Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Ми любимо історії. Спочатку слухати — це казки, оповідання та пісні від рідних. І деякі з них йдуть з нами потім усе життя. Наприклад, казка про Котигорошка чи хитру лисичку. Згодом починаємо самі розповідати історії. Тем десятки. Історій сотні тисяч. Милі, смішні, сумні, страшні, містичні, любовні. Список можна продовжувати довго. Навіть складно уявити, скільки історій ми розповідаємо, слухаємо, переварюємо кожного дня. А скільки їх за рік? 10 років? Чи 50? Або 80? Більшість з них ми ніколи не згадаємо. Деякі залишаться з нами назавжди. Бо вони живуть в нашому серці. Близькі та важливі саме для нас. І кожна та кожний самостійно вирішує питання — бути чи не бути цій історії.
Але є історії, які стають важливими для багатьох. Наприклад, історія Христа, яку розповідають вже 1500 років. Це про шлях людини, яка обрала давати цінність іншим. Любити попри все. І власним прикладом надихнути людство бути сміливими. Відкриватися. Бачити серцем, а не розумом. Спробувати вийти за рамки власних обмежень. 12040 днів спроб живої людини показати, як може бути інакше. 33 роки віри та любові, яка навіть не змогла подолати смерть. Досвід, який є неможливим для когось іншого. Життя, яке стало поштовхом світоглядних змін мільйонів людей. І навіть зараз це здається таким, що складно розділити як досвід.
1700 років тому людство знає інші історії. Індійський еротичний трактат Камасутра був створений лікарем Ватсьяяною. Деякі вважають, що цей твір про секс. Інші — про стосунки. Треті — що це філософський глибокий текст. Любов як найглибша емоція та співпереживання близькості вабить до себе в надії на задоволення. І часто це про більш глибокі речі, які ми тримаємо як маяк всередині. Хтось готовий розповідати гучно про такі історії. Більшість сором’язливо мовчить уголос, хоча насправді вони теж хотіли би бути почутими.
Є персональні історії пам’яті, якими ми, можливо, навіть ніколи не поділимось публічно. І про них ніхто не дізнається. Можливо, ми готові це розповісти комусь приватно. Бо ці історії болючі. Історії, які зруйнували родину чи тебе персонально. У 20-му столітті моя родина пережила розкуркулення, Голодомори, переслідування. І це складна історія. Так само як і окупація в 2022 році, яку пережила моя мама на Харківщині. Ці рандомні історії вшиті в мою пам’ять. Хочу я цього чи ні. Бо вони несуть мій генетичний код свободи.
Бути почутими, прийнятими та визнаними — те, що дають історії. І неважливо, скільком людям ти розповів свою історію. Написав вірш, оповідання, есей, новелу, збірку оповідань чи роман. Не рандомні історії, які зачіпають, дають простір для мрій, проживання, фантазій, оплакування, переживань. І в цьому справжня цінність історії. Давати нам відчувати себе живими. Зцілювати душевні рани, які так боліли вже довгий час. Жити далі в моменті вибору. І не ховатися від пасток смутку. Дозволити собі знову бути собою. Спробувати піти назустріч тому, що раніше лякало. Обирати свою симфонію серця. І тому, кожна та кожний, хто готовий поділитися історіями, обирає Літшколу Litosvita. І знаходить відповідь на ключове для себе питання. Бути чи не бути цим історіям? Бути чи не бути авторкою чи автором?
To be or not to be…
