Документальна фотографка Катерина Москалюк: «Мова фотографії — універсальна»

Катерина Москалюк — фотожурналістка, документальна фотографка, членкиня Української асоціації професійних фотографів, чиї роботи публікували, зокрема, видання Bloomberg Businessweek, Die Zeit, The Ukrainians, Ukraїner і презентували на українських та міжнародних виставках. До повномасштабного вторгнення Катерина працювала з уразливими темами, а тепер ще й документує руйновища будинків і людських життів серед іншого в проєктах «Шляхами тих, хто залишився» та «Наодинці». Перший — про жінок, на яких вплинула війна: внутрішньо переміщених та тих, які доєднались до гуманітарних місій. Другий  — про жінок, чиї чоловіки загинули на війни. Знімаючи учасниць у різних містах України, фотографка прагне показати, що війна стосується багатьох, незалежно від місця проживання.

Ми розмовляли за кавою в квартирі Катерини на горищі. Тут світло, затишно, облаштування беззаперечно вказує на творчу натуру господині: столик зі старенької швейної машинки Zinger в одному крилі і сучасний робочий стіл з фототехнікою та ноутом — у другому. На кожному зі столів об’ємні важезні фотокниги з характерним запахом фарби, а на стінах — світлини Катерининого авторства, зокрема знімки гір, які вважає місцем своєї сили, та дитячі малюнки доньки.

Можливість задокументувати цю реальність, показати її. Мова фотографії все ж таки універсальна: коли ми бачимо на світлині дитину, яка плаче, це зрозуміло всім, незалежно від місця проживання чи мови спілкування. Зараз ми з колегами з Української асоціації професійних фотографів робимо велику серію публікацій під назвою «Фотохроніки війни», в якій розповідаємо про основні події повномасштабної війни крізь світлини. Виходить, якщо якусь подію не зняли, її наче не існує, тому що сьогодні дуже багато всього відбувається. Те, що було два роки тому, вже починає стиратися з пам’яті, а завдяки фотографіям це можна зберегти, про це можна розповісти.

Вдома 24 лютого. За вікном гули сирени. Кішка, яка до нас приходить в гості, вистрибнула на підвіконня, і на неї так гарно тоді світло впало. Для мене це було величезним контрастом: є мій дім, кішка на підвіконні, квітка, гарне світло — домашній затишок, а за вікном почалася війна… Це перша світлина, яку я зробила на телефон і запостила в інстаграмі. Її стали поширювати дуже багато людей, бо повномасштабна війна тільки почалася, всі медіа зацікавилися тим, що у нас відбувається, почали шукати фотографів, які працюють тут. Це підштовхнуло мене взяти камеру, вийти на вулицю і знімати далі, бо я побачила інтерес до цих подій.

Навіть живучи у Львові, я можу зі свого вікна бачити війну, тому що і тут були прильоти. У мене є серія світлин, яку зараз небажано комусь показувати, бо вони зняті з верхньої точки, але це війна з мого вікна. Навіть за багато кілометрів від лінії фронту ми чуємо сирени, ми бачимо цю війну, ми живемо в ній.

Фотографія зі мною була, скільки я себе пам’ятаю. Мій прадід був професійним фотографом. Вдома залишилася прекрасна стара дерев’яна камера зі ще робочою гарною оптикою. Думаю, якщо знайти скляні пластини, на які знімав мій прадід, то, напевно, цей фотоапарат досі буде знімати. Тато також захоплювався фотографією. Я змалечку пам’ятаю, як він проявляв плівку, — така ванна з червоною лампою і це магічне проявлення фотографій, коли ти береш чистий білий аркуш, опускаєш його в реактиви і там з’являється світлина. Для мене це якась магія. Скільки себе пам’ятаю, стільки, мабуть, у моєму житті була фотографія.

Не можу сказати, що почала фотографувати з дитинства. Мабуть, ні. Мені більше подобалося малювати. Мріяла бути художницею або архітекторкою, як моя бабуся, але все одно камера була завжди поруч зі мною. За першою освітою я географ-геоморфолог, кандидат географічних наук. Під час навчання у нас було багато експедицій в різні села, в гори, і я завжди з собою брала фотоапарат. Спочатку це була плівкова камера, потім вже з’явилася цифрова. І, крім досліджень, я фотографувала пейзажі, людей — мені завжди було цікаво з ними поговорити.

Зараз ні. Мені видається, що знімати на плівку потрібно на середній формат — тоді буде відчутна різниця між цифровою і плівковою фотографією. Це окремий вид мистецтва. У мене вдома є альбом, повністю зроблений на Polaroid: коли я була маленька, тато фотографував мене, маму, моє оточення. Тепер мені дуже хочеться зробити схожий альбом для своєї доньки. Тому я думаю зараз не про повноформатну камеру плівкову, а радше Polaroid.

Журналісткою я хотіла стати з класу сьомого. Мені дуже подобалось дивитися репортажі в новинах, різні фотоальбоми з серіями світлин. Але я вступала 1999 року — тоді ще не можна було подавати документи в кілька закладів одночасно. На журналістику був великий конкурс, тож ми з батьками подумали, що не варто йти туди, бо ризикую втратити рік. Менеджмент туризму тоді саме набув популярності, відкривалось багато туристичних фірм — напрям видався перспективним, тож  після дев’ятого класу, я вступила в Малу академію наук на географічне відділення. Навчатися було дуже цікаво, та все одно бажання розповідати історії, фотографувати залишалося зі мною. 

Мені завжди хотілося працювати зі складними темами, бо це дозволяє дати людям голос, розповісти про них, показати, що не всі ми живемо в рівних умовах. Мабуть, тому я пішла в журналістику — це спосіб спілкуватися з іншими людьми, розповідати їхні історії.

Коли народилась донечка, я вирішила не працювати, щоб повністю присвятити час дитині. Ми з нею багато гуляли: поки вона спала у візочку, я фотографувала людей, вулиці. Це дозволило трошки зупинитися, подивитися на своє життя й подумати, чи дійсно воно таке, яким я хотіла його бачити. Останньою краплею став фільм, в якому молоду лаборантку кафедри не беруть у закордонну поїздку через вік. Вона залишається. Навколо неї старі стелажі, багато книжок і жодних перспектив. В ній я побачила себе, і мені стало дуже страшно, тож вирішила не повертатись на факультет після декретної відпустки, а пошукати курси фоторепортажу. Знайшла Школу журналістики УКУ, де якраз тривав прийом документів.

Узагалі мене захоплюють жінки, фотографки зокрема. Мені подобається американська фотографка Марі Елен Марк, яка багато працювала з непопулярними в суспільстві темами: знімала людей з ментальною інвалідністю, фотографувала дітей вулиць. Робила це з людяним підходом, який мені дуже імпонує, — адже ти знімаєш не просто картинку, ти знімаєш людину, емоції. До повномасштабної війни я також працювала з чутливими темами: писала про батьків, які виховують діток з інвалідністю, робила матеріали про будинки підтриманого проживання, знімала репортажі про самотніх літніх людей. Для мене журналістика — це можливість дати голос різним людям. Мені здається, важливо розповідати про них, про наше суспільство. Ми багато говоримо про рівність, розуміння, толерантність, інакшість. Зараз усі ці проблеми не зникли, але до них ще додалася повномасштабна війна.

Я вже майже рік працюю над проєктом про дружин загиблих військових. Документую історії жінок, які втратили чоловіків під час цієї повномасштабної війни. 

Знімала поховання військового. Ми приїхали всі разом на Личаківське кладовище. Я фотографувала дружину в момент, коли їй вручили прапор. Вона притисла його до серця і сказала: «І це все?..» Мені стало від цього дуже страшно. Після урочистої церемонії прощання людина залишається сам на сам зі своїм горем. Тому мені здалося, що дуже важливо розповідати історії загиблих військових: ким вони були, про що вони мріяли, що після них залишилось. А коли з’являється думка — її хтось підтримує. Концепцію ми розробили разом із шеф-редакторкою платформи пам’яті «Меморіал» Анастасією Абрамець: дружина показує речі, які вона зберігає на згадку про свого чоловіка, там, де вони жили чи любили бувати разом. І я хотіла показати широку географію, від Сходу до Заходу, бо війна стосується нині всіх. Як у Львові, так і в Харкові є дружини, є матері, є родичі, які втратили близьких на війні.

Після зйомки перших дівчат — це п’ять жінок у Дніпрі, Харкові, Одесі, Львові та Києві — «Меморіал» організувала виставки світлин. Це важливо для учасниць проєкту, бо дає змогу публічно проговорити про свого чоловіка, зберегти про нього пам’ять.

Мене дуже вразила фраза однієї з жінок. Вона сказала, що завдяки цьому проєкту, який я назвала «Наодинці», більше не почуває себе на самоті. Ось тоді я зрозуміла, що варто це продовжувати. А інша учасниця, Ангеліна з Дніпра, надіслала мені в подарунок вишиту картину, — мабуть, тоді я розплакалася вперше за час роботи над цим проєктом.

Неможливо до цього звикнути. Неможливо наростити шар захисту, імунітет. Звісно, ти вчишся жити з цими історіями, вчишся з ними працювати. Але кожна по-своєму особлива. Не можу сказати, що спочатку мені було важко, мене ці історії вражали, а зараз звикла. Ні, я до цього не можу звикнути.

Частину світлин публікували у The Kyiv Independent. Я їздила і в невеличкі містечка Львівської та Івано-Франківської областей, і в більші міста. Планую ще зняти кількох героїнь, опублікувати другу частину фотографій і, мабуть, також зробити виставку. Мені здається, повністю завершити неможливо: навіть якщо війна закінчиться завтра, ми маємо силу-силенну родин, які втратили своїх близьких. Що більше часу минатиме, то важливіше їм буде розповісти про своїх коханих, батьків і дітей. Можна завершити проєкт на якомусь логічному етапі, але, якщо буде ресурс, я продовжу знімати.

Вони можуть зняти багато класних фотографій. Мають досвід, нам є чого в них повчитися: вони працювали на багатьох війнах і знають, як це показати. До того ж вони не поринули настільки глибоко в нашу ситуацію, тож можуть фотографувати трішечки відсторонено, можуть підійти ближче, що не завжди зроблять наші фотографи через етичні міркування. Ми ж, українські фотографи, проживаємо цю війну, ми її відчуваємо, нас глибоко зачіпають її події, маємо змогу зняти емоційно глибші фотографії.

Наприклад, ми знімали в Гарнізонному храмі Львова чин похорону за військовим. Коли відкрили труну, до загиблого підійшла його зовсім молоденька дружина, священник її обійняв — було стільки болю і печалі… Я знімала їх, а іноземний фотограф, із яким ми були знайомі через інстаграм, підійшов до мене і каже: «Поглянь, як гарно відбивається проміння світла від скла на фотографії загиблого». Ця фотографія в нього вийшла дуже красива, правильна, але чи вона передає ситуацію, яка була тієї миті? Мабуть, ні.

Нас може зрозуміти той, хто був у схожій ситуації. Коли я була в Єревані, куди нас з колегами запросили на виставку «Паралельне життя», ми не могли наговоритися з вірменськими фотографами, адже і в них була війна, відповідно, ми говорили однією мовою. Так влаштований цей світ: поки на собі щось не відчуєш, не зможеш цього зрозуміти. На жаль.

Рятує думка про те, що мені було б набагато гірше, якби я не працювала. Тоді розуміла б, що не приношу жодної користі, а зараз я отримую віддачу, бачу, що моя робота важлива. Хоча мені дуже сумно від подяк дівчат, яких знімаю, бо це той проєкт, якого я воліла б ніколи не створювати. Мабуть, як і багато моїх колег, які зараз працюють із темою повномасштабної війни.

Інколи мені видається, що взагалі не варто цього всього робити, тому що це нічого не змінює. Мабуть, як і в усіх творчих людей, незалежно від того, що вони знімають і коли. Просто творчі люди так влаштовані, що їм потрібен певний час видихнути, набратися звідкись натхнення.

У мене гарна емоційна подушка. Я росла в сім’ї, де мене завжди любили, хвалили, підтримували. Мабуть, і через це також я можу працювати з такими темами.

Дуже допомагає спільнота українських фотографів, зокрема Українська асоціація професійних фотографів. Я можу поспілкуватися з колегами, поділитися своїм болем, вони можуть мені розповісти свої історії. Важливо відчувати, що ти не одна, що є друзі, колеги, близькі, з якими можна поговорити і порадитися. Мабуть, це і тримає.

Тримає також те, що війна триває досі. Вона нікуди не ділася, і потрібно працювати далі, знімати і показувати.

У мене була виставка в Парижі в грудні минулого року, для якої я знімала жінок із Харківщини та Дніпра. Вона називалася «Шляхами тих, хто залишився». Їздила в міста та села, які раніше були окуповані, — Балаклія, Ізюм, південніше Ізюма, де проходила лінія фронту. Ці села дуже розбиті, понівечені, але туди повертаються люди, тому що всі хочуть жити вдома, незважаючи ні на що. Коли мене запросили з виставкою, я думала: навіщо мені туди їхати, кому це все цікаво? Але насправді на відкриття прийшло дуже багато людей, понад двісті. Мене це дуже здивувало. Як виявилось, це одна з можливостей розповісти про нашу повномасштабну війну. Бо одна справа — дивитися новини, а інша — спілкуватися з людиною з країни, у якій іде війна.

Найбільше запам’ятовуються люди, з якими я спілкувалася, їхні історії, тому що попри все дуже багато оптимізму, надії, переконання в тому, що ми це переживемо. Я теж дуже сподіваюся, що будемо жити.

До повномасштабної війни ми дуже багато подорожували, займалися туризмом — їздили в Карпати, в Альпи. Мені хотілося потрапити у великі гори, тож я пішла на секцію альпінізму. Це, напевно, було бажання адреналіну. Зараз його компенсувати не потрібно, бо кожного дня ми живемо й не знаємо, що буде далі.

Складно сказати. Радше є варті того, щоб їх бачили, світлі. Це, мабуть, фотографія, яку я зробила в Гарнізонному храмі 1 березня 2022 року. Фотографувала хрестини доньки військового. Для мене це взагалі дивна, невластива зйомка, бо до того не знімала ні весілля, ні хрестини, ні love story, але хлопчина, який організовував цю подію, запросив багатьох документальних фотографів, які були тоді у Львові. Одна з моїх улюблених світлин, де батько тримає дівчинку на руках, священник проводить церемонію — і в одному кадрі шеврон, військовий піксель, прапор України і маленька дитяча ніжка. Для мене ця світлина була про надію, про нове життя, про те, що не може в 21 столітті бути така повномасштабна війна, яка вже, на жаль, триває дуже-дуже довго.