Фентезі-всесвіти, у яких підлітки — єдині дорослі: романтизація травми чи вимоги сюжету?

Ні для кого не секрет, що суспільні тенденції, світові події та технологічний прогрес формують унікальні риси кожного покоління. Але так само формує їх і література. Причому з обох боків — і з боку письменника, і з боку читача. Автори, хай як би не старались відсторонитися від власних персонажів, усе ж передають читачеві крихти власного досвіду. Хай навіть лише на рівні ідей, а не подій. 

Ми читаємо про героїв фентезі, що є витворами авторської фантазії, але отримуємо також побіжне, а подекуди і пряме, уявлення про те, як письменник бачить світ. Так, наприклад, сучасні читачі й автори фентезі часто дорікають К. С. Льюїсу за виключення Сьюзен Певенсі з-поміж королев Нарнії, бо вона надто «захопилась помадою, панчохами та хлопцями», тобто відкрила в собі жіночність. Цей факт і справді багато говорить нам про нюанси християнських поглядів письменника. 

Так само й історію молодших Старків у серії романів «Пісня льоду і полум’я» важко розглядати окремо від історії родини Джорджа Мартіна, який щодня ходив до школи повз будівлі, які колись належали родині його матері.

Мені як письменниці, що пише переважно янгедалт-фентезі, також не раз спадало на думку: то для яких молодих дорослих мої тексти? Адже хай якою юною я відчуваю себе в душі, правда в тому, що коли сучасний підліток відкриває написану мною книжку, він занурюється в текст, написаний сорокарічною авторкою, типовою представницею покоління міленіалів. Тоді як мої читачі — зумери, або й узагалі належать до покоління Альфа.

Так само, коли ми читаємо народні казки, або ж ті ж таки казки Ганса Крістіана Андерсена, які є літературною обробкою міфологічних сюжетів, то бачимо, що способи вирішення конфліктів у цих творах несуть на собі відбиток доби, у яку жив письменник. Казка про «Дівчинку із сірниками» у часи Андерсена була радше закликом допомагати злиденним на свята. Але для сучасного читача кожна людина, що проминула головну героїню, виглядає вже автоматичним співучасником злочину, бо такими є сучасні уявлення про права дитини. Те саме і з активно декларованою зараз читацькою спільнотою в Україні моральною травмою від вивчення в школі твору «Федько-халамидник» В. Винниченка. Те саме і з величезною популярністю фентезі-ретелінгів, що буквально заполонили західний ринок кілька років тому і зараз активно з’являються в українському літературному просторі.

Шалена популярність «поламаних» казок, або ж переосмислених історій, як в паперовій формі, так і на екрані (згадаймо хоча б феміністичну «Чаклунку»), свідчить про потребу сучасного читача і глядача в переписуванні традиційних сюжетів відповідно до сучасних норм суспільного життя. І ось уже зображати жінок виключно суперницями, що б’ються за шанс сподобатися умовному принцу, стає моветоном. І ось уже текст, неврівноважений за тестом Бедкел, виглядає приблизно так само дико, як і постійне паління у фільмах 90-х. (Згадаймо обурення фанатів, що змусило Джо Аберкромбі ретельніше працювати над гендерним балансом у своїх подальших творах.) А тоді з’являються ще й дослідження Брене Браун, що фокусуються на тому, наскільки маскулінна культура пронизана соромом, — і ось уже малювати чоловіків виключно як героїв на білих конях, що ніколи не плачуть і нічого не відчувають, раптом стає некомільфо. 

Саме тому я, як авторка, мушу постійно тримати в голові: коли в моєму тексті йдеться про бабусю моїх героїв, я маю уявляти когось віку моєї мами; коли пишу про їхніх батьків, мушу уявляти себе або ж когось із моїх друзів. Це доволі цікаво міняє перспективу, і вкрай прикро читати тексти моїх сучасників або ж старшого покоління письменників, які про це вряди-годи забувають. Глибокий подив викликають зараз тексти, в яких фізичні покарання підлітків подані як нормальність, адже в сучасній літературі це «біг ноу-ноу». Так само, ніби вже існує суспільний консенсус, що на цькування у школі ми реагуємо підтримкою і захистом, а не звичним для покоління X: «не звертай уваги / вчися сам розбиратися зі своїми проблемами». Але ж ні, філософські поради такого штибу можна цілком собі побачити в сучасних фентезійних та неосентименталістських творах, наприклад, у книгах Мікаеля Брюн-Арно, французького письменника з покоління міленіалів, який з легкістю і без жодної іронії вкладає у вуста своїх героїв поради на кшталт «коли ти виростеш, тебе не буде хвилювати, що з тебе сміялись у школі», попри те що сучасні психологічні дослідження переконливо твердять, що це неправда.

Зовсім інакше зі зсувом традицій виховання працює, наприклад, англієць Джеймі Літтлер у фентезійній трилогії «Еш і поклик Крижаного серця», причому як з точки зору дорослого, так і з точки зору підлітка. Тобу, опікун складного хлопчика-сироти Еша, попри спротив свого вихованця, зціплює зуби і намагається все ж навчити малого мистецтву виживання в постапокаліптичному світі. Він бореться з власним гнівом та нерозумінням і страждає приблизно так само, як страждають зараз батьки-міленіали, що намагаються виховувати своїх Альф без насилля, без приниження і без надмірної критики. Тобу простіше нагарчати на вихованця або ж покарати його за лінощі, але він не вдає із себе глухого і слухає, що каже йому Еш, адже це далеко не завжди нісенітниці. «Мені страшно, коли ти кричиш, тож я втрачаю концентрацію». «Мені боляче, коли ти мене принижуєш». І відповідно до фідбеку намагається стати м’якшим, терплячішим, повсякчас пам’ятаючи, що «коло насильства врешті має бути розірване».

Отже, можемо констатувати, що фентезійна література хай і з невеличкою затримкою, але реагує на зміну суспільної норми. Проте є в ній і інша цікава тенденція — спроба опрацювання травми поколінь шляхом моделювання у фентезі схожих ситуацій. Припускаю, що саме через це увагу і любов читачів зараз стабільно завойовують тексти, побудовані мов той терапевтичний посібник «Дорослі діти емоційно незрілих батьків». 

Подібні тексти можна умовно розділити на три групи. Перша — ті, в яких швидке дорослішання підлітків під тиском обставин подається як чеснота і героїзм, а психологічні наслідки такого дорослішання ігноруються. Так ніби героям-підліткам, які не знали ні тепла, ні співчуття, не кажучи вже про безумовну любов, для зцілення має вистачити самої всенародної любові. (Спойлер: це так не працює.) 

Друга група — де автори все ж помічають, що позбавлення героїв-підлітків дитинства багато дає сюжету, проте дуже мало — психічному здоров’ю персонажів. Важко сказати, чи було б цікаво фанатам Гаррі Поттера читати не про його блискучу кар’єру аврора, а про прояви його кПТСР, схильність до залежностей та решту малоприємних наслідків настільки буремної юності. Однак, до честі пані Ролінґ, мушу додати, що в останній книзі вона все ж дає Еберфорсу Дамблдору назвати те, що відбувається з Гаррі та його друзями з першого року перебування у Гоґвортсі, злочином Альбуса, який «завжди любив прикриватися слабшими».

І вже зовсім рідкісний «звір» — третя група текстів: там, де наслідки втраченого дитинства бодай трохи описані. Але такі тексти що в українській, що в західній літературі мені траплялися вкрай рідко. Так, Дж. Р. Р. Толкін, наприклад, рефлексує ПТСР у Фродо, адже знає, що такі випробування, які пережив його герой, не минають безслідно. Але герой «Володаря перснів» не був підлітком, коли вирушив у свою подорож, підлітком його у наших очах робить радше візуалізація цього образу у фільмах Пітера Джексона. Корнелія Функе у «Відчайдуху», де герой мусить дорослішати у жорстокому світі Задзеркалля, також проводить чітку паралель між тим, яким став Якуб, і тим, які виклики і досвіди він пережив підлітком. Та і це радше історія дорослого персонажа.

Звісно ж, можна зауважити, що жанр фентезі, особливо епічного та героїчного, має свої закони, канони, набір тропів, сюжетних ходів і кліше. Однак якщо судити з відгуків на платформі Goodreads, то і західні, й українські читачі все частіше нарікають на нереалістичність сюжетів, збудованих на екстремальному героїзмі героїв-підлітків. Це, звісно, дивний закид до фентезійної літератури, однак усі ми знаємо: щоб співчувати герою, читач має бодай трохи впізнати у ньому себе. 

Нарікають і на те, що історії про підлітків — безкомпромісних героїв відгонять радянською пропагандою. А також на те, що такі книги створюють нереалістичні очікування і романтизують травми, яких, за звичайних умов, у підлітків не мало б бути, а ще що вони не відображають справжніх викликів, з якими молоде покоління стикається набагато частіше, ніж, власне, з порятунком світу. 

Однак не варто випускати з уваги і те, що типові фентезійні тропи, кліше та боги з машини стають популярними не на порожньому місці. І що однотипність сюжетних ходів, персонажів або ж конфліктів у підлітковій літературі далеко не завжди витікає з прагнення авторів бути в тренді. Часто це пов’язано якраз із психологією тих, чиї образи вони виводять на сторінках книжок, адже саме у підлітковому віці гостро постають питання самооцінки, належності або ж соціальної ізоляції.

Тому я доволі скептична до дещо войовничої риторики читачів, авторів та критиків, які поспішають затаврувати бездуховний підлітковий масліт на противагу «духовній» класиці, або ж іще гірше — бездуховний західний масліт на противагу вітчизняному фентезі. Ні, умовні «Сутінки», що стали популярні в усьому світі, — це не «бездарний текст про те, як кохати борщ», якому ми маємо «дати відповідь», а радше історія про те, що підлітки прагнуть безумовної любові, прийняття, вірності та стабільності у світі, де дорослі не є дорослими, де вони не виконують своїх функцій, тож безумовної любові підліток починає чекати від майбутнього чи актуального партнера.

Про письменницьку майстерність Стефані Маєр, як і про майстерність інших авторів, можна довго дискутувати, але якщо текст відгукується тисячам молодих читачів по всьому світу, це означає, що він зачіпає щось дуже важливе для них. Так, наприклад, говорячи про ті ж таки «Сутінки», критики часто випускають з уваги важливу тему, яка є там ледь не наріжною: у якому суспільстві ти не народився б (хай вампірському, хай людожерському) — вибір за тобою. Ти можеш прийняти звичаї твого роду або ж відкинути їх і боротися за власний вибір, якщо треба. Підліткам, які якраз і перебувають у стані переоцінки батьківських цінностей та орієнтирів, ця ідея неабияк суголосна.

Я і сама одного разу отримала зауваження від читачки, яка спитала: чому підлітка у моєму фентезійному романі «Місто тіней» не кличе на допомогу дорослих? Цікаво, задумалася я, а чого ж насправді? А тому, що навіть рідний батько не вірить її розповідям про чоловіка, що вліз до її кімнати. Бо навіть він, єдина близька їй людина, не чує, що янгол Серафін для неї важливіший за дружбу з однокласником, не хоче помічати, як поволі витікає з неї життя і як вона здається депресії.

Для героя-підлітка, якого напомповує своїм емоційним досвідом письменник-міленіал, вихований «невидимим поколінням», цілком природно опинитися у світі, де дорослі не виконують своїх функцій. Не захищають, не творять революцій, не борються з несправедливістю, не повстають, а отже, за ці справи доводиться братися підліткам.

У кращому разі такий герой-підліток переживатиме постійний і катастрофічний брак довіри, помножений на відстороненість або недієздатність депресивних дорослих, а в гіршому — з нього зроблять «пристрій» для емоційного (а подекуди й фізичного) обслуговування тих-таки дорослих. Подібно до того, як Катніс у «Голодних іграх» мусить битися за своє життя, одночасно даруючи панівним дистриктам задоволення робити ставки. 

Оте читацьке «Чому ж дівчинка не зве дорослих на допомогу?» так мене зацікавило, що я почала на зустрічах запитувати підлітків: якщо ви дорогою зі школи чи деінде побачите щось, що вас лякає чи бентежить, яка ймовірність, що ви розкажете про це батькам? І з 2014 по 2020 роки відповідь стабільно була «нульова». 

Що це, як не брак довіри? Як не знак того, що прірва, попри всі позірні старання дорослого покоління, і досі існує.

Одного разу звернувши увагу на цю проблему, я згодом почала помічати певну тенденцію в англійській та американській фентезійних літературах. Автори, що виросли у світі, де для дітей вважалося цілком нормальним усиновлювати або ж удочеряти власних безпорадних батьків, активно намагаються через власні фентезійні сюжети опрацювати травматичний досвід свого покоління. Вони хочуть говорити про підлітків, покинутих напризволяще, про підлітків, якими світ дорослих безпардонно користається, називаючи це єдиним можливим станом речей.

Найяскравішим прикладом моделювання у фентезі цього конфлікту, як на мене, є літературна серія «Агенція “Локвуд і Ко”» Джонатана Страуда. І хай атмосфера цих блискучих детективних романів явно сягає корінням лондонських туманів та робітних домів, описаних у творах Дікенса, «пітерпенізма» Джеймса Метью Баррі, історій про Шерлока Голмса та вікторіанських оповідань про привидів, концепція світу, яку пропонує нам Страуд, цікава також і іншим.

У романах Страуда лише підлітки мають змогу бачити привидів, що загрожують світові. Підростаючи, юні мисливці втрачають цю здатність, а оскільки заради заробітку працюють у різноманітних агенціях із запобігання примарним атакам, для більшості з них дорослішання — це крах кар’єри. Аж до того, що деякі з них приховують втрату «зору», щоби якомога довше лишатися частиною команди. Це світ, у якому дорослі без жалю і гризот експлуатують підлітків, збираючи з них загони для власної охорони.

Головну героїню Люсі матір просто-таки «продає» в одну з таких агенцій, не рахуючись і з тим, що дівчині страшно розпочинати кар’єру мисливиці, і з тим, що з її колегами трапляються абсолютно жахливі речі. Матері потрібні гроші, тому вона збирається витягнути з дівчини максимум. І ось тут те, що в часи Дікенса подавалося б як очікувана поведінка люблячої доньки, що перемагає себе, бо хоче допомогти мамі, у Страуда постає тим, чим власне і є, — зміною ролей з подальшим крахом прив’язаності.

Кожен із локвудівців самотній у цьому світі. Єдина родина, що дбає про них, — це друзі, єдиний притулок у ворожому світі — дім такого ж сироти Локвуда, який їм не без пригод вдається відшукати у морі зради та здирництва.

Безпечну гавань пропонує власним друзям і Каз Бреккер із дилогії Лі Бардуґо «Шістка воронів» та «Королівство шахраїв». Каз у свої сімнадцять має мету — помститися людині, що, видаючи себе за опікуна, цинічно згубила його брата. Пекка занапастив би й Каза, але той виявився надто упертим. Та щоб дістатися ошуканця, підліткові потрібні влада і вплив у Кеттердамі, тож він і його друзі беруться за вкрай небезпечну роботу. Для більшості «воронів» Каз, окрім функцій роботодавця, мимоволі виконує ще й батьківську роль. Так само й Інеж скрізь шукає власних батьків, а не навпаки. Так само самотня у цьому світі Ніна і так само покинутий Матаяс.

Звісно, авторка намагається писати про них як про дорослих. Однак їхній справжній вік видають мова діалогів та реакції, що подекуди взагалі знижують вік героїв до чотирнадцятирічок. І ця страхітлива невідповідність між емоційним розвитком персонажів та рівнем відповідальності, який вони на себе беруть, на мою думку, і є тим самим стрижнем, що приваблює читачів до тексту. «Ми знаємо про що ти», — хором скажуть читачі-міленіали. Це наше життя, наша самотність, наша покинутість, адже світ дорослих «невидимого покоління», де не обіймають, не дбають, не зігрівають і вже точно не мають терпіння, саме такий і є — невмотивовано жорстокий.

Так само і в трилогії «Школоманс» Наомі Новік, яка скоро має вийти друком у видавництві «Жорж», дорослі заради вельми умовної безпеки на чотири роки відправляють підлітків до метафоричного Дантівського пекла — магічної школи, де немає ніяких вчителів, окрім вічно голодних малефікарій.

Наймогутніші чарівницькі анклави у світі Новік за кілька століть не придумали нічого кращого, ніж по досягненні тринадцятирічного віку запихати своїх підлітків до величезної бляшанки, що плаває в порожнечі, не зважаючи на моральні страждання і травми, яких завдає їм ув’язнення тривалістю в чотири роки без надії на вихід. Школоманс навіть виглядом та конструкцією нагадує Дантове пекло. Учні найстаршого класу мешкають на найнижчому рівні цього пекла, а наприкінці року на них чекає випускна зала, повна «демонів». Ті, хто проб’є собі дорогу назовні крізь цей останній рівень, повернуться у світ живих і знову побачать батьків, але з чотирьох тисяч дітей, яких приймає Школоманс назовні живими стабільно виходять хіба 300–400 сімнадцятирічок.

Тож вчися виживати сам, дбати про себе сам, і хоча це, в принципі, корисні навички, загальна покинутість і відчай — ось чим просякнута повсякденність у Школомансі. Ну і ще ментальними криками «Випустіть мене, випустіть!». Невідворотність втрати своїх однокласників мучить підлітків так сильно, що зрештою головні герої трилогії — Ел та Оріон — об’єднують довкола себе групу однодумців і вивертають собі мозок, придумуючи план порятунку всіх учнів. Чому така доволі очевидна ідея не сяйнула дорослим чарівникам, можна лише здогадуватись. Хіба що… вона не була їм вигідна. Весь світ книги стоїть на класовій нерівності, тож якби всі діти-чарівники мали однакові шанси вижити, кастова система, у якій анклавери — це сильні цього світу, бо мають ману і безпеку, просто перестала б існувати. Ідея Ел, Оріона і решти міняє сам світовий порядок.

У серії Террі Пратчетта про Тіфані Болячку атмосфера набагато веселіша, попри те що перше випробування — захистити Крейдокрай від чудовиськ і відібрати в королеви фей викраденого брата — випадає героїні в дев’ять років. І які ж мотивації ми тут бачимо у Тіфані? «Щоби мама не плакала», щоби брат, який її до печінок дістав, зміг вирости і зберегти здоровий глузд, ну і просто те, що вона — відьма свого краю, а в її краї все має бути в порядку. Ви можете слушно зауважити, що якби не було такої гіпервідповідальності у Тіфані, не було б історії, і матимете рацію. Але задача цієї статті радше в тому, щоб зрозуміти, чому такі образи приваблюють нас, а не викликають острах і чому ми, власне, схильні захоплюватись подібними персонажами?

Чи не тому, що історія Тіфані, у світі якої батьків ніби й немає, або ж згадуються вони лише спорадично, так само як і старші сестри, — це також і історія нашого підліткового віку? Бо єдиний справжній дорослий у світі Тіфані – це сама дівчинка і ще трохи — її бабуня, яка на момент дії твору вже кілька років як померла. Отже, ідеться навіть не про підтримку, яку дівчинка може отримати від живої людини, а про опору на пам’ять, адже більше нічого не залишилось. 

Якщо подивитися на першу книгу серії з точки зору сучасної психології, ми побачимо наймолодшу в родині дівчинку, в якої немає дитинства, бо вона нянька молодшого брата. Дівчинку, що ховається в молочарні, бо тільки там має можливість почути власні думки, і яка вже має ремесло — класно готує масло і сири. І також дівчинку, що автоматично трактує мовчанку матері як знак того, що вона провинилась.

А що ж відбувається в українській фентезійній літературі? Чи має вона образи підлітків, що несуть тягар цього світу, підлітків, яких світ дорослих визнає своїм майбутнім і водночас використовує у якості «цапів офірних»?  

Що ж, ситуація така. Найменшій героїні сучасної української фентезійної літератури, що має самотужки врятувати світ і маму, усього п’ять років. Якщо ж говорити про підліткову літературу, то найяскравіші образи підлітків, що несуть тягар дорослого світу, дає нам постапокаліптична трилогія Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою», де Лисому і Лелі доводиться виконувати абсолютно дорослі функції без допомоги когось хоч трохи старшого. Але вже у фентезійній повісті Галини Ткачук «ЗВРК» підлітки, що мешкають у Змієві — дзеркальному відображенні Києва, — отримують і допомогу, і настанови від єдиного дієздатного дорослого в книжці — болотяного чорта Бориса Борисовича. Ворона і Ко намагаються бодай якось зрозуміти світ, у якому народились, віднайти свої магічні сили, а тоді й вирватися з отруйних туманів Змієва, де люди розділені на касти і де повним родинам заборонено жити разом, тож вони змушені мінятися дітьми. Лише підлітки лишаються вірними магії давнього Змієва і створюють звіриків-деймонів, і лише вони, відповідно, виходять у теперішній Київ, який є їхнім майбутнім. І хай там темно, моторошно і лунають вибухи, цей світ набагато правдивіший. Так само отримують допомогу у фінальній битві герої-підлітки фентезійної повісті Олени Захарченко «Метро до Темного міста». І не тільки від дорослих, а й від чільних історичних постатей української літератури та історії. 

А от «Дивокровці» Катерини Корнієнко — узагалі один із небагатьох українських фентезійних текстів, де є спроба ввести значимих дорослих у магічний світ одночасно з підлітками. Коханнячко — безумовно, мудра дівчина, але і її татові-військовому, як виявляється, не бракує ані сил, ані розуму, ані емпатії, щоби дістатися туди ж, куди пошуки зниклої Інни привели його доньку. Нечасто побачиш фентезійний текст, де підлітка спокійно довіряє татові вести розслідування, а сама тим часом проводить час із друзями та наполегливо вчиться.

Загалом, на мою думку, прірва між світом підлітків і світом дорослих у сучасному українському фентезі суттєво менша і м’якша. Важко зараз судити про всю повноту текстів, адже ніша вітчизняної фентезі-літератури в нас лише активно заповнюється. Проте схоже, що українські підлітки, попри важкі часи, у які їм доводиться дорослішати, геть парадоксально почуваються більш захищеними у світі, де безпеку відібрано російською агресією. Я навіть вдамся до фантприпущення (адже хто я, як не авторка фентезі?) і скажу, що, на мою думку, це відчуття захищеності має певний стосунок до отого обуреного «дітей побили!», з якого виріс у 2013 році марш мільйонів, а тоді і Революція Гідності.

І ще одна велика відмінність української фентезі-літератури від західної полягає в тому, що наше сучасне фентезі твориться в умовах великої війни. Можна було б подумати, що коли, як не зараз, література фентезі мусить явити нам героїв-підлітків схожих на Пітера Певенсі, що сидить на білому однорозі і веде у бій фавнів та кентаврів. Але ні, попри те, що батьків героїв фентезі автори і на наших теренах часто прибирають подалі, щоб не заважали дітям переживати нові досвіди, усе ж стосунки між дорослим і підлітковим світами в українській літературі є набагато теплішими. Та і як може бути інакше в країні, де влада послідовно опирається вимогам союзників розпочати мобілізацію вісімнадцятирічних, навіть на фоні екзистенційної загрози державі?

Тож поки європейські та американські підлітки на весь голос вихваляють комунізм та соціалізм, дещо наївно вважаючи, що впораються з їхньою розбудовою краще за покоління батьків, українські підлітки вчаться у бомбосховищах, опановують такмед і отримують екзистенційні досвіди. 

Там, де західне фентезі, що створюється в умовно безпечному світі, має все виразніший запит на принципового і непохитного у своїх переконаннях героя, який ладен буквально підірвати світ, аби довести свою правоту (яскравий приклад тут — Венздей Адамс, дівчина-соціофобка, що переступить через будь-кого), українські підлітки, що живуть в умовах, коли безпека повністю зруйнувалась, зі слів моїх колег-письменників, найбільше радіють, коли у фентезі-книжках «узагалі ніхто не помирає», а герої затишно п’ють чай на кухні й радіють життю. І це, на мою думку, має незабаром призвести до піку популярності коузі-фентезі на наших теренах, адже героїчне фентезі, звісно, читати «легко й приємно», проте не тоді, коли ще добре пам’ятаєш людей, що хотіли просто собі жити, робити вино, а чи рибалити на озері, але з примхи божевільного диктатора мусили стати героями.

Аудіоверсію аналітичної статті можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.