю подібну, але додам дещо інше, чи зміню трохи малюночок…». Серія — це ніби цілісна робота, тільки розбита на фрагменти, бо не зміг в одній все закласти.
Роботи Віктора Покиданця з проєкту «The Box», картон, авторська техніка, 2016. Фото надані художником.
Однією з головних тем Ваших творів зараз є «деконструкція» російської, радянської культури, оприявнення її рис, які раніше не були так акцентовані та осмисленні суспільством. Як Ви почали міркувати над цією темою?
Це почалось значно раніше, ще до Майдану. Я відчував це засилля російської культури, російської музики, книг. Хто розуміється, той явно бачить, що це не обов’язково гарний культурний продукт, часто просто прохідні й халтурні речі. Але це було неважливо, бо те, що йшло з Москви, вважалось класним, а наше — начебто гіршим. Мені хотілось зробити своєрідний протест, показати, наприклад, що Пушкін — не такий вже й великий поет. Він, мені здається, більше попсовий, ніж великий.
Художник Віктор Покиданець та куратор Петро Ряска на відкритті виставки «сховкартон» (куратори Алекс Фішер та Петро Ряска, проєкті «РОЗКЛАД – РЕФОРМА –», резиденція Вибачте Номерів Немає спільно з BAC та MARC. ЗОХ, Музей ім.Й.Бокшая, м.Ужгород, 2023); робота Віктора Покиданця із серії «Потаємні схованки рос. літ.» в експозиції виставки «сховкартон». Фото — Михайло Мельниченко.
Річ у тому, як до цього підходити й що для тебе мистецтво. Воно може бути справжнє, може бути модне, може бути зле, нести думки як зовсім погані, так і добрі. От, наприклад, для мене мистецтво — це коли на мене щось подіяло так, що мурашки йдуть по спині. І це зовсім не означає, що воно повинно подобатися всім. Але важливо, щоб мистецтва було багато і кожен міг обрати своє. Біда була в тому, що в пізній радянський час у нас було лише щось одне, іншого не могло існувати.
А от після початку війни в мене просто злість на них прокинулась, і така дитяча ненависть. Я хотів їм якось нашкодити — почав робити ці книжки (а це їхня класика), і в них схованки. До речі, схованки в книжках — це ж не я придумав, вони давно використовувались, щоб перевозити зброю, таблетки. Перші такі роботи я зробив на резиденції «BIRUCHIY» у 2022 році на Закарпатті. А потім зробив серію вже у Петра Ряски на резиденції «Вибачте, вільних номерів немає». Мені хлопці з Ужгорода приносили пачками книги, до речі дуже дорогі, в шкіряних палітурках. Пізніше ми зробили виставку «сховкартон» в Закарпатському художньому музеї імені Йосипа Бокшая. Разом із книжками там ще була моя графіка на картонах — вона ніби й нова, але ретроспективна по тематиці. Комусь подобалось, хтось коментував «набитими» фразами: «Це вандалізм, не можна, при чому тут Пушкін?! При чому тут Достоєвський?!». Ну так, може і не при чому… але!
Роботи Віктора Покиданця із серії «Потаємні схованки рос. літ.» в експозиції виставки «Ти як?». Національний центр «Український дім», Київ, 2023. Фото — ГО Музей Сучасного Мистецтва.
На початку повномасштабного вторгнення Ви робили маленькі, але дуже реакційні, промовисті роботи й викладали їх у фейсбук. Та і загалом доволі часто ваш глядач бачить роботи найперше в інтернеті, а вже потім на виставці. Чи сприймаєте Ви соцмережі як виставковий майданчик?
Фейсбук — непоганий майданчик для висловлювання. Робота зроблена — через дві-три хвилини її вже можна показати, а не мучитися до виставки місяць чи скільки там треба, щоб її організувати. Одразу йде якийсь діалог: «та, фігня», «та, нормально», «о, класно», «ну, таке»… Картини для цього і робляться, щоб можна було поспілкуватись. Обговорення робіт у фейсбуці набагато відвертіше, і там люди за словом в кишеню не лізуть. На виставці дехто б може і застидався сказати, а так він собі сидить на диванчику і може вільно розповісти все, що знає і думає і про роботу, і про тебе.
До вторгнення Ви опікувались розвитком сучасного мистецтва в Миколаєві, навіть організували «Миколаїв Арт Пром», що певний час був осередком сучасної культури у місті. Розкажіть трохи більше про цей проєкт?
Ми зробили два заїзди на суднобудівний завод [прим. ред. – в межах проєкту «Миколаїв Арт Пром» у 2018 та 2019 роках художники працювали над художніми творами на Миколаївському суднобудівному заводі], але втретє не змогли провести виставку, бо почався ковід, — і на тому все стало. Якщо можливо буде після війни продовжити, то ми обов’язково це зробимо.
Чому в Миколаєві так важко ця культура дається? Бо вона у нас тримається на якихось комсомольсько-блатних традиціях дотепер. Миколаїв за радянських часів був закритим містом, тому культура розвивалася або у загальнорадянському напрямку, або це було щось суто внутрішнє, геть малопомітне. Я не кажу, що тут були погані художники, ні — це були прекрасні пейзажисти, портретисти, справа не в тому. Але навіть коли місто відкрили, загалом нічого не змінилось.
Поруч з нами Херсон, в годині їзди автомобілем, зовсім близько, і навіть у них значно більше молодих митців. З іншої сторони, у двох з половиною годинах їзди — Одеса, там взагалі геть протилежна ситуація: весь час щось кипить, є мистецька традиція, одні сваряться з іншими, всі «стоять на вухах». Саме там з’явився український нонконформізм! Я в Одесі п’ять років провчився, і любов до живопису та й до мистецтва загалом мені в мої юні роки прищепили там. Я навіть думаю, що міг би себе приписати (не знаю, чи погодились би одесити) до одеської школи. Про одеську тусовку знають всі! Про миколаївську тусовку не знають, бо її майже не було.
Резиденція «Миколаїв Арт Пром», 2019. Фото надане художником.
Останнім часом багато говорять про миколаївську школу фотографії, вони активно виставляють роботи в Україні та за кордоном. Чи слідкуєте Ви за їхньою діяльністю та чи бачите потенціал у миколаївського художнього середовища?
Мені тривалий час здавалось, що Миколаїв в культурному плані просто помер і там вже нічого не може бути. Але тепер трохи з’явилась надія, особливо після наших фотографів. В Миколаєві з’явилась концептуальна фотографія — справжнє мистецтво! Вони не так давно на миколаївській сцені, я бачив кілька перших виставок — і це було класно! На сьогодні вони об’їздили дуже багато країн, показують свої роботи, волонтерять. Я думаю, що це може справді мати розвиток. Навіть в окремих текстах вже заговорили про «миколаївську школу фотографії», а коли говорять про школу — значить пророблена дуже вагома робота.
У своєму інтерв’ю від 2019 року для порталу МІТЄЦ Ви казали, що не знаєте жодного хорошого, «правдивого» художнього твору про війну. Чи змінилась Ваша думка сьогодні, чи з’явились правдиві твори?
Думаю, так. У цьому потоці не дуже якісних «воєнних» робіт, якщо можна так сказати, важко знайти дійсно «справжні» твори. Це закономірно, бо таких завжди небагато. Але частково я змінив думку, тому що побачив такі. Не буду поки називати, тому що мені й самому треба якось це все пережити. Воно з часом, знаєте, краще сприймається.
Який твір тоді Ви вважаєте хорошим? Чи обов’язково хороший твір мистецтва має бути правдивим?
Питання складне. Дійсно, вдалий твір може бути навіть дуже неправдивим, коли художник навмисне хоче, щоб його робота сподобалась публіці. Але що значить правдиво? Це коли художник видає те, що відчуває. Правдиві — це дуже інтимні роботи. Коли людинка старається, сховалася і переживає, малює, — отак виходять дійсно прекрасні важливі твори.
Там само Ви казали, що художник, особливо в сучасному світі, має бути сміливим. І що ця якість набагато важливіша за навички й таланти. У чому виявляється сміливість митця сьогодні?
Я колись порівнював сміливість і талант. Це майже одне й те саме — талановита робота обов’язково смілива. Можна робити «воєнні» роботи — це дуже корисно, людям подобається, і вони необхідні, щоб донести певну інформацію, або слугувати нагадуванням про події. Але вони далеко не завжди талановиті. Війна дозволяє художнику робити не талановито, тому що така тема — сама по собі дуже сильна. Однак війна з не-художника художника не зробить. Погане лишається поганим, навіть якщо воно кон’юнктурне й актуальне деякий час. Потім все одно відімре і відпаде.
Більше про українське мистецтво з 2022 року та роботи Віктора Покиданця дивіться на сайті Архіву мистецтва воєнного стану. Дослідження та опрацювання матеріалів, розвиток вебсайту Архіву мистецтва воєнного стану, написання статей, реалізується ГО «Музей сучасного мистецтва» за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
