У 2024 році в межах шостого фестивалю «Дні есеїстики» у Києві відбулася серія авторських лекцій про жанр есеїстики, а також презентація видання «Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики», до якого ввійшли тексти 27 есеїстів, письменників, журналістів і дослідників, які діляться своїми думками про жанр есею. Про своє бачення жанру розповідає письменник і військовий Богдан Коломійчук. Його лекція «Творчість на межі» — це про особливості воєнної есеїстики, про те, як переосмислювали поняття межі в літературі, і про те, як сприймаються такі тексти сьогодні.
Більше — у конспекті події.
Есеїстика під час війни
За Богданом Коломійчуком, есей у сьогочасних реаліях — це спосіб трансформувати у текст критичний досвід людини, яка досвідчує війну. Передати словами цей досвід цілком неможливо, й багато що залишається поза текстом, навіть поза обкладинкою. Проте жанр есеїстики дозволяє привернути увагу читача до такої теми, залучити до того, щоб разом із письменником дослідити її або поглибити крізь призму бачення автора.
Коломійчук недарма вживає саме слово «трансформація», адже йдеться про перехід. Саме таким він бачить одне з утілень сучасної есеїстики в реаліях війни — це творчість на межі.
«Війна — це фронтир, це та межа, де дуже багато створюється й руйнується. Фронтир не лише в буквальному сенсі, а фронтир між двома просторами: простором тієї руйнації і простором умовного спокою, який ми звикли називати тилом. На цьому фронтирі людина випробовує насамперед свої моральні переконання».
І сучасні письменники та письменниці, читачі та читачки опиняються на певному фронтирі свого читацького досвіду. Йдеться про інше сприйняття реальності, про моральні принципи — як сприймати тексти про руйнацію, перебуваючи на певному фронтирі. Найперше, що потрібно запитати себе, беручись за есеїстику про війну: наскільки ми до цього готові?
Богдан Коломійчук ділиться своїм баченням й умовною формулою сприйняття таких текстів. Для письменника близька тема евакуації, яку на рівні словесному можна теж вважати метафорою межі: бо коли ворог вдерся на територію, перший рефлекс суспільства — це евакуація. Евакуювати можна також і твори мистецтва, бібліотеки. Евакуація на фронті — це теж одночасно і метафора, і функціонал. Близько 90 відсотків евакуйованих, тих, кого рятують з лінії фронту, — це бійці з контузією. Коломійчук розповідає з власного досвіду, що таким людям насамперед важливо виговоритися за короткий проміжок часу від лінії вогню до стабілізаційного пункту. Їм важливо, щоб їх почули, важливо, що вони мають таку можливість.
«Це, як на мене, — одна з формул творчості чи есеїстики на межі, коли в дуже стислий, обмежений час ми вкладаємо максимально щирого сенсу й емоцій. Це своєрідна сповідь. Мені здається, це добре характеризує такий піджанр як воєнна есеїстика чи есеїстику військових».
Ключове у прийнятті й реальності, і творчості на межі — це стислість часу, вважає Коломійчук. За словами багатьох волонтерів та військових, на лінії зіткнення час вимірюється в інший спосіб. Це проміжок між двома подіями, який дуже цінний: період між двома обстрілами, двома небезпеками чи двома завданнями.
«Стислість часу — це теж особливість цієї творчості на межі. Стислість цього часу, який дуже цінний, і тому його хочеться наповнити максимальним сенсом, наповнити чимось близьким для тебе. У ці миті пишеться багато хороших текстів і найщиріших повідомлень додому».
Війна в текстах
Війна і фронтир — це простір не лише для серйозних роздумів, розповідає Богдан Коломійчук. На межі можуть відбуватися й комічні ситуації, наче за романом Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» або за поемою Івана Котляревського «Енеїда». Але передусім це простір певного переходу.
У літературі є багато прикладів переходу, а то й ідеться про буквальне наближення до земних надр: Орфей, що спускається вниз у пекло, мандри Данте. А дія роману польського письменника Щепана Твардоха Drach відбувається після Першої світової війни в гірничому краю, де більшість населення споконвіку працювала в шахтах. Ключовим у романі є образ землі, до якої повсякчас повертаються персонажі — й у своєму побуті, і метафорично.
«Усі герої сюжетів-переходів пізнають себе до глибин. Це перегукується з дійсністю: у кожного, хто перетинає фронтир між двома просторами — простором руйнації і відносно спокою, — перше завдання: знайти укриття, перечекати небезпеку в цих надрах. Людина повертається звідти зміненою, і ці зміни абсолютно неминучі. Маємо оце сприйняття простору, межі між двома світами, які назавжди лишаться в нашій емоційній пам’яті», — каже Богдан Коломійчук.
Спікер наводить приклади: у своїй найвідомішій поезії «Грудек» австрійський поет Георг Тракль, який ще й за освітою провізор, розповідає про пережите в часи Першої світової війни. Він досвідчує одну з найкривавіших битв, битву під Городком, коли Тракль опинився наодинці з майже сотнею поранених, тобто у просторі руйнації, на межі. Або на прикладі творчості Ремарка Богдан Коломійчук розповідає про головні мотиви його текстів — це самотність, яку не можна подолати. Кожен персонаж Ремарка, на думку лектора, загублений: він хоча й фізично повернувся, але метафізично ще залишається на війні.
Творити на межі
Богдан Коломійчук розповідає про свій досвід письма після того, як він опинився у війську. Спершу це були дописи у фейсбуці, деякі з них згодом увійшли до збірки Writing Under Fire: Poetry and Prose from Ukraine and the Black Country («Писати під вогнем: Поезія і проза з України та Black Country»). У книжці десять українських письменників та письменниць — серед них також Галина Крук, Ігор Павлюк, Роксолана Жаркова, Дмитро Семчишин — міркують про російсько-українську війну, ведучи діалог про вплив терору і травми війни з колегами з вугледобувного регіону Англії Black Country. Збірка присвячена пам’яті письменниці Вікторії Амеліної.
Далі Богдан Коломійчук написав есей «Схід, який завжди з тобою» про перші переживання, шок від реальності і спосіб виправити цю реальність. У тексті автор мовби зазирає в минуле свого роду, говорячи про перехід своїх предків — їхні досвіди війни.
«Я намагаюся бути максимально щирим в есеях, але водночас як автор все ж таки фікшену десь допускаю право на художні прийоми, користуючись формулою стислого часу та максимальної наповненості цього часу щирістю і сенсом.
Есеїстика для мене — це дуже інтимний жанр. Це якраз есенція почуттів, певний конкретний дорогоцінний момент, який, очевидно, вже не проживеш вдруге чи втретє. Він є один. Можливо, це характерно для воєнної есеїстики, яка поки що мені є найближчою», — розповідає Богдан Коломійчук.
Лектор ділиться тим, що прийоми жанрової прози не працюють із есеїстикою. Автор може віддалити себе від читача або, навпаки, наблизити, тобто тримати те, що відбувається в тексті, під своїм контролем. Проте в такому випадку в есеїстиці легко сфальшивити, і тоді есей не матиме сенсу — це вже буде зовсім інший жанр.
Межа існує не лише на фронті
На лекції Богдан Коломійчук згадує про творчість та есеїстику інтелектуалки ХХ століття С’юзен Зонтаґ, зокрема її книжку «Про фотографію». Фотографія — це також межа. Фотограф, оператор, який працює, наприклад, на фронті, передає контент звичайному споживачу. Між тим, хто споглядає, і самими подіями є тільки певний медіум, тож цей простір руйнації стає ближчим, ніж можна було спершу уявити.
У книжці С’юзен Зонтаґ ставить питання про моральну відповідальність фотографа. Він намагається сфотографувати піковий момент, і дуже часто це — саме страждання, а не тріумф. С’юзен Зонтаґ, коли говорить про кульмінаційні моменти на якійсь знимці, вказує на те, що можуть бути дуже різні сприйняття: від шокуючого враження аж до тривіального ставлення, і тут теж площина моральної відповідальності.
«Якщо ми говоримо про наш читацький простір, то тут заледве знайдеться людина непідготовлена, бо необхідний досвід вона так чи так матиме: воюють усі, люди гинуть не лише на фронті, але й цивільні. Все це наповнює досвід кожного, це й стосується досвіду читання.
Але текст усе одно залишиться текстом. Тут не може бути провини того, хто прочитав його чи просто пробігся очима по цих рядках. Кожен текст по-своєму залучає, а автор усе одно багато чого лишає поза ним, і треба домислювати. Текст мусить бути просто текстом, у нього не може бути покликання, так само, як і у фотографії. Це питання власної перцепції як тексту, так і візуального контенту», — зазначає Богдан Коломійчук.
Наш життєвий простір також є простором меж. Богдан Коломійчук говорить і про побут, і про мистецтво. Наприклад, популярним мотивом творів епохи Відродження був «Смерть і дівчина», що через протиставлення двох образів і втілює межу, завдяки якій наступні покоління митців надихалися і творили свої тексти. Або ж несподіваним відкриттям для Коломійчука стало містечко Гальштатт, яке відоме передусім як туристична атракція, проте мало хто знає про величезний некрополіс недалеко від нього.
«Війна лишається всередині. Фронтир між просторами лишається всередині. Після першого обстрілу, коли людина підіймається на поверхню, з надр землі, вона змінюється і цей досвід забирає із собою.
Свій досвід я трансформую в текст. Це мій спосіб проживання. Мені хочеться, аби кожен знайшов собі ключ до проживання цього досвіду й осмислення власного переходу, який відбувся. Кожному з нас доведеться після повернення вигравати чи програвати свої битви», — завершує Богдан Коломійчук.
