Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Настільки гарно довкола, що в голові порожньо. От зовсім порожньо. І в цій порожнечі є щось унікальне і досконале. Гори прокидаються під першими променями сонця, скидають теплу туманну ковдру. Ліс шумить, нашіптує якісь досі не відомі сенси. Звуки розбитого скла і шуму ракет в моїй голові затихають. Наче їх ніколи і не було. І мене не було. Не було нічого, що може порушити цю тишу і сказати сонцю: «Зупинись, не розпочинай сьогоднішній ранок». Яке місце в цьому світі має людина? Творця? Володаря? Чи, може, вона просто маленька піщинка, яку океан Всесвіту то заносить на берег життя, то вимиває назад, у вічність?
І в цій вічності добре, в цій порожнечі і водночас наповненості. Яка живе і пульсує в мені зараз, вчора, завжди. Навіть тоді, коли здається, що ніщо не здатне перемогти людську жорстокість і бажання затягнути ще одну країну в чорну діру, бажання використати енергію атома для самоствердження людського его. Навіть у такі часи Всесвіт спокійний. Хвилі його океану енергії повільно омивають береги людського існування. І дарують розум, позбавлений думок, повний спокій і відчуття присутності в моменті. Бо ця мить і є самим життям.
Хочеться зберегти її, запакувати з собою як сувенір з Карпат і поставити вдома на ком’ютерному столі. Запах трав, свіжий подих вітру, блакить неба, в якій де-не-де хтось розсипав пір’я. Але як це зробити? Як жити наповнено й усвідомлено у світі, повному болю і жорстокості, коли твоїми вірними друзями стають тривожність, сумніви і страх? «Будь там, де ти є, інакше ти проґавиш своє життя», — казав Будда. І, здається, я вперше розумію його слова. А можливо, і не розумію, але усвідомлюю. Кажуть, що для істини не потрібне розуміння, вона просто існує. Як і мить: ти або приймаєш її, або ні; або помічаєш її, або думки про минуле чи майбутнє заковтують тебе в свою прірву невизначеності. Так, життя бурхливе, непередбачуване, невідоме і тому прекрасне. Ти ніколи не знаєш, що здивує тебе наступного разу, що захопить твій погляд і зіб’є темп серцебиття.
Пригадую картину Ван Гога «Пшеничне поле з кипарисами». Хмарки пливуть у блакиті, вітер колихає колоски пшениці, поле дихає, як море. Біля неї можна стояти довіку, милуватись моментом, що постав колись перед поглядом митця. Він створив щось вічне, зосередившись на миті, на своїх відчуттях: запаху пшениці, шелестінні колосся, щось саме в той момент здалось автору унікальним, вартим того, щоб швидко схопитись за пензель і творити.
У творчості ховається унікальна магічна сила, сила життя, вміння любити життя. Вміння наповнювати момент своєю присутністю, адже краса не існує ззовні — краса народжується тільки тоді, коли вона знаходить відгомін у нашій душі. Як сказав Макс Кідрук: «Плекайте здатність дивуватись». Для мене ця здатність розквітає у пошуку унікальних миттєвостей життя. Або радше у вмінні бачити кожну мить життя неповторною, як і цей ранок у горах.
Нарешті розумію, чому я тут, на Літшколі. Бо коли душа прагне писати, ти можеш спочатку опиратись, сто разів питати навіщо, а в якийсь момент просто йдеш за її покликом. За цим сміливим і безупинним бажанням душі перетворити мить у вічність через письмо. І я готова мандрувати цим шляхом все далі і далі, хапатись за ручку, за олівець, за що завгодно, і писати, ловити момент. «Якщо ви хочете зробити щось велике в один прекрасний день, пам’ятайте: один прекрасний день — це сьогодні», — Джордж Лукас.
