Луцьк. Останні вихідні липня. Ранок.
По вулиці Кафедральній снують люди, раз-по-раз глипаючи в телефон («гугл-мапа показує чотири хвилини, треба діставати квитки»), з-за рогу вже визирає Любартів мур, проте кожен — був чи не був він раніше тут — зупиняється поглянути на собор Петра і Павла, а якщо пощастить, то і послухати месу, що долинає зсередини: хвилини довшають, а з ними й черга до входу в «Окольний замок», де незабаром почнеться міжнародний літературний фестиваль «Фронтера».
«Межі причетності» — фокус-тема цьогорічного фестивалю, змушує мене нахабно поставити посередині кому – межі, причетності – чи то пак навіть крапку. Микита Москалюк, куратор програми фестивалю, сказав, що «причетність вислизає від нас». Те ж саме, гадаю, відбувається з межами, коли ми долучаємось до розмови, вступаємо в діалог. В пориві розібратися в чомусь конкретному ми ненароком сягаємо інших речей, можливо, далеких, але насправді настільки ж близьких до точки, з якої усе починалося.
Об 11:05 з невеликим запізненням на сцену виходить письменник, художник, військовослужбовець Валерій Пузік зі стосом паперу: «Буду читать», — бере він до рук мікрофон, і весь зал застигає в очікуванні. В цій точці починається «Фронтера», в цій точці сходяться всі межі, в цій точці безліч причетностей зливаються в одну.
1.
На території фестивалю ви могли годинами ходити по колу в пошуках книжок, їжі, кави, нових чи старих знайомих, а на крайній випадок — води (кулери стояли скрізь). Довкола вас постійно тривало дійство, було чути сміх із зони для дітей, шум кавомолки, брязкіт льоду в склянках, «Хочете самосика? Мало тіста, багато начинки!», «It’s my first time in Lutsk, tu hi havies vingut abans?». Під стіною завжди лежав той же песик-лапи-догори, так ніби просив погратися, бо що ж ти його оминаєш вже вкотре, людино?
Ви нарешті повертаєтесь до сцени: письменник і військовослужбовець Павло Деревʼянко, поетка Галина Крук, поет Хуан Антоніо Берньє і журналістка, за сумісництвом модераторка Мирослава Барчук якраз розмірковують над тим, що означає відчувати своїх.
«Ти ніколи не бачив цих людей, — розповідає Павло Деревʼянко про свій щоденний досвід перегляду новин, оглядаючись то на зал, то на колег по сцені, — ніколи не підозрював, що існує таке село, тим паче ніколи там не бував, але тобі болить так, наче загинули твої знайомі, твої чи їхні діти. Це відчуття належності до однієї нації, яка зараз переживає одну з найкривавіших воєн за своє існування. Це відчуття створюється саме собою, проте велика відповідальність лежить на суспільстві, яке не має лишити тебе самим».
З початком війни ми щоденно «спостерігаємо за болем інших», які ж і не інші зовсім. Хоч відчуття спільноти приходить до всіх у різні моменти життя: для Галини Крук, це, наприклад, сталося під час Помаранчевої революції; хтось відчув себе причетним до більшого лише у 2022 році, а може й, пізніше. Попри це досвід, що нас обʼєднує на різноманітних рівнях, утривалює, дозволяє нам легко впізнавати своїх, впізнавати себе у іншому і діяти відповідно.
«Дякуємо дуже нашим спікерам! Ану, хто тут з Києва? Всі кияни взяли телефони і закинули донат від 50 гривень на збір для бригади “Любарт” з підписом “Грає море зелене”. Зможемо проспівати всю пісню донатами на екрані?».
2.
— Якщо сканувати отак людей, то навіть у цивільній формі одягу ветеран чи військовий впізнає іншого ветерана чи військового, і скоріше звернеться…
– Вибач, перебʼю. Той факт, що ти кажеш «цивільна форма одягу» замість одяг!…
Діалог двох Євгенів — Шибалова і Ліра — ілюструє тезу іншої не менш знаної людини: «Межі моєї мови означають межі мого світу». Як ми, власне, мовимо, і мовимо зокрема про себе? З цим питанням зіткнулись поетка Катерина Калитко і дипломат Данило Лубківський. Співрозмовники вирішили поглянути на нього в перспективі, спираючись на особистий і професійний досвіди.
За час повномасштабного вторгнення українці, цитуючи Катерину Калитко, пройшли шлях від «гніву й спрощення до нюансування, почали говорити про себе в категоріях тривалості. Країна яка бореться, яка стікає кровʼю і в якої горизонт планування майбутнього обʼєктивно нижчий, ніж у інших, наполегливо говорить про себе майбутню з намаганням будувати спільну історію». Катерина Калитко визнає, що спрощення у перші роки великої війни все ж було необхідне, адже спрощувати — це також конкретизувати, говорити знову і знову про, на перший погляд, зрозумілі речі: війна — це війна, геноцид — це геноцид. Нам більшою мірою вдалося повернути речам їхні імена і побудувати спільний наратив із закордонними колегами, тож тепер настав час говорити про себе в складніших категоріях, вийти за межі називання.
Данило Лубківський, як і потребувала того розмова, «нюансував» попередню тезу: «Спрощення — це аж ніяк не баналізація». Запобігти баналізації, власне, допомагає культура, той спільний підмурок, на якому тримається як міжнародний, так і внутрішній діалог.
3.
На фестивалі можна було зустріти безліч іноземних гостей, завжди відкритих до спілкування — байдуже, чи знаєте ви якусь іншу мову, крім української. Серед них був і Джей Баклі, іспанський кореспондент, котрий на цей момент уже встиг написати десятки статей, зняти декілька фільмів і видати книжку про російсько-українську війну. Його легко було впізнати по голеній голові, великих сонцезахисних окулярах і татуюванні тризуба на руці, окільцьованого словами «Слава Україні, Gloria a Ucrania».
«— Я вперше приїхав сюди у 22-му році. Бучу щойно звільнили. І, знаєш, я думав просто записати декілька інтервʼю з очевидцями, поспілкуватися з людьми, котрі жили весь цей час в окупації. Я не знав майже нічого про Україну, здебільшого писав на теми ментального здоровʼя, проте опинившись у Бучі, я відчув, що тут відбувається щось значно більше. Тоді я із репортера став свідком.
— Наскільки ти зараз відчуваєш себе причетним до України, як досвід перебування в зоні бойових дій змінив тебе?
— Після Бучі я поїхав східніше, звідси мої фільми і моя книжка. Це досить цікава річ, адже раніше я мав затяжну депресію і, коли я приїхав сюди, вона зникла. Україна дає всьому перспективу, ти починаєш дивитись на себе, свої проблеми абсолютно інакше. Коли я починаю скаржитись на життя, то згадую своїх друзів з Донецька й Херсона: як зараз їм? Перебування в Україні змінило мене докорінно».
Ми спілкуємось ще кілька хвилин, після чого тиснемо одне одному руки.
4.
У діалозі ми трансформуємось, та чи завжди помічаємо цю трансформацію? Чи завжди приймаємо нових себе, і до кінця розуміємо своє місце у відкритому суспільстві? «Якщо ви запитаєте мене, — підхоплює зі сцени філософ Тарас Лютий, — як взагалі відбувається конструювання відкритого суспільства, то перший щабель — це індивідуальність. Людина має вирішити проблему ідентичності на персональному рівні, зрозуміти за що вона відповідальна, а потім знайти собі однодумців. Ці люди утворюють відкрите суспільство».
Тема відповідальності за власний вибір червоною ниткою зшиває усі розмови на фестивалі. Взяти відповідальність не тільки за свої дії, але й за іншого — це основа зрілого громадянського суспільства. Як каже науковиця Світлана Одинець, дискутуючи з Тарасом Лютим, «для нас важливим є питання мобільності, яка є наскрізним елементом формування української спільноти: кордони ішли через людей і люди ішли через кордони. Згадаймо історії переселенців чи депортованих, культурних діячів, які виходили з інших культур, роблячи вибір на користь української. Таких історій безліч. Мобільність і заразом трансформація часом є вимушеною, але вона необхідна для пробудження агентності в людях».
5.
В неділю, близько 22:00, люди починають збиратись. Містом ширяться голоси, а в голосах звучить спільність, наснажена подіями фестивалю. Хтось помалу крокує додому, хтось біжить на потяг із валізою в руках, і поміж цього вечірнього гамору відлунюють далеко за межі простору й часу слова полеглого поета Артема Долгополого: «я біля тебе, я біля тебе, я біля тебе…»
***
Організатор фестивалю — Літературна платформа «Фронтера». Фестиваль відбувається за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради. Стратегічний партнер — платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер — ideil. Благодійний партнер — фонд «Повернись живим». У межах партнерства триває збір коштів на потреби бригади «Любарт».
