Аліна Дихман — харків’янка, письменниця й лучниця. Понад 10 років працювала у новинній та кримінальній журналістиці, а від початку повномасштабного вторгнення поглиблено вивчає питання воєнних злочинів РФ в Україні. «Сніжний Ізюм» — дебютна книга авторки, що вийшла у видавництві «Видавництво» у 2025 році. Задум цього фентезійного роману з’явився влітку 2022-го: як наслідок зовсім не фентезійної новини — «Ізюмського лісу більше немає».
Сюжет книги обертається навколо головної героїні Міри — дівчини з Харкова, яка працює у книгарні, хоча не любить книги. Їй 28, вона рудоволоса, має почуття гумору та кілька шкідливих звичок, а ще грає на гітарі «трохи більше, ніж Smells like teen spirit». Її життя змінює новина про загибель єдиного друга — Маркá. Він залишив для неї книги (які якраз-таки любив), і Міра, побачивши оголошення про те, що бібліотека в Ізюмі потребує літератури українською, вирішує віддати їх туди. З цього моменту починається знайомство дівчини з Ізюмом, місцевими жителями і таємницями, які місто майстерно приховує.
Із першої ж хвилини Ізюм ніби не хотів відпускати героїню. Вона залишається там на ночівлю, а потім без вагань зголошується допомогти завідувачці тієї самої бібліотеки. Після цього Міра стає волонтеркою: рятує книжки зі зруйнованих бібліотек у деокупованих селах, а ще розвозить літературу людям, які там залишилися. Дівчина оселяється у мовчазного чоловіка, який рятує тварин. Але той виявляється незвичайним. Зрозуміти це Мірі допомагають половецькі ідоли на горі Крем’янець. До того ж вони розкривають їй не тільки секрет Олекси (мовчазного чоловіка), а й те, що дівчина не знала про себе саму.
Окрім суто подієвого виміру життя героїні, цей текст показує і внутрішні трансформації, які відбуваються з нею. Також роман насичений другорядними персонажами, кожен із яких пережив окупацію рідного міста, зробивши це по-своєму, але всі вони не втрачали оптимізму та віри в людей.
Серіальна історія
За обсягом роман відносно невеликий, але авторка змогла вмістити в ньому значну кількість персонажів і сюжетних ліній. І це при тому, що хронологія роману охоплює всього лише місяць із життя Міри. Але за цей час у ньому відбувається дуже багато змін, тож не дивно, що хронологія розгортається послідовно і доволі детально. Виникає враження перегляду серіалу, де кожна доба — це нова серія. Схожа ідеальна хроніка, де немає стрибків у часі, є у романі «Інтернат» Сергія Жадана.
Фентезійний аспект авторка також подає по-особливому. Магія і чари у цьому романі — не щось центральне, навколо чого обертається світ, а просто органічне доповнення реальності. На перших сторінках книги не зустріти відьом і заклять або ж епічних протистоянь темних і світлих сил. Таких «класичних» фентезійних атрибутів і персонажів тут немає зовсім. Усе нереальне взяте з української міфології: дух лісу, мавки та феномен зрячості (навичка бачити те магічне, що не помічає людське око; притаманна знахаркам і відьмам). Вигадані персонажі живуть у реальних обставинах, займаючись своїми незвичайними справами, але також пристосовуються до людських правил та вподобань. Наприклад, навіть лісові духи розуміються на легендарних хітах The Beatles і сучасних текстах Олі Полякової.
Однак навіть у епізодах, що переважно сконцентровані на фентезійному боці описаного світу, помітний слід реальної війни. Вона впливає на вигаданих героїв, змінює їхній спосіб існування, змушує допомагати людям у боротьбі, навіть калічить. До того ж росіяни несуть небезпеку для них не тільки на людській території, а й у їхній позасвітній зоні впливу. Таким чином, у цьому фентезі підкреслюються всебічні негативні наслідки війни.
Мікс реальності й вигадки
Приводом до написання роману стала новина про знищення Ізюмського лісу, але реальність не залишилася за лаштунками. Книга починається з символічної присвяти: «Тим, хто загинув, змінивши кольчугу на бронік». І читаючи її, можна зустріти відсилання на події, що сталися після лютого 2022 року. Зокрема, кожен ізюмець, з яким головна героїня змогла поспілкуватися, розповідав про окупацію міста, наголошуючи на тому, що це був найстрашніший період їхнього життя. Міра, зі свого боку, згадувала про початок повномасштабного вторгнення у рідному Харкові: про обстріли, світломаскування та роботу волонтерів. Факт нищення росіянами українських книг і підпільні книжкові клуби в окупованих містах — теж не вигадані. Попри усі відсилання, авторка наголошує на тому, що реальні люди не були прототипами жодного образу. «Деякі з описаних подій мали місце насправді, проте всі персонажі історії вигадані й збіги з реальними випадкові», — зазначено на початку книжки.
Тоді де у цьому фентезі заховалася магія? Основною локацією всього фентезійного є Ізюмський ліс, який пережив окупацію і страждає від її наслідків не менше за людей. Він приховує не тільки міни та розтяжки, а й істот, яких здатні побачити лише ті, хто має особливі здібності. Мірі отримати такі навички допомогла ще одна містична точка — гора Крем’янець з її половецькими бабами.
Найближче дівчина стикається з духом лісу, він же мовчазний Олекса, у якого вона оселяється. Чоловік реабілітує ліс після нападу росіян та лікує тварин, які страждають від війни. Допомагати йому мали б мавки, та вони не працюють, бо «їм не подобається, що їхній ліс тепер повний вибухівки». Але не все магічне виявляється таким добрим. Один із вигаданих персонажів загрожує людям, і навіть не дивно, що він також має російське коріння. Небезпека є для тих, хто живе з болем на душі, а кількість таких українців значно збільшилася у зв’язку з воєнними реаліями.
Реальне і вигадане у романі співіснують, виконують спільну місію — показують читачам трагедію війни. Документальні відсилання нагадують про справжні факти російських злочинів, а фентезійна сюжетна лінія показує ті проблеми, про які ми зазвичай не задумуємося.
Книги у книзі
Що важко не помітити у романі, то це роль книг. Авторка використовує алюзії (натяк на певний літературний твір), які має розпізнати читач. Протягом усього сюжету згадується «Останній похід» Сема Руела — улюблена книга Марка, «що звела з розуму тисячі людей, змусивши їх бігати по лісах із луками, сокирами та мечами». Це — замаскований легендарний «Володар перснів» Джона Рональда Руела Толкіна. Як відомо, автор додав у роман чимало власних вражень, отриманих за часи війни (у його випадку — Першої світової), власне як і Аліна Дихман. Ясна річ, сюжети цих книг різні, але наявна спільна центральна ідея — оборона від зла.
Також відчутна алюзія на драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня», яка неодноразово згадується у романі. Адже у «Сніжному Ізюмі» так само акцентується увага на зв’язку людини та природи. У Лесі Українки головним уособленням природного середовища була Мавка, в Аліни Дихман це — Олекса. Людський світ натомість представляють, відповідно, Лукаш і Міра.
Проте книги у цьому романі слугують не тільки алюзіями — це буквально те, завдяки чому зрушила вся історія. На початку Міра, працюючи у книгарні, тільки те й робить, що радить усім Жадана, бо ж як у Харкові комусь він може не подобатися? Але після загибелі Марка література дає їй мотивацію допомагати тим, кому це треба. Спершу — бібліотеці, якій необхідні книги українською, а потім людям, які потребують цього ж. Допомагаючи, вона рятується і від власного болю втрати. Та зрештою сама починає читати «Останній похід».
А чим книги є для інших персонажів? Для Марка та його друзів — це можливість стати частиною фантастичного світу ельфів, гномів та магії. Для ізюмців — стимул відновити втрачене через війну та подарувати людям навколо надію на краще. Для літніх людей у селах — ліки проти нудьги та самотності. Для випадкової перехожої — непотріб, який не вартує уваги: «Мало, кажу, росіяни їх палили, книжки твої. Ото не було б гризні через ці мови, то і війни б не було».
Література в цих страшних реаліях ніби перетворюється на окремого персонажа. Для кожного й кожної «Останній похід», «Анжеліка», «Лісова пісня», «Хроніки Амбера», «Гуморески» тощо — не просто назви, а й носії власного, особливого сенсу.
Життя після втрати
Однією із сюжетних ліній, яка проходить через увесь роман, є взаємини Міри та Марка, які не закінчуються тоді, коли хлопець гине. Героїня починає чути його голос — він з’являється у різних ситуаціях, щоб підтримати дівчину чи підколоти її. Це не лякає Міру, вона постійно підтримує розмову з другом, а у моменти, коли голос обіцяє більше не турбувати, — буквально благає не покидати її. «Кликала, просила вибачення: “Чорт, Марко, я не те мала на увазі, я не вивезу, Марко. Вернися, Марко!”». Одного разу уявне спілкування навіть заведе її у небезпечну ситуацію. Здається, що Міра таким чином не могла відпустити втрату, але чи було це погано?
У психології існує термін «continuing bonds» (подовжений зв’язок) — збережений емоційний зв’язок із померлим, який може виражатися через внутрішній голос, уявні діалоги. Це не про небажання відпускати чи несприйняття втрати, а про здорову, адаптивну частину проживання горя, — про це зазначає психолог Денніс Класс. Тобто, розмовляючи з Марком, Міра пропрацьовувала своє нещастя, і коли сама вирішила, що цей етап варто закінчувати, зрозуміла як має поставити крапку.
Незрозуміло, як би минула адаптація героїні після втрати, якби вона не чула голосу друга. Але її зцілило не тільки це, бо авторка поєднала декілька факторів, що допомогли Мірі відновитися. Зміна обставин, постійна зайнятість, спілкування, неочікувані почуття і, звичайно, уявні діалоги, які давали дівчині розуміння того, що друг завжди лишається поруч.
Немає універсального рецепта проживання втрати близької людини, але є незліченна кількість українців, які відчули, що це. Тож у романі, поміж добрих вчинків та незвичайних див, показаний ще й шлях зцілення душевних ран на прикладі однієї людини. Серед сучасних українських авторок писала про втрату не тільки Аліна Дихман. На одну поличку зі «Сніжним Ізюмом» можна поставити, наприклад, «Таких тисячі» Ольги Саліпи чи «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» Олесі Хромейчук. У них немає фентезі, але описано шлях проживання втрати близької людини під час російсько-української війни.
«Сніжний Ізюм» — це фентезі про наше сьогодення. Про війну та її наслідки, про втрати та життя після них, про книги та їхню місію, про допомогу іншим як спосіб врятувати самого себе. Цей роман нагадує, що найбільший біль можливо пережити, якщо поряд будуть люди, які несуть світло всередині.
Запитання для обговорення книжки
- Про що для вас цей роман одним словом: магія, книги, втрата, війна?
- Якщо порівняти головну героїню Міру на початку роману та наприкінці — які її внутрішні зміни ви помітили?
- Попри те що Марко помирає на початку книги, чи можна сказати, що він залишається повноцінним героєм сюжету?
- Яких ще героїв української міфології було б цікаво побачити у сетингу роману? Чи, можливо, не тільки української?
- Історія якого другорядного героя вам запам’яталася найбільше? Чому саме вона змогла вразити?
- На вашу думку, що стало вирішальним фактором у процесі зцілення Міри після втрати друга?
- Яку роль відіграють описи пораненого війною Ізюма?
- Чи може роман влинути на ставлення до книг та переосмислення їхнього значення в нашому житті?
- У яких інших текстах української або зарубіжної літератури книги будь-яким способом рятували психологічний стан людей?
- Чи потрібне продовження цієї історії?
Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.
