31 травня в рамках XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» відбулася подія Українського ПЕН під назвою «Як нам бути у світі?».
Розмова проходила довкола фокус-теми Українського ПЕН 2025 року «Бути у світі» — про те, що означає для України й українців присутність у світі в умовах війни: боротьбу за власний голос, обличчя, місце на культурній карті.
Учасниками події стали письменник і філософ Володимир Єрмоленко, письменниця та публіцистка Олена Стяжкіна, журналістки Наталія Терамае та Катерина Яковленко. Модерувала подію перекладачка Анна Вовченко.
Ділимося головними ідеями, які прозвучали в розмові.
Ким ми вже є у світі
Публікації в рамках фокус-теми Українського ПЕН у 2025 році виходили на сайті «Суспільне Культура». Головна редакторка ресурсу Катерина Яковленко переконана, що кожен із цих текстів перегукується з тим, що люди самі відчувають, але не завжди усвідомлюють.
«Як це — бути у світі? Це питання, яке може надзвичайно бентежити. Воно величезне, стосується багатьох речей. Мені воно здавалося всеохопним. Поки не почала думати, як продовжити це речення: як нам бути в світі, у якому триває війна, і не тільки в Україні? І тоді ти розумієш, як складно шукати уваги до тебе. Як це бути у світі, в якому всі війни відбуваються не лише за допомогою надзвичайно потужної зброї, а й переважно за допомогою культури, наративів, які створюються в тому числі штучним інтелектом? І це також зовсім інші, абсолютно нові обставини, в яких ми маємо шукати цю відповідь», — ділиться Катерина.
За час існування фокус-теми «Бути у світі», яку обмірковували різні митці та мисткині, змінилися й ми. Змінилася й увага до України з боку іноземців. Трапляються випадки, коли українців звинувачують у «надмірності». Мовляв, нас багато у світі. І це ще одне питання, яке, стверджує Катерина Яковленко, починаємо осмислювати для себе.
Анна Вовченко, Катерина Яковленко, Володимир Єрмоленко
Володимир Єрмоленко зі свого боку вважає, що ми ніколи не були жертвами. І зі світом відбувається цікавий діалог, адже на Заході добро сприймається як щось жертовне. І наш опір викликає дисонанс. Бо, чи не вперше за багато десятиліть, добро дає відсіч.
«Інший бік питання — це розширення простору. Якщо ми хочемо, щоб світ відкрив нас, ми маємо відкрити світ. В українському дискурсі досі звучить: ”весь цивілізований світ за нас”. А що таке цивілізований світ? Америка Трампа? Угорщина Орбана? Чи в Африці, Латинській Америці чи Азії немає цивілізованого світу? Ми почали відкривати світ і раптом зрозуміли, що немає того світу, у який ми хотіли потрапити. Ми хотіли виступити з табору радянського у табір західний. Але їх обох вже немає. Світ починає рухатися, і виявилося, що в цьому світі у нас є роль і свій голос. Але який це голос, ми ще не знаємо».
Водночас «цивілізований світ» тривалий час хотів нас навчити правилам співіснування. Наталія Терамае розповідає, що за 25 років журналістської діяльності вона постійно стикалася зі спробами представників західних країн навчити нас правильно будувати пострадянське суспільство.
У Фінляндії, де журналістка жила з 2014 року, Україну взагалі не бачили як самостійну країну. Лише як таку собі російську провінцію без власної культури й історії. А ось росіян сприймали як окрему самостійну націю.
«Нам треба про себе весь час говорити. І є загроза, якщо ми говоримо про фактичні, а не метафоричні переклади. Перекладати українську літературу у Фінляндії розпочали з 2022 року. До того була російська література. І це дуже добре, що перекладається наша література. Але є дзвіночок — коли росіянин перекладає українського автора. От у нас був прецедент у Фінляндії, коли нарешті видали поезію Жадана, видали “Інтернат”. Але виявляється, що його перекладали з російської і частково з англійської. І це знову ж продовження культурної апропріації», — розповідає Наталія.
Саме тому українські голоси мають звучати й пояснювати нашу суб’єктність. І важливу роль у цьому можуть відіграти саме ті люди, які виїздять за кордон через події війни.
Загалом, Європа може стати для нас домом. Але за час повномасштабного вторгнення змінилися акценти. Олена Стяжкіна стверджує: якщо раніше ми ставилися до європейських країн як до батьків, які можуть допомогти ресурсами, то тепер Європа для нас — місце діалогу і взаєморозуміння.
Олена Стяжкіна
Ще одна значна зміна — наша оптика. Адже зараз ми говоримо зі світом з позиції майбутнього. У спілкуванні зі світом ми вже не закликаємо до солідарності, а говоримо прагматично про спільні інтереси й виклики.
«І ще одна важлива зміна. Ми тепер можемо обирати не бути з тими, з ким не хочемо бути. Нещодавно один з іноземних журналістів приїхав в Україну робити текст про мера одного з міст на Півдні, якого закатували в полоні. Він тоді мені написав, що цей закатований мер не завжди нібито був щирим українцем, належав до проросійських партій. І написав мені фразу: “Вам, українцям, не варто так тривожитися щодо нюансів”. Ні, нам варто. Власне, мій дім, Донецьк — це нюанс у цій війні. Це той нюанс, який досі робить нас, якщо хочете — агресивними, якщо хочете — сильними, але точно живими. І от заради цього нюансу і щоб ніхто не витер об нього ноги, ми можемо говорити зі світом, обираючи тих, кому нюанси важливі», — говорить Олена Стяжкіна.
Про особливості світу навколо нас
Світ за межами України, на жаль, теж має свої особливості. Адже кожна країна насамперед дбає про своє суспільство, свою цілісність і життєзабезпечення.
Наталія Терамае вважає, що на світовій арені Україна має бути сильною. Попри засади дружби та добросусідства, треба памʼятати, що світ поважає сильних і стійких.
«Я дуже не люблю порівняння, як сприймають нас і росіян. Але, на жаль, це наші реалії. Ми постійно ставимо собі питання, чому вони захоплені “великою російською культурою”, “загадковою російською душею”. І, працюючи в сфері культурної дипломатії, я зрозуміла, що росіяни агресивні в просуванні своїх наративів. І це сприймається нормально. Агресивні в тому, що от має бути так і все. І та сторона приймає ці правила гри», — каже Наталія.
Наприклад, у 2021 році росіяни привезли до Фінляндії картини Іллі Рєпіна. Виставка тоді позиціонувалася як «картини російського художника». А ось позицію українців чути не дуже хотіли, бо тоді наша сила поступалася російській у сфері культури і привласненні імен.
«Уже з 2022 року я, чесно кажучи, в перемовинах із фінами стала більш агресивною, почала наполягати на своєму. Не треба боятися бути агресивними в тому, щоб відстоювати своє. Нам потрібно якимись дипломатичними шляхами чи будь-чим іншим довести. Тому що ми дуже близькі до західного демократичного світу. Це наша колиска. І ми можемо порозумітися», — додає Терамае.
Наталія Терамае
Якою мовою варто говорити зі світом
Ще одне питання щодо нашої представленості у світі — добір правильних наративів, які дозволять достукатися до світу. Володимир Єрмоленко переконаний, що нам варто адаптувати свої посили до мови тих, з ким ми говоримо.
«Наприклад, шведська історія. Для шведів Карл XII — це велика травма. Вони не хочуть про це говорити. Мені здається, що час сказати: “Слухайте, шведський імперіалізм — це, мабуть, дуже погано. Але російський імперіалізм, повірте, значно гірший”.
Грецька історія. Подивіться, як Європа описує античність. Вона описує її в контексті Середземного моря. Чому так? Тому що Греція програла. Греки здебільшого були егейською цивілізацією. І, о диво, вони колонізували здебільшого Чорне море, а не Середземне. Відповідно, наша історія, історія Чорномор’я — українського, турецького, кавказького — це частина античного світу.
Інший приклад — вікінги. Почитайте історію вікінгів, яку пишуть англійською, французькою і так далі. Ви згорнете книгу одразу, коли прочитаєте “Russian Chronicle” як заголовок “Повісті времʼяних літ”. Я вас запевняю, що ви розірвете цю книжку й кинете її у вогнище, коли прочитаєте про Russian Prince Vladimir. Тепер наша черга описувати історію вікінгів, так?»
Зважаючи на сучасну ситуацію у світі, українцям, на думку Володимира Єрмоленка, вистачає сил говорити не лише про власну історію, а й про колоніальний досвід у різних куточках світу.
«Мені здається, наш голос зараз — це об’єднувати різні республіки по всьому світу. Республіка як політична, культурна чи літературна ідея. У цьому сенсі глобальна роль України величезна. Питання в тому, що ми через свій синдром провінційності не зовсім готові взяти на себе цю місію. А треба», — підсумовує Володимир.
Володимир Єрмоленко
Катерина Яковленко зі свого боку відзначає, що ще однією актуальною темою тепер стала екологія. Адже часто досвід формується ландшафтом, на якому відбуваються конкретні події.
«Існує концепція місць, які зберігають у собі пам’ять. Є також згадки про всіх тих людей, які бачили пейзаж. І в різний час той самий пейзаж, навіть якщо він змінюється, може передавати цей досвід. Можливо, в такий спосіб зміниться сприйняття, що екологія й екоцид — це виключно українська проблема. І з’явиться глобальніша перспектива, яка поєднає досвід усіх цих людей у нашому спільному майбутньому», — каже Катерина.
