У грудні 2024 року в Києві відбувся фестиваль «Дні есеїстики», організатори якого — Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа. Це подія, що розповідає про жанр есеїстики та популяризує його. Тематика — «Цінність тяглості», фестиваль звертається до тем попередніх подій та продовжує досліджувати жанр і відомих постатей, що творили та розвивали есеїстику.
Під час шостого фестивалю «Дні есеїстики» в межах Премії імені Юрія Шевельова відбулась лекція поета, перекладача й літературознавця Остапа Сливинського «Homo peregrinus. Есей як подорож і подорож як есей». Спікер поговорив про жанр есеїстики, а саме: які поняття притаманні цій манері письма, чому есеїстику можна порівняти з подорожуванням і які вже є досвіди мандрування текстом.
Далі — конспект події.
Есей і подорож
Остап Сливинський починає свою лекцію із роздуму про те, що таке есей і чому цей жанр може стати втіленням думки не тільки на письмі, а й в усній формі та навіть на межі інших медіумів, не обов’язково мистецьких. Спікер порівнює есеїстику з подорожуванням й зазначає про схожість цих понять. Наприклад, подорож — це завжди про відкриття, бо мандрувати можна й незвіданими досі локаціями, і знайомими місцями, які щоразу надихають на інакші досвіди. Так само й есеїстика — це письмо-експеримент, письмо-дослідження.
«Справжня подорож — це така, в якій ми дозволяємо собі імпровізувати, в якій залишаємося відкритими до несподіванок світу, в якій залишаємо шанс для себе — а може, і для світу — нас здивувати. А якщо говорити про справжній есей — то це «пригода мислення». Коли ми відштовхуємося від чогось сталого — ідеї, спогаду, асоціації, образу — і пускаємось у мандрівку, не знаючи, до чого вона нас приведе», — каже Остап Сливинський.
Мандрівка — це завжди про зміни, бо не можна бути ні в чому впевненим на початку подорожі, але водночас варто залишатися відкритим до несподіванок від світу, так само від несподіваних шляхів думок й асоціацій у своєму есеї. Тому і в справжній мандрівці, і в тексті важливо зосереджуватися не тільки на ключових пунктах — умовних прибуттях від точки/думки А до Б, а спостерегти, які шляхи з’єднують ці відстані.
«Коли ми говоримо про справжність подорожі й есею, ми мусимо думати насамперед про дорогу. Дорога — це тимчасова неприналежність до жодного місця. Так ми не встигаємо влитися і відчути часовість простору, який ми долаємо. Мандрівник — це той, хто тимчасово не приналежний до жодного місця», — підсумовує Остап Сливинський.
Подорожування простором
На прикладі провідних письменників та письменниць лектор розглядає ключові поняття подорожей — а це місце і простір — та пояснює, як ці категорії працюють у тексті. Місце — це щось чітко окреслене. Воно стає поєднанням простору й часу, бо так, наприклад, своїм прибуттям до якоїсь локації мандрівник «ділить» її на минуле, теперішнє та майбутнє і простежує, які зміни в цих часових проміжках відбулися з місцем та як розгорталася і буде розгортатися його власна історія.
Простір, за Остапом Сливинським, — це горизонтальний час, тобто щось таке, до чого час рухається паралельно, а вихопити це почування ми можемо, тільки безпосередньо проживаючи його тут і зараз. Таке переживання можна назвати насолодою від моменту, коли всі клопоти ми залишили вдома чи ще зіткнемося з ними в точці прибуття, — але саме зараз ми повністю зосереджуємося на подорожі аж до певного самозабуття.
Яскравим прикладом для лектора стає текст із книжки «Непередбачуваність» польського літературознавця та есеїста Міхала Павла Марковського. Автор міркує про Венецію, але крізь призму ще одного есею, а саме тексту позитивіста Іпполіта Тена. Тен пише про гіпнотичне похитування гондоли на хвильках каналу, про відображення фасадів палаців на цих водяних брижах. Його це заколисує, і він своїм текстом впадає у стан напівзабуття. Водночас Тен чіпляється за щось конкретне: описує побачені фасади, їхню історію. Тобто робить із розпливчастого простору місце.
«Чому Тен залишається есеїстом й не перетворюється на історика Венеції, краєзнавця, науковця, дослідника, просвітника? Бо апелюючи до історії та видатних персоналій міста, він усе одно зберігає це відчуття легкості, відчуття спонтанності, відчуття мерехтіння. Він синтезує простір і місце. Саме це в есеїстичному письмі про подорож найважливіше: зберегти легкість і запропонувати серйозну інтелектуальну мандрівку, тягти читача в інтелектуальну пригоду і дати таке солодке, щемливе відчуття неприналежності», — пояснює Остап Сливинський.
Отже, мандрівка має стати поєднанням власних переживань — від замилування простором до самозабуття — та своєрідною точкою опори, досвідом і місцем, до якого ми рухаємося в нашій подорожі.
Подорожування думкою
І подорож, й есеїстику поєднує готовність експериментувати. Часто новий досвід можна отримати не тільки через переживання нових подій, а й через алегоричну мандрівку — прагнення помічати більше, виходити за межі рутинного й бачити у звичному щось незвичайне.
«Подорожування змінює наше уявлення про контекст узагалі. Це працює інтелектуально: по-перше, подорож нас осмілює, по-друге, провокує, а по-третє, манить, підштовхує до того, щоб ми пов’язували все з усім», — каже Остап Сливинський.
Через подорож, як і через текст, можна пов’язати далекі, як здається на перший погляд, речі. Проте чи не так втілюється шлях від однієї точки прибуття до іншої: від речення до наступного речення й абзацу, й урешті від думки до думки.
Як мандрувати в текстах
На лекції Остап Сливинський також згадує про історика Геродота, науковця Александра Гумбольдта та конкістадора Альвара Кабеса Де Вака. Ніхто з них першопочатково не був письменником, але кожен у свій спосіб написав тексти про власні досвіди й мандрівки.
Цікаво, що навіть один із майбутніх популяризаторів есеїстики як жанру Мішель Монтень написав свій есей про подорож східним узбережжям Бразилії, не побувавши там безпосередньо: твір народився з описів його слуги, що мешкав там. Проте все ж відбулася своєрідна пригода думки, адже це не краєзнавчий, а саме есеїстичний текст.
Письмо про подорож — саме як письменницький й есеїстичний досвід — стало пізнім явищем. Воно починає з’являтися аж у другій половині XIX століття через тексти романтиків і сентименталістів, зокрема Лоуренса Стерна. Щоправда, це не есеї як такі, але підхід до подорожування в них дуже есеїстичний. Вони поєднують подорожування і рефлексію про подорож. Вони подорожують суб’єктивно й рухаються до тієї подорожньої есеїстики, якою ми знаємо її сьогодні.
Жанрові межі подорожньої есеїстики сьогодні розмиті, проте можна виокремити, наприклад, тревелог. Це текст, що фокусується передусім на географії й рухові у просторі. Оповідач такого тексту більше мандрівник, аніж мислитель. А подорожній репортаж — це про події і факти, у такому тексті немає рефлексій та ідей. Автор мандрує з конкретною метою: він їде, щоби з кимось зустрітися й поговорити про щось конкретне.
Мандрівний есей, за Сливинським, — це пригода думки, спровокована простором, у якому перебуває «я» есеїста. Думка відштовхується від простору, перетинається з ним, але ніколи з цим простором не ототожнюється, бо інакше б ішлося про певну літературу факту.
Але подорожній есей — це щось цікавіше, складніше. Пригода думки дуже часто розгортається паралельно з фізичними пригодами, які з автором можуть ставатися.
Щоб розповісти про подорожній есей, Остап Сливинський зосереджується на прикладах есеїстів-сучасників. Серед них польський автор Кшиштоф Шрьода, який вибудовує свою мандрівку за принципом what if: він кудись вирушає, не розуміючи, що там буде робити. Шрьода не може передбачити своєї пригоди думки, але з ним неминуче трапляється щось цікаве. Такими є його тексти «Неясна ситуація на континенті», або «Проєкт торгівлі кабардинськими кіньми» чи «Подорожі до Вірменії та інших країн з урахуванням найцікавіших природничих спостережень».
Абсолютною протилежністю до Шрьоди є Збігнєв Герберт. У своїх книжках подорожньої есеїстики, зокрема «Варвар у саду», він як поет-есеїст й історик мистецтва вирушає в Середземномор’я, щоб відшукати джерела мистецтва, яке його найбільше цікавить, — Ренесансу і бароко. Водночас він знаходить свою пригоду думки: це поєднання і простору, і місця, і спонтанності, і передбачуваності.
«А моя улюблена книжка подорожньої есеїстики — «Десь далі, деінде» Даріуша Чаї. Він вирушає до південної Італії, тому що дуже любить цей регіон і його веде туди любов. Це книжка подорожньої есеїстики про повноту переживання моменту, який відкривається в минуле і майбутнє. Моменту, який відкриває перед нами простір, але простір, повний місць, із якими ми можемо ідентифікуватися», — розповідає Остап Сливинський.
Насамкінець лектор ділиться порадами про те, як написати подорожній есей. Наприклад, краще мандрувати на самоті, оскільки це дасть потрібний кут зору. Свій досвід можна збагатити крізь призму інших досвідів про простір і місце, як це робив згаданий Міхал Павло Марковський, що цитував Іпполіта Тена.
Для перших мандрівок локаціями й текстами потрібно підготуватися, але не занадто, щоб не стався Паризький ефект — коли людина вже надто багато знає про місце, куди приїжджає, тож прибувши, вона звертає увагу лише на те, що знає. У таких випадках варто залишити собі простір для незнання. Також, щоб зафіксувати враження, можна робити нотатки, бажано насамперед письмово.
«Я зрозумів від багатьох есеїстів, які подорожували й писали про подорож, ще одну важливу річ: треба йти за своїм захопленням, треба їхати туди, куди нас кличе любов до конкретного простору чи до конкретних місць. Ця любов нам відкриє очі і дасть поживу для роздумів», — завершує Остап Сливинський.
