Цей смак ти знаєш з дитинства. Коли його кусаєш — замість солодкого, інжир солоний. Думки про перформанс «Солоний сік достиглого інжиру»

Пам’ятаю Крим. Уже 11 років ми повертаємось до нього лише в пам’яті. Добре, що є ті, хто пам’ятають. Пам’ятати про нього — це дія, яка оприсутнює його. 

Як бути з тілом, що пам’ятає рідне, але й пам’ятає отруєне, пам’ятає те, що не хочеться часом пам’ятати, проживає стільки змін? А що тіло ніколи не забуде?

Воно ніколи не забуде море та дім. Про який можна не говорити завжди, але завжди бути з ним, бути в ньому, бути ним. Бути чи стати морем пам’яті про дім, до якого можеш повернутися лише через спогади і крізь проживання своєї історії з друзями та глядачами, які забрели на пляж.

Про це й не тільки різними медіумами оповідає мультидисциплінарний перформанс «Солоний сік достиглого інжиру» кримської мисткині Дарії Литвиненко, створений у Jam Factory Art Center у рамках проєкту «Після спустошення», кураторка Люба Ільницька. До співпраці Дарія залучила австрійського скульптора Юргена Мюнцера, перформерок/ів Яну Колодійчук та Миколу Набоку. Звуковий дизайн та композицію створює Клеменс Пул, відеодизайн — Штефан Кріше, також залучені інші учасники творчого процесу. У перформансі команда використовує просторовий колаж, фізичний театр, абсурд, химерні скульптури, маски, справжніх і вигаданих персонажів, відео. 

Як зазначають творці перформансу, проєкт «Солоний сік достиглого інжиру» досліджує історичну, культурну та родинну спадщину Криму й звертає увагу на те, як російська пропаганда романтизувала Південний берег, витісняючи локальну історію. Відвідувачам/кам пропонують побачити Чорне море як живий, мінливий організм, що нині перебуває у полоні мілітаризації; повернутись у місця, що несуть тілесну пам’ять і спогади, але стають джерелом фізичної небезпеки, перебуваючи під контролем ворога, та відлунюють болем у колективній пам’яті. Наступні покази перформансу відбудуться 28 і 29 листопада.

Дія перформансу відбувається на пляжі, де розгортається історія та взаємодія трьох персонажів: русалки, мідії та наглядача. Їхню гру фізичного театру та пантоміми супроводжують голоси русалки та мідії — внутрішні монологи цих двох персонажок. На уламках вітрил, чогось крихкого, з’являтиметься проєкція моря, яка підкидає спогади про дитинство авторки та колонізацію Криму.

Дарія Литвиненко — міждисциплінарна мисткиня та авторка, яка працює на перетині перформансу, візуального мистецтва та фізичного театру. У своїх роботах вона досліджує колоніальне минуле, мілітаризацію та втрату, а також їхній вплив на самоідентичність, екосистеми і ландшафт, поєднуючи пантоміму, абсурд, рух, скульптуру та відео. Дарія розмірковує про власне і колективне коріння Криму, спираючись на тілесність як головний спосіб збереження пам’яті та опору.  Її практика висвітлює циклічність історії та наголошує на необхідності говорити про виклики морських регіонів як у локальному, так і в міжнародному контексті.

Це не перший перформанс Дарії про Крим. У 2021 році, коли вона почала навчатися у Відні, виявила, що в її оточенні не знають ні про локальну історію Криму, ні про його міжнародне значення. Тож це змотивувало її, кримчанку, говорити про нього. Перші її мистецькі роботи були про міжнародний ринок нафти: як ці бізнеси пов’язані і яку роль у цьому відіграє Крим, як відбувається мілітаризація моря і що це означає для природного середовища. У наступних соло-перформансах та інсталяціях поєднувались персонально-екологічні й міжнародно-політичні теми.

Несподівано потрапляю на пляж, ще не знаю, що на мене чекає, та чую море, а згодом і бачу його. Завмерлі обриси валуна, постатей, чайки. Музика відразу занурює у стан, коли від сонця на пляжі стає так гаряче, що починає щось ввижатися, або ж те, що було приховане, проступає назовні. Це плід інжиру, який крутиться на тлі моря — певно, вбирає солоність, аби стати достатньо стиглим. Раптом звучить голос моря, голос цього місця, голос жінки, можливо, цього інжиру, який лише зараз існує далеко в пам’яті. Це увертюра солоного й далекого, чиїхось споминів чи сповіді. Скам’янілі вітрила, наче уламки, транслюють то спогади, то море, які також є фрагментарними. Між ними багато спільного — хвилюються, мають припливи і відпливи, підкидають неочікуване.

Саме ці листівки та фото виринатимуть під час дійства. А також і море, яке хвилюється, на якому з’являються кораблі, вертольоти, яке палає і димить. Ці фото та відео супроводжуються внутрішніми монологами, чи то сновійними споминами. 

Море представлене не лише у відеопроекціях та фотокартках, а й у музиці. Клеменс Пул зловив те, як море може бути музикою: такою, у якій живуть його мешканці; такою, коли про море згадують; такою, коли наближається небезпека; такою, коли море мовчить; такою, коли за ним сумують.

Темрява. На частині пляжу нерухома мідія, я бачу її мушлю. А ще — валун і, можливо, чайку, яка зависла над усім. Ці та інші елементи розробив Юнгер Мюнцер. Як же прекрасно надається картонний папір до перевтілення у птаха чи в камінь. Особливо у валун, який майже не відрізнити від справжнього і який є сховком для секретів. 

Промінь ліхтаря шукає когось, наче хтось утік і натякає, що big brother is watching you. Аж ось і вона, утікачка — русалка. Її образом грає сама авторка перформансу. Хоча насправді не так легко зрозуміти, що це саме русалка, радше якась морська істота. Її костюм нагадує колір каменю, який поріс зеленою морською рослинністю. Русалка має свій валун, це її місце. Вона досліджує море. Розглядає його. Бачить міни. Тіло русалки реагує на розрив мін.

Вона ховається від світла, яке її переслідує, кривляється, намагається йому опиратися, грається з ним, хоче перехитрити. Цей болючий промінь світла змушує її повернутись на своє місце. Як намагається вона зрозуміти себе, звільнитися від себе, від нав’язаних жестів, нав’язаної легенди? 

«Шрами на моєму тілі росли разом зі мною», — нарешті зарухалась мушля мідії зі своїм внутрішнім голосом. Її образом грається акторка Яна Колодійчук. На голові — убір мушлі. Таку ми бачили колись на морі: чорна з двох частинок. Та й сам костюм такий, наче мідія втратила форму чи то свій хребет. Шрами від висушених джерел, воєнних баз, запусків ракет із півострова — про це, звісно, говорить внутрішній голос. Але що робити з тими шрамами?

Русалка з мідією є жителями одного ландшафту, можливо, одного валуна, лише по різних його боках. Їхні тіла проживають різні ситуації та події, свідками яких вони були чи самі проживали. Мої очі бачать істот, які спотворені, які ілюструють тілами причини шрамів: пуски ракет, переговори, стеження. Чесно кажучи, їхні рухи мене лякають. Хоча, можливо, це взагалі діти, які бавляться у дорослі справи, у війну. Всю свою гру фізичного театру актори творили завдяки методу devised theatre (це метод створення театру, у якому сценарій або партитуру вистави творять завдяки спільній імпровізації акторського ансамблю, — авт.).

У певний момент мідія позбувається своєї мушлі, може, і своїх шрамів, і, може, своєї ідентичності. Голос мушлі говорить про провину, про те, що стане домом для когось іншого. І тоді вона не буде порожньою. Тож і недарма в кінці монологу зачіпає гачок «моя перспектива така, як у підводних мін». Чи ж знала наперед, що буде руйнувати і хто буде в тому домі?

«Отдихающее! Вон из пляжа!» — цією реплікою перебиває весь потік думок образ наглядача пляжу й рятувальника, яким бавиться Микола Набока. Випадково чи ні, одяг наглядача пляжу нагадує нам кольори прапору російської імперії, а піджак акцентує імперіальну велич якогось рядового капітана. У його функції входить: наглядати, охороняти й рятувати! Забула про «визволяти». Найголовніше, що він тут із нами від самого початку, він лише дочікується найкращого моменту, коли починати свою рятівну операцію.

У якийсь момент пляж уже не пляж — це тюрма, й про це нагадує музика, і вже огидна, клоунська російська перетікає у буквально гавкіт московського пса. Ми є свідками розправи: як визволитель ламає ідентичність, чи то пак ліпить, відбувається підміна сутності, а жертву переміщують у зону страху. Вдало зіграла драбина, яка стає цією кліткою. Бо якщо ти позбувся своєї мушлі, то порожнечу можна заповнити будь-чим. 

Відчуття своєї недолугості відпочивальника доходить до межі, і ловиш себе на думці, як легко перетворитись у бездієвих спостерігачів окупації чи війни, чи якось іншого лиха. Ефект прямого етеру. Вражає те, наскільки людське тіло здатне запам’ятати та швидко змінювати одні ситуації чи реакції на інші й, навпаки, уповільнюватись у страху. Згадуються моменти початку повномасштабного вторгнення й відчуття того, що час густий, тіло проживає все максимально чутливо, що день триває тиждень.

Один зі злочинів росії — це стирання пам’яті і нав’язування своїх наративів, крізь які часом годі пробратися до свого справжнього. Русалка витягує зі свого валуна хатинку-сховок зі світлом та спогадами-фотокартками, які гріють у темряві, якими вона може огорнутися, або може туди сховатися чи на них стояти. Напруга спадає, і відкривається нова сторінка перформансу.

Усі троє акторів змінюють свої образи: символічні істоти пляжу перетворюються на цілком собі живих людей. Тепер це друзі, які діляться історіями всіх, кого зустрічають на пляжі: дітей, тіток з пахлавою, жаб, «пісатєлєй», воєнного корабля, який прямує до Севастополя. Історії про дитячі спогади і про те, що їх отруює, та історичний лікбез про російських покидьків.

Хто б це не був з окупантів — пісатєль Горький чи Катерина ІІ, — та мета в них та сама: спочатку створення чи насаджування псевдокраси, а потім знищення шляхом русифікації, депортації, руйнація незалежності Кримського ханства, розсварення з Україною. Ми нечасто чуємо оповіді про Крим від українців, які жили в Криму. І це також ще одна нагода говорити про українську складову Криму: український голос з Криму важливий і цінний, адже це також спроба зрозуміти себе на мапі спільної історичної пам’яті.

Далі лунає кілька історій про теплі дитячі стосунки з улюбленим місцем, навіть якщо там пам’ятник Леніну чи валун, з якого починалася зустріч із морем. Поки діти проживали своє дитинство у 90-тих, Крим переходив на московський час, новий президент Криму провадив політику зближення з росією та військовий союз. 

У найтепліші спогади про місце чи подію родинної історії просочуються маркери радянської історії чи російських наративів. З такими спогадами нелегко жити. Та попри це, авторка забарвлює цю частину перформансу доволі весело, грайливо, деколи чуємо іронію, деколи чуємо щемкість. А й справді, у безпечному колі друзів будь-які історії ми розповідаємо просто й невимушено.

Радість обриває ворог, далі грає з нами у гру окупаційну. Але вже не таку веселу й безтурботну. Як це дуже часто відбувається в Україні: примарне «все добре» перекручує все до революцій та війн.

Заціпенілу людину, русалку віддаляють від моря, пляжу та спогадів про військові кораблі. Море також це відчуває. Усе настільки змішалось, що кожен сам себе згубив. Чи мідія повертається назад до тієї, що підтримує визволителя, чи до неї приєднується і русалка, чи вони захищають себе чи пляж — годі збагнути. Росія валить та руйнує валун — і, можливо, йдеться про руйнацію міфу про ту русалку з Місхору і про те місце, звідки починається зустріч з морем. Русалка вже нікому не потрібна.

Жести та образи російських завойовників на чолі руйнівного корабля: рятувати, тиснути руки. Все відбувається швидко і страшно. Може, це горить море, і це дим від нього; може, це туман для інших, щоб не бачити, що насправді відбувається. Руйнація зсередини. Перетворення всіх на руки імперії, ненависть та злість. 

Далі — незворотність. Незворотність замінованого моря. Незворотність певних рішень. Незворотність війни, яка показала сутність кожного. Сутність русалки — це її спогади. Сутність мідії — мілітаризація та перспектива міни. Розгортається метафорична історія прощання: частина чогось, що було рідним, паплюжиться ворогом, залишається там. Частина моря залишається там. А спогади про це місце живуть у тій людині, яка була змушена прощатися з цим місцем. Хоча якщо ми сприймаємо цих персонажів буквально як людей, яких багато що поєднувало, це ніби провокує співчувати обом. Але не можу співчувати тому, хто обрав шлях міни, хоч розумію складність питання. В один момент ваші дороги розходяться. Хтось залишається в Криму в окупації, а хтось виїжджає і більше ніколи не побачить свій пляж і море. Міна, яка руйнує море зсередини, росіяни, які руйнують ззовні.

Коли зруйноване все — з’являється інжир. Достиглий, який уже починає лускати, до якого прив’язаний шмат валуна. Можливо, того валуна, де жили мідія та русалка.

Куди йде інжир? Чи пам’ятає інжир про море і чи знає він, що його сік уже солоний? Про що він думає, коли тягне за собою камінь?

Море затихає. А що залишається?

Наше тіло є носієм різноманітної інформації. Воно добре пам’ятає і дитинство, і війну. Саме ж тіло повертає нас до спогадів, коли ми, приміром, куштуємо інжир. Тоді згадуємо щось найрідніше. Але наше тіло, яке пам’ятає війну, робить цей смак солоним. Постає питання: що ми пам’ятаємо тілом і що воно відчуває зараз? Скільки всього воно може вмістити в собі? Що робити із травматичним досвідом, що його проживає тіло у нашому часі війни?

Цей перформанс є чудовим прикладом, як можна тілом прожити та розповісти свою персональну історію, поєднавши документальність з образністю. Те, що перформанс перетворює документальні тілесні досвіди в образні, дає можливість побудувати невелику дистанцію до травматичних подій. І тут важливо, що жанр пантоміми дає можливість провокації та викличності до деяких питань. Пантоміма, власне, допомагає більш увиразнити чи то емоції, чи то досвід. 

Варто зауважити, що жанр пантоміми майже не представлений у сучасному театрі. Можливо, це наслідок того, що пантоміма перекочувала в розважальний сегмент, а в театральному сегменті опираються на розмовний театр. Можливо, такий перформанс надихне відродити жанр пантоміми і зробити його на рівні курбасівського «розумного арлекіна», який міг поєднуватися з іншими жанрами мистецтва.

Важливо, що Дарія Литвиненко намагається оглядати свій досвід з історичної, політичної та приватної сторони, шукає спосіб артикулювати й мистецько висловлюватися про це. Говорити про те, що болить і що дороге, — найскладніше. Але варто. Можливо, це зробить нас вільними. 

Яку історію розповість твоє тіло?