Голос ландшафту: про фотографічну практику Яни Кононової

Якщо уявити, що в землі під ногами, у степів і боліт, рівнин і пагорбів, в урвищ і крутосхилів є власний голос, то як він звучатиме? Чи буде це поліфонічний гул стихії —  свист поривів вітру, що врізається в крону дерев та перебивається шумом потоку річкової води? Чи цей голос утворений ледь помітним шурхотінням жуків і комах, що порпаються в ґрунті? Чи чутні в ньому звуки тварин і людей? Чи є в ньому місце для урбаністично-індустріального гніту, «залізної руки города»? А чи звучить в цьому голосі відлуння війни?

Українська художниця Яна Кононова через фотографію досліджує ландшафт як «чутливу територію в полі екокритики та спекуляцій». Спираючись на бекграунд у критичній соціології й антропології, фотографка прагне зафіксувати пейзаж у його самості. У фотографіях Кононової ландшафт не лише має власну агентність, але і промовляє до нас домінуючим та всепоглинаючим голосом. Він є не тлом для зображуваних подій, а власне подією, у процесі якої усі чужорідні елементи тяжіють до розчинення. Катастрофа, війна, техногенез, людський біль, страх та жорстокість і навіть людське тіло — усе в пейзажах художниці постає об‘єктом, що виконує естетичну функцію в межах заданої композиції. Цей ефект злиття й однорідності зображення підкреслений тактильними якостями фотоплівки та чорно-білого друку.

27 серпня 2025 року на своїй сторінці в Іnstagram Яна Кононова опублікувала маніфест «Про пам‘ять ландшафту». У ньому фотографка сформулювала засадничі положення своєї практики роботи з пейзажем:

Питання образотворення, а також етико-естетична динаміка між людським і нелюдським є програмними для творчості Кононової. Полишивши академічну кар‘єру в сфері інженерії, Яна почала займатися дизайном і цікавитись довкіллєвою гуманітаристикою. Згодом, відвідавши воркшопи з фотографії, художниця реалізувала один зі своїх перших проєктів, який у 2019 році отримав премію «Укрсучфото» від Bird In Flight у номінації «Відкриття року». Він дав початок міркуванням про те, яким чином виникає образ як мистецька категорія.

У фотопроєкті Under the weather погодне явище (а саме туман та його оптичні властивості) є центром композиції і виконує вирішальну роль у процесі формування образу. Сповнені меланхолії і зловісного умиротворення краєвиди села Григорівка, в якому на той момент проживала авторка, спонукали її до роздумів про здатність погоди впливати на людську вітальність. Туман спроможний приховувати і розмивати межі видимого; впливати на те, що людина бачить у певний момент часу, й тим самим трансформувати реальність, змінювати хід історії. «Мені подобається німецький термін Unheimlichkeit, що не має адекватного аналога і невдало перекладається як «моторошне» (creepy). Основна ідея цього терміна в тому, що нам стає не по собі не від зіткнення з чимось невідомим та чужим, а, навпаки, з добре нам знайомим. Мені здається, що образ виникає в цьому самому місці — з повсякденного, звичайного, яке раптом перестає бути впізнаваним», — розповідає Кононова в інтерв‘ю для Bird In Flight.

Фотографка ділиться, що попри успіх і визнання дебютного проєкту українською професійною спільнотою її рішення звернутись до мистецьких практик і ландшафту було радше інтуїтивним. Перші дев‘ять років життя Яна провела в оточенні індустріальних краєвидів Каспійського моря — на Апшеронському архіпелазі в Азербайджані. Зараз Кононова, згадуючи просочені нафтою ландшафти, притаманні цьому промисловому регіону, описує їх як «напівфантастичні». Потім сім‘я художниці переїхала до України, де по сьогодні фотографка живе і кочує Наддніпрянщиною. Постійне перебування в дуже різних, але подібно химерних пейзажах, філософський підхід до академічної роботи (навіть в інженерній галузі) та зацікавленість в екокритичній теорії ніби підсвідомо привели Кононову до фотографічної практики й роботи з ландшафтом.

З початком повномасштабного вторгнення художниця відвідує місця, що постраждали від воєнних дій. Голоси ландшафтів, які звучали монофонією в об‘єктиві Яни Кононової, все дужче наповнюються багатоголоссям війни. Людські постаті, будівлі, зруйновані обстрілами, залишки військової техніки та використаного озброєння вторгаються в пейзажі авторки. Артбук Radiations of War («Випромінення війни»), виданий у 2025 році, не просто фіксує воєнний ландшафт, а збирає у собі фрагменти пошматованої реальності. Роботи, створені в той період, Кононова характеризує терміном «некропастораль», що в своєму роді є художнім жанром, в якому «хижацькі грабежі людства є невіддільними від досвіду отруєної та деформованої природи».

Нероздільність досвіду людини і природи під час війни все гостріше вростає у фотографічну практику художниці. У серіях «Ізюмський ліс» та «Похорон у Витачеві» зафіксовано процеси, що віддзеркалюють одне одного: поховання й ексгумацію. Обидві серії імпліцитно торкаються ще однієї наріжної теми в творчості Кононової — жалоби. Саме її фотографка розглядає як ініціатора творення художнього образу, як рушійну силу для творчості і культурної спадковості:

Контекст війни у фотографіях художниці виносить питання жалоби на перший план. У війні втрати та неможливість відновлення в однаковій мірі переживаються як людьми, так і ландшафтами. Спостерігаючи за ексгумацією тіл в ізюмському лісі або ж за похованням на Витачівському цвинтарі, ми водночас бачимо нерозривність тіла і землі. Лишається тільки визначитись, до кого саме ми відчуваємо жалобу. Адже для Яни Кононової людина — не єдиний суб‘єкт, здатний оплакувати втрату. У її роботах ландшафти так само горюють за втраченим і знівеченим довкіллям, а їхній голос сповнений жалю та скорботи. У серії «Відчай ландшафту», що сфокусована на трагедії підриву Каховської ГЕС, Кононова вдається до прийому подвійної експозиції. Ця фотографічна техніка допомагає художниці проявити невидимий шар реальності, у якій жах і загроза техногенної катастрофи мирно співіснують з ідилією людського життя.

В одному зі своїх останніх проєктів, «Займисті землі», фотографка звертається до історії землі, де сама народилася. Досліджуючи у форматі геологічного детективу розгортання нафтопромисловості у регіоні Гобустан, художниця використовує архівні фотографії. Маніпуляції з історіографією дозволили Кононовій виявити сліди «несвідомого ізоморфізму» — ще до своєї індустріалізації місцевий ландшафт ніби наслідував структурні зміни, що чекають на нього в майбутньому.

«Задовго до видобутку або промисловості сама місцевість відтворює якості нафтової промисловості: розсіювання, таємничість, спокусливість і неавтентичність. На відміну від справжнього вулканізму, який черпає розплавлену породу з мантії, псевдовулканічна активність Гобустана відбувається тоді, коли гази та багата мінералами вода піднімаються вгору через розломи та тріщини. Глини та мул насичуються, утворюючи в’язку суспензію, яка просочується або виривається через отвори на поверхні, створюючи конічні пагорби або м’яко булькаючі басейни, а не вогняні жерла».

На фотографіях «Займистих земель» драматичність позачасової природи ландшафту сконцентрована в текстурі самого ґрунту — у тріщинах, що свідчать про геологію місця. Їх промовистість не лише в тому, що вони вказують на трансформацію ландшафту. Так само як і фотографічна практика Яни Кононової, вони спонукають вдивлятись у нього ретельніше. Через розриви, крізь які донедавна прорізався розпечений подих землі, тепер можна почути планетарний стогін. За словами художниці, на поточному етапі своєї практики її турбує не суто ландшафт, а передусім геологія Землі як планети. Планети — масштабного більше-ніж-людського агента, який попри свої габарити і начебто екзистенційну роль опиняється на периферії людського зору. Однак ще більш безпрецедентним у фотографіях Кононової є усвідомлення того, що насправді ландшафт не потребує людського погляду і присутності, аби ствердитись у власній самості й унікальності.