Історія Васі Дмитрика і його «Опалювального сезону»: розмова про мистецтво і штучний інтелект

Ожилі цвяхи, які чіпляються один за одного, під акомпанемент загадкового шуму в оточенні складських приміщень — це виставка одеського художника Васі Дмитрика «Опалювальний сезон» у просторі «Висока кімната» в Кривому Розі. Виставка тривала від середини червня до середини липня, а наступна її презентаційна точка — Ars Electronica Festival, який відбудеться цьогоріч 4—8 вересня в австрійському місті Лінц.

Інсталяція складається з системи магнітів, які рухає штучний інтелект, і цвяхів, зібраних під час опалювального сезону в майстерні художника. Іржа і сажа від цвяхів залишають унікальні сліди на аркушах паперу, перетворюючи їх на витвори мистецтва. 

Інтерв’ю з художником Васею Дмитриком та куратором виставки Кирилом Ліпатовим розкриває більше деталей створення проєкту «Опалювальний сезон». Вони розповіли про філософію виставки, поділилися думками щодо застосування штучного інтелекту в мистецтві та враженнями про простір, де експонувався проєкт. 

Вася Дмитрик: Кирило запропонував провести виставку в Кривому Розі, і я одразу погодився, бо локація дуже схожа на місце, де в мене майстерня. Сам проєкт «Опалювальний сезон» якраз про ком’юніті, яке утворилося на такій покинутій промисловій території. 

Кирило Ліпатов: Ми цей проєкт на двох попередніх виставках показували в галерейному та музейному форматі, і, звичайно, коли стало можливо показати його на індустріальному об’єкті, покинутих складах, виробничих приміщеннях, які справді дуже нагадують СРЗ-2 (Одеський судноремонтний завод), навколо якого цей проєкт і виник, захотілось попрацювати.

Вася: Саме в Кривому Розі я побачив, наскільки цей проєкт універсальний. Коли він побував у різних просторах і опинився тут, це відчувалося як повернення додому. І я збагнув, наскільки ця виставка може ось так пасувати іншому місту і розповідати про нього, його історію. Всі ці місця схожі, їх можна досліджувати і знаходити дуже багато спільного, але вони також різні, кожен у своєму контексті. 

Кирило: Також декілька уважних глядачів помітили паралелі між іржею, якою малюють цвяхи, і тими рудими плямами від залізної руди, яку я постійно бачу у Кривому Розі. Катерина Левченко, СЕО Криворізького центру сучасної культури / KRCC розповіла, що центр збирається проводити літню школу, присвячену саме проблемам таких мономіст, які в минулому рухались за інерцією індустріального розвитку. Звичайно, цей проєкт також і про це.

Вася: На жаль, я не встиг пізнати містян, але мені дуже сподобався проєкт, який реалізує Криворізький центр сучасної культури. Його суть якраз у залученні до культури людей пенсійного віку, які працювали на підприємстві «АрселорМіттал Кривий Ріг». Цей проєкт, можливо, підштовхне містян до зближення з мистецтвом, надихне далі цікавитися тим, що відбувається у вас у місті, в Дніпрі. Якщо Кривий Ріг — це індустріальний центр, то, мабуть, Дніпро — про культуру, і тепер криворіжці також зможуть стати частиною культурної діяльності.

У нас справді було мало часу, я б дуже хотів дослідити околиці міста, походити по покинутих заводах, по кар’єрах, по териконах. Мені розповідали про різні дивовижні, фантастичні рукотворні локації, які зараз схрестилися з природою. Така естетика сформувала також і моє бачення, оскільки на судноремонтному заводі є дещо подібне. 

Кирило: Нас із Костею Дорошенком (арткритик, автор книжок, куратор художніх проєктів, запрошений експерт Дослідницької платформи PinchukArtCentre. — Ред.) повезли до Криворізького кар’єру, і там нас сповнили суперечливі відчуття від контакту з чимось таким великим і водночас жахливим, що ми одразу почали вигадувати, як мистецтво може працювати з цим. 

Вася: Хотілося повністю рандомізувати всі треки рухів на заданий час. Ми заклали десять годин — так, щоб із запасом на один день роботи в будь-якому просторі. Звісно, можна було піти найпростішим шляхом — намалювати в графічній програмі будь-який малюнок рукою, наприклад закарлючку чи що завгодно, і перевести його в програму для треків руху. Проте ми від такої ідеї відмовились, щоб це не були задані рукою людини траєкторії. Тож через програму «Пайтон», яка пише подібні скрипти, вчили штучний інтелект генерувати абсолютно непередбачувані рухи.

Наш технічний куратор Роман Клименко заклав усю потрібну технічну базу до проєкту.

Кирило: Колесо — це крок вперед чи назад? Колінчастий вал — це крок вперед чи назад? Штучний інтелект — це ще одна технологія, яку опанувало людство заради різних потреб, яка спрощує життя в різних сферах діяльності. 

Якщо повертатися до проєкту «Опалювальний сезон», то вам не здається дивним, що таку нібито високу технологію, як ШІ, ми використовуємо для абсолютно примітивного механістичного руху цвяхів? Тобто всю цю технологічну магію, якби ми не розповідали журналістам чи в кураторському тексті, ви б, певно, і не помітили. Можна було обійтися і без цього, але на це пішло б більше часу і більше ресурсів. У підсумку це здешевило проєкт, пришвидшило його реалізацію і додало контрасту між примітивністю ще однієї технології, як цвяхи (які теж, напевно, дивували когось у бронзову добу), і сучасною «магією». 

Я б пропонував просто знаходити межі для штучного інтелекту. Згадайте мультфільм Волта Діснея «Учень чарівника», де Мікі Маус відкрив магічну книгу, прочитав закляття і змусив мітлу носити замість нього воду в магічний котел. Потім щось пішло не так і ця мітла залила всю майстерню чарівника.

Кирило: Перша реакція — люди бачать, як незрозуміло рухаються ці цвяхи, притягуючись один до одного, створюючи якісь ланки. Потім вони розриваються і знову виникають, лишаючи на папері сліди своїх рухів. І глядач починає ототожнювати себе та суспільство з тими цвяхами. Це те, що Арістотель у своїй естетиці називав метонімією. Ми ж насправді дуже антропоцентричні істоти й усе порівнюємо з самими собою. Так і працює мистецтво. 

Вася: Якось до мене підійшла глядачка поважного віку і запитала, як все це працює. Я їй розповів про механізм зі штучним інтелектом, який супроводжується шиплячим звуком, білим шумом, наче з космосу. Вона сказала: «Воно настільки нелюдське, але, коли ви про це говорите, воно стає істотним, наче підкорюється людині». Мені сподобалось, що відвідувачі також думають про те, як нові технології панують у сучасному світі. Ще пам’ятаю, в Асортиментній кімнаті під час відкриття виставки один дядько сказав просто: «Це не чесно!» 

Кирило: Бо художник зазвичай працює з об’єктами мистецтва, а тут самої постаті цього геніального творця нібито немає. Цей проєкт черговий раз знищує поняття автора та художника. Трасограф починає створювати всю експозицію. В білих храмах одна за одною з’являються ті трасограми, які нібито мають бути схожі одна на одну, а вони не схожі, ніколи. За кольором, за патерном, за характером тих слідів, градієнтом затухання цієї інерції рухів.

Вася: У кожному проєкті є частинка художника, яка живе там своїм життям. Коли ми доставляли апарат, який малює цвяхами, і підіймали його краном на третій поверх, я буквально фізично відчув страх висоти. Коли він зависав у повітрі, я так переймався, наче це мене підняли у височінь. Дуже дивне відчуття, немов підміна дійсності. 

По-друге, мені подобається, що люди трактують роботи по-своєму. Необов’язково доносити якусь цілісну чисту ідею, бо все починається саме з дотику до мистецтва, зі взаємодії між глядачем і об’єктом. Мені дуже подобається, як Нікіта Кадан писав: «Всеукраїнське мистецтво — це компостна яма», в тій ямі все це разом взаємодіє, гниє, і виділяється тепло, відбувається якийсь процес. Подібні процеси відбуваються із глядачем і з об’єктом, коли вони готові до цього.

Кирило: Василь Дмитрик народився в селі на Івано-Франківщині, і не думаю, що там було більше можливостей для того, щоб стати художником. Насправді Кривий Ріг нічим не заважає будь-якому художнику чи художниці створювати щось нове. Іноді, навпаки, потрібно виїхати з великого міста на тривалий час, щоб зосередитись на чомусь складному та важливому. 

Будьте собою. Знаходьте однодумців. Не лишайтесь наодинці зі своїми думками. Не вважайте, що вас ніхто не підтримує, насправді майже завжди є підтримка, просто її треба просити. Взагалі такої підтримки українського мистецтва і ззовні і всередині, яка зараз є в Україні, як великих і знаних художників і інституцій, так і маленьких, що тільки починають, ніколи не було.

Нагадаю, що ми почали цей проєкт з Асортиментної кімнати, діяльність якої пов’язана з мистецтвом периферії. Не треба думати, що всі можливості та ресурси сконцентровані тільки в столиці.

Вася: Я б ще додав, що немає обмежень у пошуках інструментів для художника. Кімната може бути полотном. Дерево чи річка можуть бути інструментами. Тобто не тільки скульптура чи малюнок, чи якась інсталяція — людина може бути цим інструментом для самої себе.