Споглядаючи апокаліпсис: Київ 2030-х у альтернативній реальності. Рецензія на роман Валентина Поспєлова «Стокгольм»

«Стокгольм» — перша частина трилогії про північні міста, що вийшла друком у 2022 році у видавництві «Темпора». Це другий роман Валентина Поспєлова, у якому автор докручує ідеї, закладені у своєму нещодавно перевиданому дебюті — романі «Різанина»: дослідження людської природи та моралі на тлі політичних заворушень і протистоянь.

Відчувається, що до того, як стати на шлях письменництва, Валентин Поспєлов навчався на політолога. Хоч автор і покинув навчання заради кар’єри письменника,  інтерес до суспільних процесів і політичної тематики в його текстах нікуди не зник. І «Стокгольм» тому підтвердження: це політичне фентезі, якого доти не бачили читачі сучасної української літератури.

Перше, що привертає увагу при знайомстві з романом, — його назва. До чого тут Стокгольм і як це пов’язано з подіями, що розгортаються у Києві? Найочевидніша асоціація — стокгольмський синдром, і це припущення цілком слушне.

У своїх інтерв’ю Валентин Поспєлов зазначає, що прагнув показати, як функціонують взаємини між кривдником і залежною від нього жертвою. Ідеться не лише про головну героїню Мирославу та керманича сектантської організації Ло — ця модель проявляється на різних рівнях.

Вона простежується у побутових стосунках — наприклад, у зв’язку Йосипа, бойфренда Мирослави, із його впливовим батьком, або у Михайла Попела, який стає заручником статусу свого загиблого батька, знаного військового. Але аналогічна динаміка працює і в ширшому контексті — на рівні взаємин між країнами Східної та Західної Європи, де перші часто виявляються залежними від других. Так автор проводить паралель між індивідуальною психологічною залежністю та колоніальними міждержавними відносинами.

Поспєлов переводить розмову в глобальніший вимір: досліджуючи співзалежність у приватних зв’язках, він показує, як такий тип мислення відтворюється на рівні суспільств і держав. І зрештою — як наша готовність підкорятися впливає на структуру світу, у якому ми живемо.

Автор роману зображує Київ майбутнього — повоєнну столицю 2030-х років, у якій розгортається боротьба за владу. У протистоянні — секта, що займає офісну будівлю «Прометей», військова адміністрація, а також приватні найманці, які виконують роль допоміжної сили. І, звісно ж, не обходиться без зради.

Жанр роману, в якому поєднуються фантастичні елементи з політичними інтригами, Валентин Поспєлов вибрав недаремно — це інструмент у руках автора, яким він вправно користується для того, щоб порозмислювати над майбутнім і мати можливість розглянути альтернативний сценарій розвитку подій. Приміром, президентом в Україні став чоловік, ім’я якого — Олесь Гончар. Цікавий збіг, що вказує на шлях, яким рухається держава, віддалена від нас на десятиліття. 

Елементи фентезі, які проявляються у містифікації того світу, розширюють межі реального. Сам автор під час презентації книги зазначав, що, окрім політичної лінії, йому хотілося б додати у текст і класичні фентезійні мотиви — монстрів, яких рубають мечем, чи надлюдей із надзвичайними здібностями, щоб надати сценам більшої динаміки.

Також автор використовує нові назви станцій метро, як-от «Михайла Коцюбинського», «Василя Стуса», «В’ячеслава Липинського». Як зазначав сам автор у одному з інтерв’ю, цікавим залишається той факт, що працюючи над текстом, письменник спочатку використовував справжні тогочасні назви станцій, але на етапі редагування вирішив їх замінити, адже важко уявити, що в повоєнному Києві, наприклад, станція «Мінська» досі буде існувати. І він мав рацію: уже у 2022–2023 роках місто пережило масштабну хвилю перейменувань, коли чимало вулиць, скверів і станцій метро отримали нові, символічно важливі для України назви.

Київ у романі — сірий, злиденний, похмурий. Цей ефект підсилюється сніговою бурею, що от-от накриє місто і змусить його спинитися. На околицях міста мешканці не звертають уваги на те, що відбувається в центрі, їх мало турбує політичний та економічний стан справ. Ті, що перебувають ближче до епіцентру подій, проявляють більше активності. Але це все ще маса, маріонетки, якими вправною рукою може керувати будь-хто, якщо виголосить гарну промову та зачарує аудиторію своєю харизмою і правильно підібраними словами.

Роман охоплює чималу кількість питань, що стосуються сучасного суспільства: від політичних конфліктів до екологічних катастроф. Одним із наскрізних образів, який допомагає осмислити ці явища, стає спектакль — метафора світу, перенасиченого товарами, інформацією та видовищами. Цей світ формує особливий тип людини, яка живе не за власними переконаннями, а за логікою постійного споживання — образів, емоцій, подій. Людина кружляє в нескінченному потоці інформації, свідомо не обираючи, з чого складається її життя, бо вибір підмінено нав’язаними моделями поведінки.

Найяскравішим утіленням цієї ідеї стає шоу «Королівська битва» — телевізійний проєкт, фінал якого приковує мільйони глядачів до екранів. Формат нагадує поєднання «Голодних ігор» і «Зважених та щасливих»: люди з надмірною вагою змагаються за перемогу, повзучи по горі, долаючи смертельно небезпечні перешкоди. Винагородою стають гроші й слава — тобто ті самі цінності, які визначають координати сучасного світу. Поспєлов демонструє, як суспільство споживає брейнрот-контент, споглядаючи задля розваги за тим, як страждають і гинуть люди в прямому етері.

Попри те що роман багато уваги приділяє політичній проблематиці, мотив спектаклю є наскрізним, що допомагає зрозуміти, як ці проблеми стають частиною культури видовища. Поспєлов показує, що світ, у якому все подається як шоу — від політики до війни, — приречений втратити чутливість до справжнього болю. У цьому сенсі його роман перегукується з антиутопійними візіями Дона Делілло, який досліджує, як медіа перетворюють трагедію на елемент масового споживання, і з дистопією Сюзанни Коллінз, де влада перетворює людські страждання на головне видовище епохи. Як і в науково-фантастичних моделях Айзека Азімова, тут постає питання межі людського контролю над створеними системами — коли технології, медіа та політика починають керувати самі собою, позбавляючи людину автономії та співчуття.

Окрім того, що автор присутній у романі як наратор, він з’являється ще й у вигляді персонажа — письменника Валентина Пристайка. Уже саме ім’я цього героя є прозорою алюзією на самого Валентина Поспєлова. Створюючи свого двійника-письменника в романі, автор вписує себе у художній світ і набуває можливості діяти на рівні з іншими персонажами.

Персонажа Валентина Пристайка, за юнґіанською типологією, можна віднести до архетипу Мага. Маг володіє таємними знаннями, з’являється у вирішальний момент, аби допомогти головному герою пройти випробування, і часто постає як наставник чи порадник. Він знає все про структуру й закономірності цього загадкового світу — і тому має особливу владу над ним.

Пристайко — це голос Поспєлова, але не прямий, а дещо «зсунутий»: через нього автор може дозволити собі іронію, сумнів, спостереження зсередини — те, що важко висловити безпосередньо від власного імені. Такий прийом автофікції — коли автор створює власного двійника в межах тексту — розмиває межу між вигаданим і реальним. Поспєлов ніби виводить самого себе на сцену, щоб спостерігати за світом, який створив, і водночас — бути втягнутим у нього. Сам автор, створюючи світ роману, стає його свідком і водночас потрапляє у власну пастку — адже, вписавши себе в текст, він теж стає персонажем.

Автор намагається реалізувати себе в тексті також у ролі жінки, створюючи головну героїню роману — журналістку Мирославу. На презентації книжки в книгарні «Є» у 2022 році він зізнається, що саме жіночі персонажі викликають у нього більший інтерес, адже це — можливість поглянути на світ з абсолютно нового, незвичного для себе ракурсу.

У романі не обходиться без теми фемінізму та проявів сексизму, з якими Мирослава стикається, долаючи перешкоди на шляху до розкриття головної таємниці сюжету. Особливо показовою є сцена зґвалтування, де на Мирославу нападає поліцейський Фесенко — невпевнений у собі чоловік, що намагається взяти жінку силою, аби принизити її і таким чином заперечити власну нікчемність. Враження справляє те, як у цій ситуації реагують очевидці й сама постраждала. Це питання залишається болісним і сьогодні — у суспільстві, де жінка часто змушена мовчати, бо правда може завдати шкоди її репутації або втягнути у «черговий непотрібний скандал». Оточення ж нерідко намагається виправдати кривдника, перекладаючи провину на обставини чи навіть на саму постраждалу. У романі це звучить через цинічні репліки на кшталт: «У нього просто дах зірвало, у горах таке подекуди трапляється».

Шок і жах, спричинені травматичним досвідом, Мирослава намагається придушити, забути або повністю знівелювати, наче нічого не сталося. Вона продовжує поводитися так, ніби її життя не змінилося, і не розповідає про подію нікому — особливо поліції. Це мовчання стає своєрідним механізмом виживання, але водночас і свідченням безсилля перед системою, у якій навіть правда може обернутися проти жертви.

Перед автором стоїть надзвичайно складне завдання — показати реакцію жертви після зґвалтування. Звісно, у кожного вона різна, але у випадку Мирослави агресії чи прагнення помсти немає. Натомість у ній поєднуються страх, сором і небажання говорити про пережите.

Образ Бога у романі Валентина Поспєлова набуває парадоксальної форми. Він розкривається через постать Ло — відлюдькуватого блідолицого ватажка секти, яка оселилася посеред Голосіївського лісу в офісному центрі під назвою «Прометей». Уже сама назва цього місця символічна: Прометей — міфічний герой, що подарував людям вогонь і за це був покараний богами. Поспєлов ніби продовжує цей міф у сучасному світі: сектанти, які захопили «Прометей», прагнуть донести свій «вогонь» — власну істину — людству. Вони щиро вірять у свою місію: звільнити людину від системи та повернути їй право на свободу вибору.

Ло проголошує себе посланцем Бога. Йому 31 рік — символічний вік активних діянь Христа, проте, на відміну від Спасителя, Ло не несе спасіння іншим, а сам прагне бути врятованим. Поспєлов створює псевдопрототип Христа — сучасного пророка у світі, де божественне втратило свій первісний сенс.

Особливе значення має його ім’я. Коли Ло запитують, звідки воно, він відповідає: «Я народився з ним». Згодом герой пояснює: «Ло — це перше слово, яке вимовила людина». Таким чином, ім’я Ло стає прототипом первісного слова, відлунням «логосу» — Божого Слова, через яке, за Євангелієм, було створено світ. Однак у Ло цей логос спотворений і зруйнований: замість творення — порожнеча, замість любові — розпач.

Ло — це спроба людини повернути Бога, який зник, і водночас — свідчення того, що віра без істини перетворюється на фанатизм і божевілля.

Цю ідею підсилюють епізоди, що розкривають духовне падіння людства. Особливо промовистою є історія про батька головної героїні — священника, який у дитячих спогадах постає люблячим і добрим, але наприкінці виявляється абсолютно аморальним. 

Фатальності оповіді додає і те, що події роману відбуваються напередодні Різдва — 23–24 грудня. Свято, яке традиційно символізує оновлення, любов і тепло родинного кола, у романі Поспєлова обертається хаосом, сніговою бурею, революцією та смертю.

Роман «Стокгольм» Валентина Поспєлова — один із небагатьох творів сучасної української літератури, що поєднує соціальну фантастику, політичну сатиру й психологічну драму. Для тих, хто цікавиться політичними процесами та не боїться гострих соціальних тем, цей текст стане справжнім відкриттям. Видавництво «Темпора» вже випустило другу частину трилогії — роман «Осло», який розвиває ідеї «Стокгольма», але не повторює його сюжет. Поспєлов веде читача тією ж стежиною, лише розширюючи межі створеного ним світу — вигаданого, а може, й цілком можливого.

1. На які ще думки наштовхує назва роману?
2. Чому Валентин Поспєлов обирає головною персонажкою жінку, а не чоловіка? Що це йому дає, що він хотів цим донести, яку проблематику висвітлює?
3. Опишіть види взаємин у романі: між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, босом і підлеглим, колонізатором і колонізованим, жертвою і злочинцем. 
4. На вашу думку, що таке політичне фентезі? Чому автор обирає цей жанр для написання роману?
5. Як автор бачить Україну майбутнього? Які виклики перед нею постають? Що змінилося? 
6. Чи є цей роман альтернативним сценарієм розвитку суспільства, чи це лише фентезійне чтиво? 
7. Образ автора у тексті: як він проявляє себе і веде діалог з читачем? 
8. Яким чином снігова буря впливає на перебіг подій? Чи є це метафорою?
9. Як автор говорить про релігію та віру в романі?  
10. «Королівська битва» як прояв людської безнадійності. Як автор бачить і говорить про сучасне суспільство, його проблеми та виклики? 
11. На що ще нам натякає назва офісного центру «Прометей»? 

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.