Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
З полотняної сумки бурчить мобілка. Один, два, сім… Сім повідомлень у WhatsApp і проґавлений дзвінок від мами. Я знаю, нічого страшного не сталося. Принаймні не сьогодні.
У месенджері — купа фотографій надгробка з різних ракурсів. Збоку, спереду, ближче і далі. Камінь поки не затвердили, але портрет, як ми і просили, кадрували, а літери будуть зі сплаву. Мама ще хоче десь вивести його цитату. Але де: на плиті попереду чи на світлині позаду? А може, цього вже і так забагато?
Тато не написав жодної книги за життя. Але залишив після себе двох дітей, купу вихованців та послідовників, а ще десяток щоденників. Він роками їх вів, щоб на схилі літ, облишивши улюблену роботу в школі й громадську діяльність, нарешті створити свій пригодницький роман.
Та сталася війна. Потім Тоненьке під Авдіївкою. Позаплановий вихід. Артобстріл. Закрита труна. І після двох років — вибір каменю для козацького хреста. Покостівка, пісковик, мармур, а може — габро, прости Господи, чи врешті якийсь іспанський граніт? А я ж колись так мріяла про найгарнішу гранітну стільницю на кухню і читати з дітьми про хлопчика, який вижив. Але «мій теж в Азові». Точніше саме «мій» — у 43-ій.
Я багато думаю про те, що залишиться після мене. Психотерапевтка каже, що це від страху смерті. Мені ж здається, що від страху розчаруватися в собі через невиконану місію. Бо це у самурая є шлях і чхав він на мету, але я — українка, і мені треба більше, щоб бодай трохи зробити ще й за тих, кому не дали.
На літвечірці знайомлюся з білобрисою Олею, яка за своєю першою ідентичністю виявилася ембріологинею. Після келиха білого зізнаюся, що з дітьми якось не виходить, а відтоді, як чоловік на фронті, невідомо, коли вийде і чи взагалі вийде.
— Є ж програми, — каже вона.
Справді.
Десь потім я гортаю «Вірші з бійниці» Далі. Привезла цю книжку для буккросингу. Мені болить розповідати про його тексти замість нього. Максим у мільйон разів краще б це зробив. А опісля читав би свою поезію й соромʼязливо спостерігав за реакцією. А може й, не соромʼязливо, він же був би тут учетверте.
Хтось сказав: книги живуть довше за людей. А тоді ті, хто книги написав, напевно, живуть вічно?
Макс свою написав. Тато — не встиг. Але думаю, вічність про них обох подбає.
Мені ж — треба обрати цитату на надгробок. І колір каменю. Він обовʼязково має бути світлим.
