«Монету підкине кожен» — збірка Ігоря Антонюка, що складається з одинадцятьох оповідань. Усі тексти поєднані спільною емоцією, що постає перед героями й читачами — йдеться про жах. Утім, книжку не можна назвати одноманітною, адже тут трапляються як антиутопійні сюжети, так і містичні — а серед них можна відшукати біблійні чи античні мотиви. Ця збірка балансує на межі ескапізму та зіткнення з реальністю, адже чи не найстрашніші її оповідання — ті, що наближені до нашої дійсності.
Ігор Антонюк — автор короткої прози, історик та наразі проєктний менеджер програми промоції читання «Текстури». «Монету підкине кожен» — друга книжка автора, вона вийшла друком у видавництві «Жорж» у 2024 році, а перша збірка оповідань, «Шепіт сосен», що також написана у жанрі горору, була видана ще в 2018-му в «Мандрівці».
Антиутопійні межі
Для оповідань зі збірки «Монету підкине кожен» важко окреслити конкретний часовий проміжок. Десь на нього можуть натякати культурні реалії — згадки в різних оповіданнях пісні «Вона» чи фестивалю «Шипіт» разом із книжкою «Трохи пітьми» Любка Дереша. Утім, вони вказують лише на точку відліку, а далі ця хронологічна лінія може розтягуватися й до сьогодення. Десь цей відлік починається чіткіше, наприклад, із 2014 року, бо згадується відповідний воєнний контекст. Натомість якщо говорити саме про антиутопійні історії, які за своїм жанром мали би, найімовірніше, оповідати про майбутнє, — то тут маємо певну загубленість у часі: здається, що це вже було, є і буде ще раз, хоча й досі хочеться, щоб це залишалося антиутопією на папері.
До прикладу, поєднанням минулого з майбутнім є Сіра Імперія з оповідання «Брат». Тут є надчутливі лазери, камери на кожному кроці, теплові датчики тощо. Але за цією доволі інноваційною атрибутикою насправді ховається давно знайомий устрій — і передусім він упізнається за мовою «інших». «Інших» відносно до головного героя, що подумки повторює «Молитву українського націоналіста». Російська мова для нього є способом ідентифікувати ворогів, а втім, ще до того, як вони заговорять, їхня сутність проявляється в діях — контроль, залякування та підміна цінностей. Останнє можна розглянути на прикладі церкви, що в Сірій Імперії є обов’язковою до відвідування. Проте разом зі службою миряни слухають партійно-патріотичну проповідь, а сповідь завжди записується. Тож здається, що йдеться про осучаснений СРСР із новим гаслом — «Вірність, війна, віра». У тексті згадані часи до Східної війни, коли Сіра Імперія вважала себе «сусідською федерацією». Ці часи «до» були років двадцять тому за підрахунками героя. Чи можна тоді вважати, що нам залишається років дев’ять до описаної хронологічної точки? Зрештою, антиутопічний світ «Брата» видається не таким страшним, бо знаходяться ті, хто продовжує боротися. Як було, є і буде ще раз за потреби.
Автор також звертається до біблійних мотивів, трансформуючи їх. У цьому знову можна вбачати звернення до минулого, але деякі події в оповіданні вказують, що все це відбувається в умовах, які нагадують наше століття. Тобто вчергове йдеться про циклічність часів. В оповіданні «Чужинець» зображено життя в Єрусалимі після «Кінця». Усі, окрім дітей, хворіють на проказу, тож вони бачать навколо себе лише пітьму. Одного разу хлопчина, на імʼя Гавриїл, приносить до настоятеля звістку, що пустелею блукає чоловік. Хлопець вірить, що це Спаситель. Утім, дорослі не бачать у прибулому свого спасіння, а ще зрячі діти довіряються старшим. Тут простежується мотив сліпоти (духовної темряви), що походить із Біблії: «Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть…» (Від Матвія 15:14).
Зрештою наприкінці цієї історії у районі пустелі спрацьовує датчик руху. Це вже не та сама постать, що блукала там раніше, — це хтось інший пішов її слідами, поборовши темряву.
Серед оповідань є й таке, що напряму говорить про час, адже розповідає про експерименти з ним. «Одноденка» починається з попередження головного героя про те, що розповідь може обірватися будь-якої миті, бо він не знає, скільки йому ще залишилося. Тобто читачі наперед дізнаються, що намагання контролювати час не мало успіху. Герой оповідає про їхній виріб — годинник «Кайрос», що може проводити різні маніпуляції за бажанням власника. Першими покупцями винаходу були найбагатші люди світу. Годинник набирав популярності, допоки люди не вийшли за межі й не почали викрадати чужий час — і далі сталося незворотне. Текст у деяких моментах нагадує оповідання Жузе Сарамаґу «Речі», якщо сфокусувати увагу на людях, чий час викрадали інші, які стояли вище на соціальній драбині та могли дозволити собі «Кайрос». Якщо пофантазувати, можна уявити, що ті невинні повертають своє життя і оповідання «Одноденка» закінчується реченням, подібним до того, що є у Сарамаґу: «Ніколи знову до нас не ставитимуться як до речей».
Чи привиди — справжні?
Є у збірці й оповідання, що нагадують атмосферу міського фольклору, яким діти лякають одне одного на ночівлях, коли все закінчується викликанням духів. Для створення моторошності в текстах зʼявляються художні деталі, притаманні горору: дзеркало, що єднає світи живих і мертвих; музична скринька, мелодія якої переслідує героя; стародавні монети — атрибути, наповнені потойбічною силою. Довкола цих речей нерідко й будується сюжет.
До прикладу, в оповіданні «Монетки» головний герой, колекціонер, іде на дивну зустріч із таким собі Енеєм Юттнером, який розповідає про одинадцять монет часів імператора Траяна й одразу ж демонструє їх. Після зустрічі герой ділиться знахідкою зі своїм викладачем, а той напівжартома висловлює теорію, що ці денарії (срібні монети часів Римської імперії) колись поклали на очі впливовим римським мерцям, щоби вони безперешкодно перепливли Лету. Подальші події оповідання підтверджують, що в кожному жарті є часточка правди. Отже, монети в тексті використані, зокрема, як складник відомого мотиву з давньогрецької міфології про плату Харону за перевезення померлих душ річками підземного царства.
Якщо пригадувати, де ще в сучасній українській літературі можна натрапити на обігрування монет у такий спосіб, то на думку спадає «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка: там головний герой кладе монету під язик і опиняється по інший бік. Окрім того, що монети є платою за перевезення, вони можуть виконувати й інші функції — їх усе ще іноді використовують для того, щоб очі покійника залишалися заплющеними. Власне, оповідання «Монетки» є історією про те, що може статися, якщо ці очі розплющаться.
Музична скринька трапляється вже в іншому оповіданні, що теж назване на честь своєї головної художньої деталі, але в перекладі на німецьку — «Spieluhr», як пісня Rammstein. Оповідання починається із зізнання годинникаря в тому, що він втратив сина і тепер його постійно переслідує мелодія зі скриньки. Утім, герой не розкриває цей взаємозвʼязок одразу. Годинникар заводить розповідь із самого початку — з моменту, як він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, коли та принесла чоловіку зламану музичну скриньку. Мелодію читачі не чують, але вона все одно постійно присутня в тексті, і це напружує — створює саспенс. Звісно, що наприкінці чекає смерть.
Під час прочитання можна неочікувано зловити себе на шуканні подібностей між «Spieluhr» та четвертим сезоном «Дивних див». Адже в сюжеті серіалу так само є батько, який у момент загибелі своєї сім’ї чує по радіо «Dream a Little Dream of Me», а через багато років наспівує саме цю пісню, що тепер назавжди з ним. Та й кінцівка «Spieluhr» перевертає усе догори дриґом, як зазвичай буває і в «Дивних дивах».
У деяких оповіданнях на присутність привидів можна дивитися у два способи — як на цілком містичні історії або ж як на психічне проживання складних досвідів. До прикладу, у збірці можна дослідити почуття, що зʼявляються в героїв услід за втратою близьких — рідні відчувають провину, відчай, гнів, несправедливість.
Також в одному з небагатьох оповідань, де головною героїнею є жінка, автор зачіпає тему післяпологової депресії. Принаймні саме на це натякає лікар наприкінці оповідання «Пекельний кіт». Ще під час вагітності героїні ввижається (або ні) щось, що потенційно може загрожувати її дитині. Медіумами між цим «щось» і жінкою є кіт, дзеркало й сон. Власне, сон часто стає посередником між світами й в інших текстах збірки, що наштовхує на роздуми про те, що в цих історіях маємо справу, зокрема, з підсвідомістю героїв. Тож у сні жінка бачить свою доньку, але згодом розуміє, що це вже хтось зовсім інший, і в усьому винна тварина, яку вона підібрала з вулиці.
Навіть якщо дивитися на оповідання «Пекельний кіт» у ті два способи, згадані раніше, — висновок залишається один: завжди є потреба в увазі до людей у їхні вразливі періоди, бодай у спробі побачити їхніх привидів.
(Не)вигадана жорстокість
Насправді найбільш моторошними є історії без привидів, героями яких є лише реальні люди. І порівняно з ними потойбічні сили виявляються навіть доброзичливішими. У деяких текстах першопричиною жорстокості стає помста, націлена на тих, хто винний лише із суб’єктивного погляду того, хто чинить насилля. І десь ця помста видається аж занадто дикою. При цьому в одному з оповідань з’являється вбивця, що позбавляє життя дитину (а може, й не одну), а джерелом цієї жорстокості є лише він сам.
Утім, є один текст, у якому найчіткіше можна побачити, що не завжди є потреба шукати причину насилля, — деяким людям властиво ставати джерелом зла просто так. Останнє оповідання збірки розгортає історію лелеки, який повертається додому. Він прямує до сім’ї Сотників, що завжди чекає його з нетерпінням. Але на місці дому птах бачить лише руїни і собаку, який виє. Це і є розв’язка, але тут не йдеться про спойлери. Адже українські читачі вже знають цю історію, проте в різних інтерпретаціях: розказану від імені знайомих; почуту по телевізору; або ж прожиту на власному досвіді.
І, мабуть, цей текст є найстрашнішим, бо це не ймовірні сценарії — описані події стаються з нами в сьогоденні через росіян. Тому якщо всі попередні оповідання для когось можуть стати одним зі способів ескапізму від реального жаху, це, навпаки, не дає про нього забути.
Запитання для обговорення книжки
- Чи видаються більш реальними та дійсно можливими сюжети антиутопій Ігоря Антонюка, в яких присутній український контекст, ніж тексти того самого жанру від іноземних авторів?
- Які оповідання були для вас більш моторошними: антиутопійні, містичні чи такі, що не мали в собі фантастичних елементів?
- Чи можна говорити про помсту, що частково базується на мізогінії, в оповіданні «Обіцянка»?
- Котів часто зображують як медіумів між світами. Чи спадає вам на думку текст, де ще тварини виконують цю роль?
- У якому році могли би відбуватися події оповідання «Улюблене створіння»?
- У кого вистрелив удруге Сава: у себе чи в брата? Які аргументи на користь вашої позиції?
- Чи був би популярним виріб «Кайрос» у дійсності? І чому?
- Чому лише хлопчина повірив у спасіння, що принесла чужинка?
- Головний герой «Spieluhr» перебуває у пеклі і переживає описаний період свого життя по колу чи він усе-таки в іншому місці, і тоді де саме?
- Чи є для вас тексти в жанрі горору способом втечі від реальності?
Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.
