Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Сортувальний Капелюх височіє на вкритому вишитим рушником столику обіч двох антологій сучасної української прози, в одній із яких є і мій текст. Життєвий шлях, метафорично сконцентрований у фізичних предметах. Я із тих, хто пише тут і зараз. Я теж із «покоління Гаррі Поттера». Я давно його не перечитувала і загалом від початку повномасштабної уникаю фентезі. Я їхала на Літшколу писати соціальну фантастику і ще вранці у Франику пояснювала новим літературним знайомим різницю між жанрами на прикладі анекдоту: коли автор вірить, що світлові мечі реальні, — це фантастика, коли ж знає, що ні, — фентезі.
Але як тут заперечувати свою любов до фентезі, коли Капелюх розподіляє мене на Ґрифіндор. Тобто в групу до Ростислава Семківа. Тобто до куратора, який на Річній програмі письменницької майстерності допоміг мені дописати роман-антиутопію, з якою я тепер блукаю світом, пояснюючи правильний наголос у слові «атрамент» (до речі, на другу «а»). Тобто я знову входжу до «магічного кола гри», як це кажуть у нас, LARP-ерів, «рольовиків живої дії», щоб позначити той непередаваний стан зміненої свідомості, коли всі колективно вирішують, що звичайна дерев’яна паличка — інструмент творення див; звуки сповіщення на телефоні — «поштова сова»; а обшарпані стіни радянської бази відпочинку, прикрашені роздрукованими мапами зоряного неба — склепіння кабінету астрономії.
Щоб хоча б трохи повернути собі у ваших очах вигляд сучасної розумної жінки, мені треба трохи більше розповісти про ролівки як гобі. Вікіпедія пропонує пристойне визначення: «Рольова гра живої дії (від англ. Live action role-playing game, LARP) — різновид рольової гри, яка характеризується безпосереднім відіграванням дій персонажа. Вельми схожа з театральною дією, але <…> гравці діють не за заздалегідь написаним сценарієм, а відповідно до мотивації свого персонажа і особистим бажанням. <…> як правило, вимагає антуражу — костюма і спорядження персонажа, моделювання побуту і споруд, навколишньої дійсності». «Гра в перевдягання», як у Чеха, тільки в нього усе насправжки. І так, цим займаються дорослі люди, часто айтівці, багато з яких перевдягнулися в піксель і яким не вистачає відчути себе ельфами Толкіна, космодесантниками або, наприклад, студентами магічних навчальних закладів у вільний від війни час.
Моя асоціація Літшколи з Гоґвортсом неминуча. Навіть якби не Сортувальний Капелюх, не жарти «Семків — Ґрифіндор, Романцова — Слизерин» і не велика кількість моїх однолітків, які майже безвиключно дорослішали на історіях про хлопчика-який-вижив, у мене є особистий досвід, який я несу крізь життя. Досвід ролівок за сетингом «Гаррі Поттера», в які я сублімувала свою глибинну любов до навчання та взаємодії студентка/викладач. Отримуючи своє розподілення, я отримую також ключі від «магічного кола гри» і перевдягаюся — перетворююся — на себе саму. От тільки час робить свою неухильну справу і до звичного сюжету вривається поворот, до якого герої зазвичай ідуть роками. Люди ідуть роками. Я дійшла крізь роки.
Я видала книжку.
Виявляється, це багато змінює, коли ти чогось навчаєшся — насправді зробити те, чому присвячене твоє безкінечне навчання. Тож на Літшколі я почуваюся уже не студенткою, а аспіранткою. Ще не мудра лекторка, але новачки чомусь питають у мене поради. Вже не першокурсниця, тому мудрі лектори інколи збиваються зі мною на майже змовницьке «ти». Хтось посередині між світами і водночас — у епіцентрі подій.
Приміряючи на себе цей новий образ, автоматично даю задню. Шукаю, чого ще не знаю, чого не вивчила, щоб знову повернутися до знайомої ролі, зайняти місце за передньою партою і в кращому випадку чемно тягнути руку, а в регулярному — просто викрикувати з місця відповіді на запитання лектора. Тому що психіка хоче додому, в комфортний «Барліг», який невідомо як тримається купи і вміщує в себе переконання щодо того, як саме треба робити справи: плести светри на шпицях, святкувати з родиною, відвідувати навчальні події, гратися в магічну школу.
Але злам уже стався, і костюм, який передавала самій собі у спадок, як хлопці родини Візлі підручники, зносився остаточно. Нова ідентичність — авторки-яка-сталася — проривається в твердженнях, допомагає приймати рішення, підкидає неочікувані пропозиції.
А втім, цієї Літшколи я все ще ходжу на заняття і пишу оповідання, як і всі в моїй групі. Звісно ж, соціальну фантастику, як і планувала. На фінальних читаннях, вислухавши усіх, мій куратор записує на дошці імейл і дедлайн для подачі відредагованих оповідань йому на оформлення в онлайн-збірку: тридцяте серпня. Без крапки, тому виходить 3008, наче рік із далекого майбутнього.
— А тема листа? — уточнюють одногрупниці.
Ростислав Андрійович знизує плечима і виводить на дошці ще одне слово: «Ґрифіндор».
