Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Я думаю про перетини та проєкції. Їх можна уявляти, переживати й створювати. Останнім часом вийшло багато перетинів, тільки припустити можу — скільки проєкцій. Перетини відбуваються в конкретних точках, проєкції можуть розтягуватися в просторі.
Я в точці. Поза нею тривають лінії, і я знаю, що незабаром мені доведеться продовжити рухатися ними. Не знаю, як скоро знову потраплю в точку, але радше за все незабаром — точки, розставлені достатньо близько, стають лініями, дедалі товщими, і тоді самих точок не лишається. Я тільки боюся прогалин.
Коли відчуваєш інтерес до сфери — проєктуєш себе на неї. Твоя проєкція — сукупність образів, які накопичуєш. Вони дистанційовані й спрощені, двовимірні, і до часу — це правильно, це працює. Тоді відбувається перетин — і ти радієш, ти його ініціюєш. Зблизька образи виявляються щонайменше тривимірними. Це добре: так цікавіше. Думаєш про власні виміри: для побутової зручності спрощені й каталогізовані. У мене є імʼя, коротка професійна біографія й усе інше.
Усередині точки перетину — великий простір. Безкінечний потенціал для зміни. З потенціалу виходять проєкції — я знаю лише про ті, що в моїй голові. Від проєкцій голову роздуває, і хочеться займати простір. Тільки не забагато — навіть під час перетину повинна бути дистанція. Бо важливо памʼятати, що простір, до якого входиш пізніше від інших, має власні правила. Вони не незмінні, але простір входження впливає на тебе більше, ніж ти на нього. Це нормально. Деякі з твоїх проєкцій стосуються переписування правил. І допоки тебе на це вистачить — потрібно не злитися з простором. Зберегти свіжість погляду.
У всякому процесі є кілька ланок. Я можу спроєктувати себе на будь-яку — і я це роблю. Виходить так, як і має бути з уявними лініями — пунктирно й ідеально. Відірвано й недоступно. Бажано. Про це краще занадто довго не думати. По-перше, бо немає сенсу: попри правила, простір мінливий. По-друге, навести вийде лише кілька (добре, якщо кілька) пунктирних ліній. Не хочу, щоби мої проєкції помирали й зависали в такому стані. Це ще й створює хибні спогади.
Якщо кут зору на достатньо густо замальовану фігуру змінити багато разів, усе одно залишиться сама лише точка. Може почати захитувати, і тоді хочеться розширити систему координат. Не знаю, про який вимір тут може йтися. Найпопулярнішою ідеєю є час — і я би згодилася на рух у цьому вимірі. Коли не можеш вільно рухатися якимось вектором із відомим обмеженням — обумовленого обмеження нема — здається, що не рухаєшся зовсім. Я не знаю, як точки виглядають із перспективи іншого часу, але, припускаю, що це знання щось змінило би. Не знаю, чи хочу цієї зміни. Якщо думати про це достатньо довго, то помічаєш усі інші зміни, а відповідно — і часовий рух.
Але тоді це вже не стереометрія.
