«Тримати межі і триматись разом» — пише в одному зі своїх віршів поет та ветеран Артур Дронь. У цій поезії йдеться про Любов із великої літери, яка не закінчується після смерті, яка перемішується з вдячністю до тих, хто люблять і готові берегти тих, кого вони люблять. Можливо, саме тому на першій події фестивалю «Фронтера» Артур Дронь серед інших обрав читати саме цей вірш, адже головна наша потреба й водночас найважливіше сьогодні завдання — плекати єдність та боронити кордони.
З 2 до 3 серпня у Луцьку тривав V міжнародний літературний фестиваль «Фронтера», який організовували у співпраці літературна платформа «Фронтера», платформа «Алгоритм дій» та креативна івент-агенція FeelGood. Територією для розмов про цьогорічну фокусну тему — спільність — був музейний простір «Окольний замок». За два дні на сцені фестивалю відбулися понад 20 подій: можна було поміркувати разом зі спікерами та спікерками панельних дискусій, посміятися разом зі стендап-коміками та комікесами, послухати гурт «Крихітка» та Марину Круть, взяти участь у театральному перформансі театру «Гармидер», щоб краще познайомитися з Юрком Покальчуком. А також можна було поміркувати про поняття спільності, подивитися на нього з різних ракурсів і, врешті, сформулювати власне визначення.
Літературний фестиваль, який збирає сотні однодумців під час широкомасштабної війни, — це вже про єднання, зустрічі з приятелями та приятельками, з якими не бачилися вже давно, і знайомства з близькими за духом людьми. Проте команда «Фронтери» обрала говорити про спільність глибше, поглянути на «Спільність» крізь одразу кілька призм, які стали темами 5 фокусних дискусій: «Ландшафти», «Шлях», «Перевинайдення», «Втрата» та «Надія».
Ландшафти. Як краєвиди визначають, але не розділяють нас
На першій фокусній дискусії Марічка Паплаускайте, Юрко Прохасько, Олена Лівіцька та модератор Микита Москалюк говорили про ландшафт та його впливи на нашу ідентичність. Розмова точилася довкола нового випуску журналу літературних репортажів Reporters, який команда The Ukrainians Media розробляла разом із командою «Фронтери», та рідних для спікера та спікерок просторів: карпатські гори, болотисті ліси Волині та степи півдня.
Протягом розмови йшлося не лише про ландшафти як те, що на нас впливає, але й про зворотний вплив: як території довкола потребують нашої думки. Так, наприклад, репортерка Олена Лівіцька переповідала, що герої її репортажів — двоє військових, що зараз на Донеччині, — тепер називають Волинь місцем із легкою землею. І дійсно, коли порівняти рідні ґрунти з важчим чорноземом, вдається оприявнити нову, намацальну характеристику, яку ще й можна метафоризувати, адже земля Донеччини сьогодні дійсно важка в безлічі значень.
Може здатися, що ландшафти в такій територіально розлогій країні як Україна можуть бути підставою для пошуків, навпаки, відмінностей між, наприклад, степовиками та горянами, чи жителями лісів та морського узбережжя. Юрко Прохасько пояснює такий ризик вторинним утотожненням: «Коли ми виявляємо відмінності в ландшафтах, то потім зворотно проєктуємо на себе й говоримо, що от мене сформував цей ландшафт, а тебе — цей, то ми є відмінні. А потому через вторинну ідентифікацію ми намагаємося припасуватися під ті властивості, поводити себе вже відповідно». Проте ці відмінності не роблять нас чужими одне одному, а лише примножують нашу розмаїтість. І це важливо розуміти: ми близькі в нашому розмаїтті.
Шлях. Як травматичні досвіди нас єднають
На другій фокусній дискусії Павло Казарін, Марія Фабрічева, Володимир Вʼятрович, Богдан Коломійчук та модераторка Яна Брензей говорили про наш звивистий, але все ж успішний шлях від колоніального минулого до національної самостійності. Наша історія сповнена чорних сторінок: не одне покоління пращурів жило під час війни, було вимушене переселятися, асимілюватися під чужу панівну культуру, приховувати справжню історію родини, щоб не зашкодити дітям.
Внаслідок цілих століть пригноблення в нас виробилася звичка до постійної конфронтації. У кризові часи це дає нам змогу протистояти значно більшому за нас ворогу, а щойно настає певна стабільність — виникає спокуса ставитися до «своїх конкурентів» як до «чужих ворогів». Психологиня Марія Фабрічева серед причин такої поведінки назвала й утому від постійного колективного спротиву: «Коли ми адаптуємося до якоїсь трагедії чи якогось виклику, доволі часто ця звичка починає працювати як слабкість. Коли ми починаємо конфронтувати, ми можемо мати потребу в тимчасовій сепарації одне від одного після колективної боротьби. Нам потрібно відпочити одне від одного. А оскільки ми не маємо досвіду здорової сепарації, ми іноді починаємо конфліктувати між собою».
Однак, можливо, саме ця звичка до конфронтації і дозволяє нам доволі швидко змінюватися, позбуватися російських впливів, свідомо визначати себе українцями та українками попри всі спроби асиміляції. Історик Павло Казарін підкреслив закономірність, що великі ціннісні зсуви у суспільстві ставалися після співмірних за масштабом потрясінь. Революція Гідності, анексія Криму та окупація частин Донецької та Луганської областей стали причиною, чому певна частина суспільства дала собі відповідь на запитання «яке моє ставлення до цих подій?». Початок повномасштабної війни змусив абсолютну більшість українців та українок визначитися.
Перевинайдення. Як ми віднаходимо себе
Наступним кроком у пошуках спільності була дискусія про зміни, що стаються з нами під час війни і які ми самі творимо довкола себе. Володимир Єрмоленко, Тетяна Трощинська, Адам Харлампович та модераторка Анастасія Євдокимова поговорили про різні аспекти перевинайдення: особистісні, суспільні, культурні.
Суспільне перевинайдення тісно повʼязано з тим шляхом, який ми долаємо разом протягом трьох десятиліть незалежності. Ми переосмислюємо свою памʼять, змінюємо культурні ландшафти наших міст, створюємо нові можливості тут, щоб якнайбільше людей лишалося в країні. ІТ-підприємець та засновник ГО «Алгоритм дій» Адам Харлампович поділився, яким він прагне бачити своє місто: «Ми б хотіли, щоб у Луцьку жили люди, якими хочеться надихатися, щоб вони тут могли реалізувати будь-яку свою ідею. Я вважаю, що місто має потенціал тільки тоді, коли молоді люди, в кого найбільше ідей, можуть тут залишатися й реалізовувати свої задуми в проєкти».
Журналістка Тетяна Трощинська говорила також про переосмислення самої себе після втрати, яке вкорінене у памʼять, а не у блокування болю: «Коли я розповідаю про смерть свого сина, я намагаюся говорити про те, що хоч і лише за 18 років він зміг зробити багато й залишив багато: для мене, для нашої родини, для своїх друзів, — зрештою, він залишив нас, своїх друзів. Це не означає, що горе стає меншим, але життя, яке було, стає наповненим». А філософ Володимир Єрмоленко підкреслив, що осмислення культури в чомусь подібне до віднаходження себе після втрати, адже культура — це завжди про долання смерті, памʼятання того, що робили та як мислили наші пращури, спілкування з попередніми поколіннями та врахування того, що казали наші класики та класикині.
Втрата. Як не загубити себе у горі довкола
3 серпня, у другий день фестивалю «Фронтера», Таня Касьян, Капка Кассабова, Богдан Коломійчук та модератор Тарас Малий говорили про втрати: рідного міста та будинку, який беріг найтепліші спогади дитинства, звичного способу життя, відчуття стабільності та захищеності, а також спогадів, які часом зникають разом зі смертю тих, хто памʼятав.
Письменник Богдан Коломійчук ще на початку дискусії відзначив, що ця тема вимагає бути щирими й відкритими, адже розмова про втрату оголює як наші страхи, так і наші найтісніші привʼязаності. Зрештою, це ще й дуже складна тема, адже сьогодні ми оточені втратами. Їх настільки багато, що плекати в собі емпатію і пробувати поставити себе на місце іншого все важче, адже це лише помножує горе, гнів та печаль, що їх відчуває одна людина. У цій ситуації, коли ми всі на межі водночас емоційної напруги та виснаження, правозахисниця та письменниця Таня Касьян порадила перш за все плекати турботу.
«У першу чергу турботу про себе, адже, хоч це вже і фраза-кліше, війна — це не спринт, а марафон, і ми не знаємо, коли дійдемо до фінішу. Тому нам варто думати про своє психічне та фізіологічне здоровʼя, про свою родину, про свої команди».
Надія. Як рухатися вперед попри все
Фінальною фокусною подією була дискусія про майбутнє. Андрій Любка, Марія Берлінська, Алім Алієв, Станіслав Федорчук, Ніколас Ніяркос та модераторка Богдана Романцова поговорили про співжиття людей із різними досвідами, родинними історіями та поглядами на майбутнє.
На цій події уже не вперше за два дні фестивалю пролунала цитата психіатра, філософа та вʼязня нацистського концтабору Віктора Франкла: «Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися». Власне, таким волонтерка Марія Берлінська бачить наш рух у майбутнє: щоденні дії, які ми робимо без страху перед тим, що може трапитися з непідвладного нам.
Політолог Станіслав Федорук суголосний ідеї зосередитися на щоденній роботі й заразом закликає до емпатії: до своїх підлеглих, до тих, хто ще вчиться, до тих, хто рухатиме нашу країну вперед у майбутньому: «Я дуже хотів би, щоб наша надія полягала не тільки в тому, що все буде добре. Я б хотів, щоб ми опредметнювали кожен день: а що ми робимо, щоби було добре? І я скажу чесно, коли я побачив нещодавно критику дітей з картонками, я пережив хвилини гніву, тому що не хочу, щоб ми так критикували своїх молодших; я хочу, щоб ми їх підтримували, щоб ця травма поколінь нарешті була перейдена. Щоб ми сказали, що інших молодих у нас немає; любіть їх, підтримуйте, покажіть їм, що нам важливо, аби вони лишалися з нами».
***
Ми можемо шукати безліч підстав та початків нашої спільності. Ми віднаходимо їх у літературі, історії, політиці, навіть у ландшафтах за вікном. Проте найглибше вона вкорінена в ірраціональному — в емоціях та почуттях, які ми розділяємо як нація. Зрештою, недарма цьогорічна «Фронтера» розпочалася з вірша про Любов із великої літери.
«Джерела спільності — в нашій ненависті та любові. Ми різнимося багатьма речами, й досвід однієї війни у нас часто різний, але завжди можемо об’єднатись у ненависті до ворога. Ми спільні в цьому бажанні відплатити йому. І завжди можемо знайти спільність у любові до того і тих — що й кого захищаємо. Ми в різний спосіб цю любов проявляємо, але практично у всіх вона є. Порив захистити і вберегти своє. Ці основні інстинкти, найголовніші емоції — вони залишаються нашим спільним знаменником, хай би якими різними були чисельники», — поет та ветеран російсько-української війни Артур Дронь.
