Як дерево скидає кору: шлях до прийняття себе через мистецтво

Дисклеймер. У тексті порушуються теми психічного здоров’я, депресії та деструктивної поведінки. Якщо ви або ваші близькі перебуваєте в кризовому стані — зверніться по допомогу до психолога, психотерапевта чи кризової служби. Ви не самі!

«Та полюби ти себе! Що тут складного? Ну так, є в тебе кілька зайвих кілограмів… ну і що?» — цей коментар я почула від глядачки після вступного слова на відкритті моєї персональної виставки «Я є — хочеш ти цього чи ні» у Музеї сучасного мистецтва Одеси. 

Я задумалася: «І справді, чого це я не можу себе полюбити? Це ж така проста річ, правда?»

Популярні журнали повторюють стандартні поради з гучними заголовками: «Як полюбити себе: 14 правил на всі часи». Мовляв, заведіть гарний блокнот і запишіть туди 20 своїх чеснот і 14 рис зовнішності, якими ви пишаєтесь… І ще десять пунктів «дієвих» порад.

А що, якщо все це вже зроблено: списки складені, вправи виконані, але магічного «клац» так і не сталося. Ба більше, навіть чотири роки в терапії можуть не наблизити до того стану, коли «просто» любиш себе. Під заголовком таких статей часто фото, на яких дівчата в бікіні з плоскими животами переступають хвилі й усміхаються. Навіть тут — ретельно підібране фото. Яка іронія.

Насправді проблема не у вазі. За різними оцінками, більшість людей хоча б раз у житті відчуває невдоволення собою — незалежно від статі, віку чи індексу маси тіла. Так, коли моя вага була 50 кілограмів — я була незадоволена собою і не дбала про себе: майже не спала, багато палила, наднормово працювала й харчувалася абияк. Як наслідок — розлад сну, румінації, самокатування. Моя деструктивна поведінка досягла апогею, і я звернулася по допомогу до терапії. У жовтні 2023-го мені діагностували великий депресивний розлад. Це стало для мене світлом у кінці тунелю. Я вхопилася за лікування як за соломинку, сподіваючись відчути хоч щось, крім болю й ненависті до себе.

За три роки терапії та рік на антидепресантах мені стало краще. Кількість негативних думок зменшилася, я кинула палити, почала краще харчуватися, спати, відпочивати і просто дозволяти собі бути. До ментальних змін долучилися фізичні: щічки стали рожевими, а живіт округлим. Я набрала 20 кілограмів, які згодом вдарили мене по потилиці, і це призвело до регресії. Я знову потрапила в пастку, стала цькувати себе й уникати дзеркала. 

Коли моє відображення здавалося мені найгіршим, я вирішила самостійно дослідити тему прийняття і зрозуміла: моя деструктивна поведінка суперечить інстинкту самозбереження. Так з’явився мій мистецький проєкт, у якому вчителем стала природа.

В основі мого творчого дослідження — платан, листяне дерево, яке в народі називають безсоромником. Так йому жартівливо докоряли за природну особливість — під час росту скидати верхній шар кори, оголюючи стовбур. У цьому я побачила метафору: як дерево скидає старе, так і мені потрібно навчитися відпускати те, що вже віджило. Ця властивість платана надихнула мене на роботу «Рудимент», де я використала зібрану під деревом кору як символ того, що я переросла.

Якщо для платана рудимент — це кора, то що ним є для мене? Щоранку я вперто намагалася влізти в старий одяг 34-го розміру, хоч зараз мій — 44-й. Ранок завершується істерикою: «худі» джинси не сходяться — і все, життя втрачає сенс. Комусь рішення здається очевидним: віддати речі, які більше не підходять, і придбати нові. Та воно не для мене. Бо самокатування — це єдиний знайомий мені спосіб розв’язання проблем.

Ще один урок, якого мене навчив платан, — приймати зміни як природний наслідок розвитку. Крона дерева з різних ракурсів інакша, але дерево залишається тим самим. Так і мої фото — тоді і тепер — показують різну мене, але це все одно я: цілісна. Дивлячись на старі світлини, я мимоволі думала: «Я була така гарна й струнка — чому ж тоді не любила себе?» Тепер розумію: мине кілька років — і я сумуватиму за собою теперішньою. Даремно порівнювати себе з уявною ідеальною версією. Я змінююся, я росту. Тож варто приймати себе тут і зараз — як дерево приймає нову форму своєї крони.

Під час спостережень за платанами я побачила на стовбурах деяких дерев шрами у формі хрестів. Це спонукало поміркувати про вплив інших на нас. Люди вирізають імена, дати і задовольняють цим власні потреби, а на дереві лишаються шрами. Мені це нагадало, як боляче можуть ранити чиїсь слова і дії. У роботі «Вплив» я зобразила своє тіло зі шрамами платана як символ зовнішнього впливу, що став частиною формування мене як особистості.

Сильні травми часто спричиняють внутрішній розкол. Гілки платана тягнуться до сонця в різні боки, але належать до єдиного дерева зі спільним корінням.

Цей розкол формує стани, які внутрішньо можуть відчуватися як окремі та зовсім різні частини нас самих. Часто вони можуть перебувати в конфлікті між собою. Щоб передати, що відчуває людина, чий внутрішній діалог може звести з розуму, я створила звукову інсталяцію «Внутрішні частки». Я розставила чотири стільці довкола динаміка, з якого одночасно лунали голоси: внутрішньої дитини, мами-критика, дорослого свідомого «я» і травмованого «я». Так я дала змогу кожній з моїх часток висловитися. Я намагаюсь їх примирити, адже всі вони живляться з одного кореня й разом утворюють мене — цілісну. 

Дослідження наближалося до завершення, вже було готово понад десять артоб’єктів: живопис, відеоарт, саундінсталяція — кожна робота стала нотаткою, нагадуванням про природні властивості платана, які підтримують його життя. Створюючи фінальну картину серії — «Прийняття», я питала себе: чи готова я відкрито розповісти свою історію? Чи готова буквально зобразити на полотні власне оголене тіло? А якщо я так і не зможу прийняти себе — що скажу глядачу? Як дивитимусь йому в очі?

Коли картина була завершена, я побачила на ній себе у спокійній відкритій позі, а поруч — той самий платан. Я відчула, що процес запущено і що це лише початок шляху. Так, навіть після відкриття виставки я досі не можу сказати, що повністю прийняла себе, проте щиро сподіваюся, що завтра я буду ненавидіти своє тіло трохи менше, ніж сьогодні.

Це дослідження допомогло мені усвідомити головне: важливий сам шлях, а не кінцева точка. Прийняття себе — не разова акція, а тривалий процес і щоденна практика ставитися до себе з розумінням.